Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗
Чим далі заглиблювався Морель у хащі, тим густішими ставали тіні, мовчазнішим був ліс. Величезні, мов колони, стовбури пальм сягали високо вгору, закриваючи переплетеним листям світло сонця. До кошлатих стовбурів пальм присмоктались рослинні паразити — орхідеї та бромелії. А внизу розкидали своє віялоподібне листя молоді пальми й папороті, утворюючи густий підлісок. І від пальми до пальми, від стовбура до стовбура простяглися, мов гадюки, вузлуваті ліани — ці дротяні загородження тропічних лісів. Подекуди яскраво-жовтий промінь сонця прошивав зеленкуваті сутінки лісу, і в золоті проміння спалахувало червоне крило папуги, діамантом виблискував колібрі, полум’ям палала квітка орхідеї.
— О-а! Ха-ха-ха! — різко кричав папуга. Йому відповідала велика мавпа. Висячи на хвості, вона ритмічно розгойдувалась, намагаючись дотягтися рукою до папуги. Але папуга, прикинувши скошеним оком віддаль, сидів нерухомо, виводячи своє буркотливе “о-а”, немов сусід, що з нудьги зчинив сварку. Дві невеличкі мавпочки помітили людину і якийсь час рухались за нею, спритно перебираючись по ліанах. Ось одна мавпа вхопила за хвіст другу. Та заверещала, вискалила зуби, і вони почали битися, забувши про Мореля.
Ліс жив своїм життям…
Ноги Мореля м’яко ступали по вистеленій мохом і перегнилим листям землі. Іти ставало все важче. Вологе, оранжерейне повітря було так насичене пахощами квітів і рослин, що Морель задихався. Ніби над цим лісом пройшла злива з запаморочливо пряних духів. Сачок зачіпався за гілля. Морель падав, спотикаючись через ліани чи повалені стовбури, оброслі мохом. Учений пройшов не більше трьох кілометрів, а вже відчував утому і весь аж упрів. Треба було вийти на відкрите місце. Оглядівшись навкруги, Морель помітив праворуч ясну пляму, наче там займалась зоря, і пішов на цей просвіт. Незабаром він вийшов на лісову галявину, що простяглася вздовж висохлого річища однієї з численних приток Амазонки. В період дощів у цьому руслі нуртувала справжня річка, несучи в своїй швидкій течії бурелом. Але тепер воно було сухе, заросло гострими болотяними травами. Тільки по краях і де-не-де на дні лежали перегнилі стовбури дерев, що лишилися з часу повені.
Морель спустився в сухе ложе річки і вдихнув у себе сухіше й рідше повітря. Тієї ж миті його увагу привернув величезний метелик з розмахом крил понад метр. Морель навіть пригнувся, готовий до стрибка. В ньому заговорив учений і пристрасний мисливець за комахами.
“Зовсім нова різновидність acherontia medor, — мертва голова”, — подумав Морель, спостерігаючи політ метелика.
Спина метелика була не бура з сірувато-голубим полиском, як звичайно, а золотиста, з темно-синім малюнком черепа й схрещених кісток. Передні крила його були теж золотистого кольору, а задні — лазурові. Морель засмучено подумав проте, що його сачок надто малий, щоб захопити таку велику комаху. Але виходу не було. Він повинен зловити цього метелика, хоча б з риском пошкодити йому крила. І Морель плигнув на комаху, махнувши сачком. Сполоханий метелик свиснув і полетів уздовж струмка, немов дражнячи мисливця.
Морель, підскакуючи і падаючи, побіг за ним. Ще хвилину тому єдине, чого йому хотілося — простягтись у траві й відпочити. Але тепер він забув про це і почав ганятися за метеликом так завзято, ніби ловив власне безсмертя. А метелик, поволі махаючи м’якими крилами, манив його за собою, наче болотяний вогник, спритно вивертаючись від сачка в своєму зигзагоподібному польоті. Річище звивалося, розгалужуючись на кілька русел, круто повертало, а це ще більше утруднювало погоню… Піт струмками стікав з Мореля, заливаючи йому очі; рюкзак за спиною і ящик для комах теліпались на ньому, мов на розлютованому верблюді, але він нічого не відчував і не бачив, крім пурхаючого в повітрі “золотого руна”. Десятки разів перемога була зовсім близько, вчений уже щось урочисто вигукував, але метелик був невловимий, мов казковий “синій птах”. Морель давно вже перестав помічати дорогу для повернення назад. Коли б зараз навіть половина Бразілії провалилася крізь землю, він не помітив би цього, загіпнотизований “мертвою головою”.
