Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗

Гуттієре розвелася з чоловіком і вийшла заміж за Ольсена. Вони переїхали до Нью-Йорка і працюють на консервному заводі.

На узбережжі Ла-Платської затоки ніхто не згадує про “морського диявола”.

Лиш іноді, у задушливу ніч, старі рибалки, зачувши серед пічної тиші незнайомий згук, кажуть молодим:

— Ось так сурмив у черепашку морський диявол! — і починають розповідати про нього легенди.

Тільки одна людина в Буенос-Айресі не забуває Іхтіандра.

Усі міські хлопчаки знають старого, напівбожевільного жебрака-індіанця.

— Он іде батько морського диявола!

Та індіанець не звертає уваги на хлопчаків

Зустрічаючи іспанця, старий щоразу обертається, плює йому вслід і бурмоче якийсь прокльон.

Проте поліція не чіпає старого Бальтазара. Його божевілля тихе, він нікого не чіпає. Тільки коли на морі здіймається буря, старий індіанець стає надзвичайно збудженим.

Він поспішає на берег моря, хоч його можуть змити хвилі, стає на прибережне каміння і кричить, кричить день і ніч, доки не затихне буря:

— Іхтіандре! Іхтіандре! Сину мій!..

Та море зберігає свою таємницю.

БІЛИЙ ДИКУН

І. ПТАХ НА КАПЕЛЮШКУ

Серед будівель Латинського кварталу ці давні руїни, що лишилися ще з часів римського володарювання Лютецією, [14] справляли дивне враження.

Ряди кам’яних напівзруйнованих лав, на яких колись аплодували глядачі, втішаючись кривавими розвагами, чорні провали підземних галерей, де ричали голодні звірі, перед тим як вийти на арену… Л довкола такі звичайні нудні паризькі будинки з лісом димарів на дахах, з сотнями вікон, що байдуже споглядають жалюгідні залишки минулої величі…

Подорожні зупинилися.

Їх було троє: Анатоль, хлопчик років десяти, худенький, темноволосий, з сумними допитливими очима; його дядько, Бернард де Труа, “шовковий король”, та його дружина Клотільда. Тільки наполегливість Клотільди примусила її чоловіка покинути всі невідкладні справи і здійснити що “наукову експедицію” — чергова примха молодої жінки, що захопилася археологією.

Мадам де Труа, здавалося, була зачарована видовищем. Її тонкі ніздрі здригалися. Кілька разів вона поправляла нервовим рухом руки неслухняне пасмо каштанового волосся, що вибивалося з-під сірого шовкового капелюшка, прикрашеного маленькою білою пташкою.

— Треба примусити заговорити це каміння, — вигукнула жінка нарешті. — Ми зробили помилку. Нам треба приїхати вночі, коли світить місяць… Він оживить тіні минулого, і перед нами розгорнуться чарівні картини. Ми почуємо звуки букцин — римських військових труб, громоподібний рев яких змушував ворогів чимдуж тікати… Зазвучать труби, і у відповідь їм заревуть голодні звірі, що зачули людське м’ясо, і ми побачимо, як Цезар… ах… ой…

Клотільда де Труа несамовито зойкнула. Несподівана пригода перервала поетичний політ її фантазії.

Якийсь юнак років двадцяти п’яти, високий, ставний, мов Геркулес, з русявою борідкою та вусами на бронзовому обличчі, непомітно підкрався до неї, швидко зірвав з її капелюшка білу пташку, роздер прикрасу на шматочки і розгублено почав перебирати пальцями клоччя вати, якою було напхано пташку.

Його очі… Хоч Клотільда перелякалася, вона не могла не помітити цих очей, їх незвичайної блакиті, яскравості. В очах юнака палахкотів якийсь дивний вогонь. То не був вогонь божевілля, але водночас в очах прозирало щось незбагненне, чого вона досі ніколи не бачила. В них світилися звірина пильність і дитяча наївність. Обличчя незнайомця можна було б вважати вродливим, якби не випуклі надбрівні дуги, глибоко посаджені очі та широкі ніздрі. Він був без капелюха. Голову його вкривало довге й густе русяве волосся.

Усі заціпеніли від цієї незрозумілої вихватки незнайомця. Та за якусь мить Бернард де Труа кинувся до нього, заміряючись палицею. Незнайомець, скалячи прекрасні міцні зуби в широкій усмішці, сприйняв це як гру. Він ніби дражнив де Труа, підбігаючи до нього і ухиляючись від ударів так спритно й невимушено граційно, наче молода пантера.

