Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗
Я сподівався, що вони кинуться один одному в обійми, та вийшло інакше.
На початку третього кола двоногий звір опинився поряд з козлом, що лежав на кризі. Зненацька він схопив козла, затиснув міцними зубами козлине вухо і спритно, немов кіт, почав видиратися із здобиччю по крижаних уступах.
Ведмідь, забувши про тяжкі рани, ще дужче ревучи, кинувся навздогін за ворогом, який вихопив у нього смачний сніданок. Проте двоногий звір видерся вже метрів на чотири, і ведмідь з безсилою люттю дряпав стрімкий крижаний укіс.
Я був вражений сміливістю, спритністю і кмітливістю двоногого звіра — чи ж не завдяки цим рисам він став царем природи? — і вже подумав про те, як уникнути зустрічі з велетнем. Зненацька в горах пролунав розпачливий звіриний крик, і я побачив, що двоногий звір разом з козлом і уламком крижини падає вниз.
Глухо вдарилося тіло двоногого звіра, величезна крижана брила придавила йому ногу, і ведмідь, переможно ревучи, кинувся на свою жертву. Однак двоногий звір не здавався. Лежачи на спині, він намагався кулаками відштовхнути ведмежі лапи з величезними пазурами.
Та становище його було майже безнадійне. Ось ведмідь здер шкіру з кисті правої руки, загнав гострі пазури в ліве плече… І двоногий звір, який щойно проявив чудеса хоробрості, закричав од страху та болю, як можуть кричати тільки звірі.
Я миттю підняв рушницю, прицілився у ведмежу голову і, рискуючи вбити двоногого звіра, спустив курок.
Гучний постріл прокотився в горах, повторений багато разів луною, і одразу стало тихо. Ведмідь, убитий наповал, рухнув на ворога, накривши його своєю величезною тушею. Чи живий він, мій двоногий звір?
Не пам’ятаю, як я спустився у лощину. Кинувся до ведмедя і, вхопивши його за лапи, почав відтягати. Але марно. Я, парижанин двадцятого віку, володів могутнім знаряддям, яке вбивало на смерть, проте мої руки, що звикли мати справу з книгами, а не з ведмежими тушами, були занадто кволі. Мені вдалося звільнити тільки голову потерпілого. Він був живий і навіть не втратив свідомості. Велетень дивився на мене блискучими голубими, як небо, очима.
Громоподібний постріл, що одразу вбив ведмедя, мій незвичний для двоногого звіра вигляд, очевидно, дуже вразили його. Водночас, я не помиляюсь, він зрозумів головне: що я також двоногий звір, який допоміг йому. В його погляді я прочитав щось схоже на вдячність. Вдячність людини людині. Тваринам теж властиве почуття вдячності. Але в його погляді було щось більше. Звірі так не дивляться. Отже, це була людина. Дика людина невідомої, вимерлої первісної білої раси, але людина.
Проте розмірковувати було ніколи. Треба було кликати на допомогу. Я почав стріляти, аж поки не вистріляв усі патрони. Потім став кричати. Незабаром почулися голоси. До мене поспішали мої провідники.
З їхньою допомогою мені вдалося витягти білого дикуна з-під ведмежої туші та крижаної брили. Він не стогнав, хоча кров так і цебеніла з його ран, крізь роздерті м’язи виднілася плечова кістка, а нога, певно, була переламана. Я перев’язав потерпілого, а потім ми дуже обережно понесли дорогоцінну ношу на стоянку.
Навряд чи я так піклувався б і про рідного брата. І це цілком зрозуміло: адже потерпілий був не просто людина, а, можливо, єдиним у цілому світі екземпляром далеких предків людини. Ряд незаперечних ознак свідчили про це… Я гримав на провідників, коли вони спотикались, а сам у думці вже анатомував білого дикуна, зважував його мозок, вимірював лицевий кут.
Звичайно, це не Pitecantropus erectus, залишки кісток якого знайшов ще тридцять три роки тому голландський лікар Дюбуа, — пітекантропус був ближче до мавпи, аніж до людини, і вимер близько мільйона років тому. Це й не гейдельберзька людина, що жила на початку льодовикового періоду, — щось середнє між людиною та мавпою. Нарешті, це і не неандертальська людина льодовикового періоду — та нижча, приземкуватіша… Найімовірніше — це кроманьйонець, прародич, або, точніше, випадково вцілілий потомок цих прародичів західноєвропейських народів. Живий кроманьйонець. Що скажуть мої колеги? Що скаже весь науковий світ? Це краще за єдинорога. Я перевершив сам себе”.
