Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗
Олекса намагався хоч як-небудь дати цьому лад, скласти в стоси, розташувати рядами…
Ілля Юрійович і Керн поралися біля всюдихода, щось кладучи в нього.
Вуд підтримував радіозв'язок, він не проґавив жодної миті, усе слухав свою Мері.
Пулька неспокійно бігала між людьми та ящиками і гавкала.
Олекса цитьнув на неї.
Він увесь час прислухався, насторожений, неспокійний. Лице його змарніло, очі неприродно блистіли. Він не міг знайти собі місця.
Всі удавали, що нічого не помічають.
Драбиною хутко спускався Вуд.
Він підійшов до Олекси, взяв його за плечі і сильно струснув.
Олекса звів очі, побачив щасливе лице американця і через силу всміхнувся.
Вуд показав очима на ліс. Олекса знизав плечима. Тоді Гаррі міцно пригорнув Олексу до себе.
До старту «Знання» залишалось кілька хвилин.
Богатирьов, Добров, Керн зайняли місце в «зуболікарських кріслах». Вуд і Олекса, молодші, мали перенести зліт, лежачи на спеціальних матрацах.
– Ілля Юрійович, — попрохав Олекса, — можна ввімкнути зовнішні мікрофони? Як першої ночі…
Богатирьов простягнув руку до пульта.
Олекса завмер. У вухах його стукала кров. Він востаннє почує Венеру.
Хвиля звуків увірвалась до кабіни: шум вітру, виття ящера, лопотіння крил, далекий гуркіт лавини, що неначе обвалилась…
І раптом усе затихло.
І почувся такий жаданий Олексі крик, дзвінкий, чистий, переливчастий, зовсім людський, закличний і печальний.
— Еоелла!.. Еоелла!..
Олекса схопився, кинувся до вікна.
«Тридцять… двадцять п'ять… двадцять… п'ятнадцять…» — лічив автомат секунди до миті, коли буде ввімкнуто стартові дюзи.
Олекса припав чолом до скла, він дивився в ліс, звідки линуло:
— Еоелла!..
Вітер зривав листя папоротей, гнав розчепірені велетенські перекотиполе. Він підхопив клуби диму, поніс їх на ліс.
Ракета затремтіла.
Олекса встигнув побачити щось біле, туманне, що майнуло… ні, кинулося з вершини дерева, наче полетіло на крилах…
А втім, можливо, це був підхоплений вітром клуб диму?
Гуркіт потряс корабель. Олекса впав на підлогу.
Хмара диму затулила нижню частину ракети. Космічний корабель неохоче повільно підіймався. Під ним тріпотіло зеленаве полум'я, яким він немовби одштовхувався від кам'янистої поверхні.
Ракета на мить зависла в повітрі.
Розчепірене перекотиполе вдарилось об неї і відлетіло далеко вбік. Зовсім близько пронеслось друге перекотиполе. Венера наче бомбардувала космічного гостя, що покидав її.
Заревли дюзи, підстрибнув корабель і, залишаючи димний слід, зник у червоних хмарах.
Який довгий був спуск крізь ці червоні хмари і який короткий зліт!..
Олекса підвівся, відчуваючи свинцеву важкість у всьому тілі, в скронях і очних яблуках. Кажуть, дехто за такого прискорення втрачає на певний час зір.
Олекса кинувся до вікна. Ні! Він бачив прекрасно! Ось він, бурхливий темно-червоний океан вічних хмар.
Десь летить по орбіті «Просперіті». Кораблі зрівняють швидкості, зійдуться… Гаррі обніме свою Мері. Вони будуть щасливі. А він, Олекса?..
З неспокійним серцем дивився Олекса на червоні гори і багрові клуби диму, що повільно міняли обриси. Коли б він міг проникнути крізь них поглядом! Коли б хоч на мить побачити знову папоротеву хащу, край боліт, з якого стартувала ракета!..
І Олекса так яскраво все уявив собі, наче він насправді бачив, що сталося після зльоту ракети.
Він був цілком певен, що він іще встиг побачити, як над папоротями, що гнулися під вітром, ширяючи, пронеслась крилата істота. А потім…
Потім він уявив, як вона зробила коло над тим місцем, де щойно стояла ракета воронованої криці.
Нахиливши одне крило вище другого, істота спустилась на поверхню і… склала крила, вона закинула їх на спину зборками димчастого плаща. Потім вона труснула головою, і по плащу розсипалося довге темне волосся. Вітер бавився ним.
Звичайно, у дівчини було точно таке ж лице, як і в знайденої скульптури. Витягнені в одну лінію брови, мигдалеподібні великі очі, здатні бачити в темряві, тонкий ніс і ніжні губи… Струнка, сильна, незнайомо прекрасна, вона з сумом дивилася на корабельний слід, що танув у повітрі. І, простягнувши до нього руки, вона крикнула дзвінко і мелодійно:
— Еоелла!..
Потім дівчина обережно підійшла до всюдихода.
Прихідці залишили свою машину. Дівчина дивилась на неї зі смутком, та не з подивом. Любовно погладила пом'яті боки, потім помітила залишені у всюдиході речі.
Вона перебирала їх одну за одною, дедалі більше зацікавлена, схвильована…
Земляни лишили на чужій планеті продуманий слід. Це були символи, геометричні й математичні: коло, трикутник… доведення теореми Піфагора… схема сонячної системи. Періодична система Менделєєва. Будова атома… Потім лежали фотокартки Землі, її природи, її людей… Міста, машини… Нарешті, знімки ракети і п'ятьох астронавтів, що побували на Венері.
Дівчина довго вдивлялась у риси людських облич. На одній фотокартці вона затрималась більше, ніж на інших.
На поясі в неї була сумка. Дівчина поклала в неї вибрану фотокартку. В сумці запрацював механізм.
Дівчина сіла на каміння, обхопивши коліна руками, поклавши на них підборіддя, і дивилася на сумку.
Сумка сама по собі розкрилась.
Дівчина взяла в руки чудесно створену скульптуру… Олекси і стала дивитись на неї уважним, уважним поглядом…
Корабель «Знання» облетів навколо Венери кілька раз. Уже перейшла з «Просперіті» мужня американка Мері Стрем, уже заправився радянський корабель американським паливом…
Кораблі йшли до Землі.
Олекса стояв біля вікна, дивлячись на золотавий серп Венери. І здавалося Олексі, що він сам лишився там, де лишили земляни знак можливим братам по Розуму.
Богатирьов і Добров були біля протилежного вікна. Там у чорноті космосу горіла в зоряному розсипові блакитна зірка. Можна було подумати, що корабель летів зовсім не до неї, та, описавши в довколасонячному просторі точно розраховану дугу, він мав принести зорельотчиків саме на цю блакитну зіроньку, рідну Землю, можливо й справді заселену мільйон років тому сонячним племенем людей.