Крутий поворот річища — і перед Морелем зненацька піднялася стіна бурелому, що перегороджувала шлях. Метелик легко піднявся і перелетів бурелом. Морель кинувся на приступ і одразу ж загруз у перегнилій трухлявині. Тоді він побіг кругом. Але час був прогаяний. Метелик пурхав уже далеко і незабаром зник за кущами парагвайського чаю. Над густо-зеленим листям молочайника ще раз майнули золотисто-лазурові крила і зникли…
Морель, охоплений відчаєм, пробіг кілька десятків метрів, та даремно. Метелика не було. Вчений знеможено опустився в траву і кинув сачок.
“Зрештою, не один же такий метелик живе в цих лісах!”— утішав він себе, трохи віддихавшись.
ІІ. ЛЮДИНА І ПАВУК
Широко розкинувши руки, Морель лежав на спині. Його змучене тіло відпочивало. Та ось він підвівся і глянув на годинник. Десять годин сорок п’ять хвилин. Мабуть, він запізнюється на сніданок. Морель оглянувся, міркуючи, в який бік податися. Прямо перед ним до висохлого річища скочувалась застиглим водоспадом зелена маса лісу. Позад нього грунт полого піднімався. Весь схил укривала соковита, величезна, з розкішним темно-зеленим листям папороть.
“Яка буйна, пишна рослинність! — мимоволі милуючись, подумав Морель. — Цілий ліс папороті. Так ніби я якимсь чудом перелетів у минуле, за триста мільйонів років, у кам’яновугільний період…”
Цей куточок лісу був мовчазний, як мільйони років тому. Ні звірів, ні птахів… Тільки комахи — міріади комах, що літали в повітрі, повзали по листі дерев, копошились у траві… Павуки!.. їх було найбільше. Вони натягували величезні полотнища павутини між папоротями, пронизували повітря тоненькими нитками, кишіли в моху й корінні. Здавалося, сюди зібрались павуки з усього світу — від ледве помітних мікроскопічних павучків до величезних волосатих птахоїдів. Темно-коричневі, червоні, смугасті, чорні, сірі — всіх кольорів і відтінків павуки наповнювали повітря й землю. Навіть у калюжах, що лишилися в руслі від висохлої річки, копошилися водяні павуки. Від такої незвичайної кількості “дичини” в Мореля перехопило подих. На одному квадратному метрі тут було павуків більше, ніж в університетському музеї! Морель був вражений. Його думка гарячково працювала. Він класифікував, з жадібністю ревного вченого намічаючи жертви своєї любові до знань.
Величезний, завбільшки з кулак, павук з темно-коричневими смугами на спині підбіг до Мореля, здивовано зупинився і раптом прибрав войовничу позу: підвівся на задні ноги так, що стало видно його черевце, трохи підняв передні ноги, мов боксер, що готується завдати удару, і несподівано кинувся на Мореля. Учений ледве встиг відскочити вбік і оглянувся. Павук його не переслідував, однак довгі чорні серповидні щелепи комахи загрозливо ворушилися. Морель знав, що укус цих щелеп інколи багато років завдає нестерпного болю. А проте вчений не міг одвести очей від павука, так зацікавило його це страхіття. Кілька хвилин вони дивились одне на одного — людина й павук, дві істоти, розділені півмільярдом років походження. Морель уже не дивився на павука як на свою жертву. Цієї миті їхні ролі помінялись. У вченого мимоволі пробуджувався страх далеких предків людини перед своїм споконвічним ворогом. У душі людини кам’яного віку цей невеликий за розмірами ворог породжував чи не1 більший страх, ніж величезний, як гора, мастодонт. Хоч павук був порівняно і невеликий, та надзвичайно рухливий, і це робило його особливо небезпечним. Павука важко було вбити, він підстерігав людину всюди, і не встигала вона поворухнути рукою, раптово нападав на неї і вражав. Уперше за весь час своєї наукової діяльності Морель подивився на павука не як на цікавий екземпляр для колекції, а як на страшного ворога. На щастя для Мореля, в павука були важливіші справи. Махнувши кілька разів кудлатими лапами, мовби погрожуючи кулаками, павук раптом повернувся і зник під папороттю.