IV. ПРОДОВЖЕННЯ ЩОДЕННИКА
“13 червня. Мій Адам, так я назвав дикуна, видужує швидше, ніж я сподівався. Два дні після сутички з ведмедем він пролежав у гарячці, непритомний, ричав і поривався встати. Ми насилу утримували його в ліжку.
Скориставшись непритомністю дикуна, я, признаюсь, не втерпів і зробив деякі дослідження антропометричного характеру. Обсяг його черепа — 1175 кубічних сантиметрів (у горили — 490, у європейців — 1400 кубічних сантиметрів). Цікаво, скільки важить його мозок?
Коли життя дикуна висіло на волосинці, у мене, каюсь, майнула думка: полишити його напризволяще. Якби він помер, я зміг би негайно анатомувати труп. Скільки складних питань розв’язав би розтин! Але я стримав себе, — буду відвертим до кінця, — не з гуманних міркувань. Я покладаю надії на цього дикуна. Я заберу його з собою в Париж, навчу говорити, приручу, цивілізую, і скільки надзвичайно цікавого він зможе тоді розповісти! Найцікавіше питання: зберігся ще хто-небудь з його племені чи він останній екземпляр доісторичної людини?
Дикун, безперечно, володіє чимось на зразок мови, яка складається всього з кількох звуків, схожих на вигуки.
“Ауа”, — наприклад, каже він кожною разу, коли хоче пити. Дуже часто з його уст зривається якийсь звук, схожий на “тц-а-а”, ніби Адам кличе когось. А коли я показав йому вчора шкуру вбитого ведмедя, він сказав: “У-у-у”, — і на його обличчі з’явився вираз вдоволення.
Я уважно оглянув його тіло. Надзвичайно великий обсяг грудної клітки є, очевидно, наслідком життя в горах, де дуже розріджене повітря. На підошвах шкіра в дикуна товста, мозолиста. Ось чому він не відморожує ніг.
Його щоки і навіть чоло вкриті пушком. А по всьому тілу, особливо на ногах і на зовнішньому боці рук, росте рудувате волосся завдовжки п’ять—сім міліметрів. Звичайно, не тільки воно, а й товста загартована шкіра та шар клітковини оберігають його від холоду.
На плащі Адама я знайшов цікаву “шпильку”, зроблену з слонової кістки і прикрашену різьбленим птахом, схожим на глухаря. Дикунові відомо мистецтво. Він, очевидно, спускався з гір туди, де водяться слони.
З тої миті, як я врятував його від смерті, Адам відданий мені, мов собака. Коли я перев’язував його рани, він схопив мою руку і облизав, виявляючи так свою вдячність. Таким чином, я мав приємність пізнати “первісний поцілунок”.
Сьогодні вранці Адам підвівся з ліжка і, незважаючи на мою заборону, — хоча взагалі він слухняний, — вийшов з намету, зірвав пов’язку і, підставивши рану сонцю, пролежав до вечора на сонці. Це гірське сонце творить чудеса. Опух зменшився. Рана швидко загоюється. Ще кілька днів, і ми вирушимо в дорогу. Чи піде він зі мною? Чи залишить свої рідні гори? Що б там не було, я не розлучуся з ним. Живий чи мертвий, він буде в Парижі.
27 вересня. Нарешті я дома, в Парижі, у своїй маленькій квартирі. Як довго я не писав! Адам зі мною. Але чого це мені коштувало!
Усупереч моїм сподіванням він пішов за мною. Адам корився, правдивіше, намагався коритися кожному моєму слову, оскільки сам не міг справитися з своєю дикою натурою. Поки ми не спустилися вниз, до людей, все було гаразд. Але потім…
Найперше, чим я був заклопотаний, — як одягти його. Не міг же я привести Адама в цивілізоване товариство голого, тільки із звіриною шкурою на спині. Я насилу знайшов білий фланелевий костюм на його зріст. Це були просто широка сорочка і штани. Сорочку він сяк-так надів, але з штаньми ніяк не міг примиритися. Вони зв’язували і смішили його. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, пирхав і прекумедно вивертав ноги.
У Калькутті на людній вулиці він раптом зняв штани і кинув їх. У Калькутті люди звичні до наготи, і це не викликало великого скандалу. Та що як він утне таку штуку в Парижі?
Уперше я вилаяв його, і який же він був жалюгідний, усвідомлюючи свою провину! Адам знову намагався лизати мені руки, хоч я йому й забороняю це робити.
