Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗
Коли що й бентежило Клотільду часом, так це його запитання, зовсім прості, на які, проте, їй важко було відповісти.
То Адам запитував, чи слід вважати своїм “ближнім” ведмедя і чи підставляти йому, якщо вдарить, “другу щоку”. То, побачивши на вулиці голодного жебрака поруч з рознощиком пиріжків, самочинно починав годувати жебрака і заводив суперечку про “чуже” і “власне”, явно не сприймаючи “основ економіки” і наполягаючи на тому, що голодних більше, ніж полісменів.
Такі розмови будили в Клотільді якесь тривожне почуття. Одного разу, помітивши, що Адам іде похнюпившись, очевидно міркуючи над якимсь новим питанням, Клотільда вирішила: треба його розважити. З ним уже можна цілком безпечно піти в театр. Треба буде показати йому якусь хорошу класичну п’єсу.
VII. ВРЯТОВАНА ДЕЗДЕМОНА
Адам сидів з Клотільдою де Труа в ложі першого ярусу, недалеко від сцени.
Коли піднялася завіса, Адам тихо скрикнув од несподіванки.
— Стіна зникла…
— Сидіть тихо, — повчально сказала Клотільда, — не розмовляйте.
— Буду, — як завжди, відповів Адам. Ставили трагедію Шекспіра “Отелло”.
Адам дивився на повний глядачів зал, на яскраві вогні рампи, на верхні ложі.
— Дивіться туди, — показала Клотільда віялом на сцену.
Адам глянув і “туди”, але, видно, театральна вистава не захоплювала його. Клотільда переоцінила розвиток Адама. Віршована мова трагедії з умовною розстановкою слів, співуча дикція французької театральної школи утруднювали розуміння. Адам сприймав тільки зовнішню сторону вистави: барви і рухи.
Він трохи жвавіше реагував на сутичку загонів Брабанціо й Отелло в другій сцені. А в третій сцені першої дії вже нетерпляче совався на місці і зітхав: йому надокучило сидіти в театрі.
Та ось вийшла Дездемона, роль якої виконувала артистка з світовим ім’ям. її чарівна зовнішність, вбрання, а головне, її хвилюючий голос вчинили чудо: Адам ураз перетворився в зір і слух. Він так і вп’явся поглядом у сцену, не зводячи з Дездемони очей. Коли вона вийшла, Адам зітхнув і з тривогою запитав Клотільду:
— Куди вона пішла? Вона ще прийде?
Клотільда усміхнулась:
— Прийде. Тільки сидіть тихо.
— Як її звати?
— Дездемона.
І Адам почав тихо повторювати:
— Деждемон… Деждемон… Деждемон…
Вистава раптом надзвичайно зацікавила його. Адам жив появою Дездемони, мучився нетерплячкою, коли вона виходила за лаштунки. Він, як і перше, розумів дуже мало з того, що говорилося на сцені, але якимось новим для нього відчуттям майже безпомилково оцінював людей залежно від їхнього ставлення до Дездемони. Отелло, поки в ньому ще не пробудилося почуття ревнощів, викликав симпатію в Адама, так само як і Кассіо. Родріго не подобався Адамові, а Яго він зненавидів.
Коли Отелло вперше грубо крикнув на Дездемону: “Геть з моїх очей!” — Адам глухо заричав. З цієї миті він ненавидів уже й Отелло.
Наближалася трагічна розв’язка. Дездемона в своїй опочивальні співає сумну пісеньку:
Сердешна сиділа в тіні сикомора, зітхала.
Співайте ж плакучую вербу…
Коли Отелло ввійшов до Дездемони, ладен задушити її, Адам раптом весь насторожився, як, бувало, в небезпечні моменти під час полювання. Його сухі блискучі очі стежили за кожним рухом Отелло, м’язи напружились, голова пригнулась до плечей, пальці вп’ялися в оксамитову оббивку бар’єра ложі.
Благання Дездемони, гнів Отелло — усе це Адам розумів без слів. Нарешті в ту мить, коли Отелло почав душити Дездемону, нелюдський рев пролунав у театрі,— рев, якого не могли передбачити ні Шекспір, ні режисер, ні публіка.
В темній глибині ложі з’явилась величезна постать Адама. Одним стрибком він перескочив через оркестр на сцену, підбіг до актора, що грав Отелло, відірвав його од Дездемони, повалив на підлогу і почав душити, душити по-справжньому.
З-за лаштунків на допомогу Отелло вибігли пожежники, робітники сцени, актори. В цій колотнечі Адам не зводив очей з Дездемони. Раптом він побачив, що Дездемона підвелася і йде геть.