А з вулиці вже біг якийсь чоловік, розмахуючи руками.

— Адаме, назад! — кричав він, немов на собаку.

Білявий велетень неохоче, проте слухняно припинив гру і відійшов убік, приглушено загарчавши. У цей час з-за іншого рогу з’явився поліцейський, увагу якого привернув галас.

— Уклінно прошу вибачення, — розмахуючи капелюхом, кричав здалеку чоловік, що кликав Адама. — Запевняю вас, тут не було злого наміру. Дозвольте відрекомендуватись… Професор Сорбонни по кафедрі археології та палеонтології Август Лікорн. А це Адам… просто Адам… Я зараз поясню вам…

Та розгніваний “шовковий король” нічого не хотів слухати.

— Це неподобство. Ображати жінку…

— Але дозвольте пояснити…

— Ніяких пояснень! — І, подаючи тремтячою від гніву й хвилювання рукою візитну картку поліцейському, де Труа сказав: — Ось моя картка й адреса. Прошу записати цих добродіїв і передати справу до суду. Ходімо!

Він узяв під руку дружину, кивнув головою Анатолеві, наказуючи йому йти слідом, і швидко попрямував до чорного лакованого автомобіля, що чекав на них.

Коли чудовий лімузин безшумно рушив з місця, Анатоль озирнувся і з дитячою цікавістю, острахом та захопленням глянув на дивну людину, що зірвала пташку з капелюха тітки Кло.

ІІ. НЕПРИЄМНИЙ ВІЗИТ

Професор Лікорн, повернувши з Італійського бульвару на невеличку вулицю Пілле-Вілль, сповільнив ходу. Після галасливого бульвару тиша цієї вулички вражала слух. Це була тиша храму, правдивіше — капища Золотого Тельця. Тут живуть мільйонери. Похмурі багатоповерхові будинки з заґратованими вікнами на перших поверхах неприязно дивляться на поодиноких перехожих.

— Здається, тут… — Професор Лікорн, хвилюючись, натиснув кнопку електричного дзвоника, оправлену в бронзову лев’ячу пащеку. Мовчазний швейцар повагом відчинив двері, впустив професора до заставленого рослинами вестибюля з величезним ведмедем біля входу і подзвонив наверх.

По широких сходах, устелених темно-червоним килимом, спустився слуга. Лікорн подав йому візитну картку.

— Пан де Труа вдома? Я хотів би побачитися з ним в особистій справі.

— Пан де Труа приймає в особистих справах у четвер і в суботу з дев’ятої години двадцяти хвилин до десятої ранку. Сьогодні ви можете побачитися тільки з його секретарем.

У цю мить на сходах з’явилася Клотільда де Труа в сірому пальті й сірому шовковому капелюшку з білим птахом на крисах. Лікорн уклонивсь і поступився, пропускаючи її до виходу.

Клотільда де Труа люб’язно відповіла на уклін. Вона пізнала Лікорна.

— Професор Лікорн? Ви до чоловіка? Його немає. Що привело вас сюди? Часом не пригода з птахом на моєму капелюшку? Ви бачите — птах знову сидить на своєму місці. Отже, все гаразд.

— Я справді прийшов поговорити з паном де Труа з приводу тієї неприємної події, що мала місце…

— Ну то поговоріть зі мною. Адже зрештою не мій чоловік, а я опинилася в ролі потерпілої. Отже, вся ця історія — моя особиста справа. Ходімте зі мною, професоре.

Слуга квапливо підбіг до Лікорна й шанобливо зняв з нього пальто.

Лікорн ледве встигав за Клотільдою, що швидко піднімалася по сходах.

— Наше знайомство зав’язалося досить оригінально, правда ж? — люб’язно усміхаючись, звернулася Клотільда до Лікорна, коли вони сіли у вітальні в м’які крісла.

— Атож, — ніяково відповів він, — оригінально, хоча не зовсім приємно і для вас, і для мене. Поліція склала протокол, і справу буде передано до суду.

— Які дурниці. Я скажу чоловікові, і все владнається. Не говоритимемо більше про суди, протоколи та поліцію. Ці слова ріжуть мені слух.