Адам миттю облишив майже неживого Отелло, розметав пожежників, Яго, Кассіо і робітників, що насідали на нього, кинувся за Дездемоною і, підхопивши її, мов пір’їнку, на руки, тим же шляхом, через оркестр, повернувся в ложу.
Тут він посадив Дездемону поруч і, гладячи її по голові, як дитину, примовляв:
— Сиди зі мною, Деждемон. Тебе ніхто не скривдить. Разом дивитимемось туди, що далі буде.
І Адам, глибоко переконаний, що він дивиться виставу далі, стежив за метушнею, що зчинилася на сцені і в залі.
Клотільда, бліда мов стіна, підвелася і знесилено знов упала в крісло.
— Адаме, — гукнула вона, — негайно відпусти Дездемону, і їдьмо додому!
Але Адам глянув на неї так, що їй стало моторошно.
— Ні, — твердо промовив він. — Ні. Її уб’ють. Я нікому не віддам її…
Дездемона тремтіла з переляку в сильних Адамових руках.
Клотільда не знала, що робити. Невже вибухне новий скандал? Та вона знайшла вихід і цього разу.
— Не хвилюйтесь, прошу вас, — звернулася вона до артистки, говорячи так швидко, щоб Адам не зрозумів. — Їдьмо до мене, а там я зумію визволити вас від несподіваного рятівника. Ходімо, Адаме.
Адам слухняно рушив за Клотільдою, несучи на руках Дездемону. Вони пройшли через сцену, через бічний вихід, викликали автомобіль і незабаром були вдома.
Адам ні на хвилину не розлучався з своєю ношею. У своїй кімнаті він обережно опустив Дездемону на підлогу і сказав:
— Тут ніхто не зачепить. Я стерегтиму. — Він вийшов з кімнати, зачинив двері і ліг, як собака, на підлозі, загородивши вхід своїм тілом.
Адам не звик лягати так пізно. Міцний сон одразу зморив могутнє тіло. Коли він заснув, Клотільда, тихо ступаючи у м’яких пантофлях, зайшла до полонянки через двері з сусідньої кімнати, вивела артистку, накинула на неї своє манто й шаль і, вибачившись перед нею, відпровадила її автомобілем додому.
VIII. ЛЕОПАРД У ДОМІ
Ще тільки-но починало світати, коли Адам підвівся з свого твердого ложа і прочинив двері в кімнату.
— Деждемон! — тихо покликав він. Відповіді не було.
— Деждемон! — уже занепокоєно повторив Адам і ввійшов до кімнати.
Там нікого не було.
Глухий крик вихопився з Адамових грудей. Та він ще не вірив: нишпорив по всіх кутках і закамарках кімнати, шукаючи Дездемону.
Її не було.
Ревіння пораненого звіра розляглося по особняку де Труа. Зненацька Адама охопив незвичайний гнів. Його душив цей гнів, гнів проти міста, де все несправжнє… Несправжні птахи, несправжні звірі, несправжні слова… Навіть Дездемона, і та несправжня. Вона зникла, залишивши тільки легкий приємний аромат духів.
Адам знавіснів. Він почав ламати меблі, розбивати вази, трощити все, що попадало йому під руку. Це трохи заспокоїло його.
Тоді він раптом припав до крісла, в якому сиділа Дездемона, і почав вдихати залишений нею запах парфумів. Від крісла Адам пішов по цьому повітряному сліду далі, роздуваючи ніздрі, ловлячи знайомий запах.
У домі вже зчинилася метушня. Бігали слуги. Невідомо, чим би все це закінчилось, якби Адам зненацька чимдуж не кинувся вниз, витягши вперед голову, немов собака-шукач, і нюхаючи повітря.
Клотільда, що забарикадувалася в своїй кімнаті, з полегшенням зітхнула і почала квапливо вдягатися.
Принесли вранішню пошту. Клотільда переглянула газети. Багато з них уже відгукнулися на подію в театрі, що сталася минулої ночі.
“Врятована Дездемона”, “Дикун у Парижі”, “Знову Адам”, “Час покласти край неподобству”, — рясніли заголовки. Майже в кожній замітці поряд з іменем Адама згадувалося також ім’я Клотільди де Труа.
Увійшов Бернард де Труа з газетою в руках.
— Ви вже читали? — запитав він Клотільду, побачивши кинуту на підлогу газету. — Так далі тривати не може. Немислимо жити під одним дахом з леопардом.
Клотільда не заперечувала. Питання про повернення Адама до професора Лікорна було вирішено, і про це сповістили професора.
