Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗
Та ніхто з подорожніх навіть не глянув на венеріанські небеса. Люди побачили вежу з воронованої криці, спрямовану вгору, шматочок Землі, що стояв на скелях Венери, рідний корабель «Знання».
Тут уперше людська нога ступила на іншу планету.
Тут любовно посаджено на Венері чотири земних рослини: пшеницю, виноград, кукурудзу і рис…
Тут і простяться люди з планетою бур, щоб вирушити в зворотну путь.
Велетенська ракета, здавалося, чекала тільки миті, щоб зірватися з чужих скель, у вогні й гуркоті злетіти до палаючої зорі, стрілоподібним вістрям розпороти темно-червоний покрив, за яким заклично світять зірки, ласкаво гріє Сонце, де відкривається сяючий космос, світ світів, бездонний світ численних світів з красунею венеріанських сузір'їв блакитною Землею, один колір якої, мов пісня, говорить про небесну синизну, про тепле синє море, про синій серпанок земних лісів.
Про Гею, Землю, думали всі, і всі по-різному. Богатирьов розмірковував про людство і його передісторію, Олекса — про підготовку нової експедиції на Венеру, Вуд думав про Мері, наче вона ждала його в Америці, а не кружляла зараз на «Просперіті» навколо Венери.
Добров і Керн говорили про Землю як інженери і астронавігатори, бачачи в ній мету польоту. Наближався крайній термін перебування на Венері. До закінчення його лишилося менше земної доби. В штабі перельоту, звичайно, враховують це і можуть наказати «Просперіті» бути готовим до вильоту, якщо… якщо корабель залишиться сам…
Всюдихід спинився біля ракети.
На камені сиділа ящірка.
Олекса вистрибнув на ходу н підбіг до неї.
Вона не тікала, а вирячила на нього очі. Її шия роздувалася під час дихання.
Олекса простягнув руку і взяв ящірку.
Це був привезений із Землі варан, який немов чекав тут своїх господарів.
Олекса засунув звірятко в кишеню і, сміючись, поліз по вертикальній драбинці до люка.
Його товариші стежили, як він відчинив люк.
Почувся гавкіт, звичайний собачий земний гавкіт.
Усі переглянулися.
— Гавкіт! — скрикнув Олекса. — Гавкай, Пулько, гавкай! Хочеш, я тебе розцілую за розбурханий в серці май…
І він поліз у люк.
— Май… — сказав Гаррі. — В травні я збирав у горах трави і мало не потрапив на повороті шосе під машину. Я також готовий поцілувати цього собаку.
— Облиште, Вуд, — мовив Керн. — Як з'ясовано, собака вже більше не родич людини, хоча в неї і п'ять пальців на кожній лапі, пара очей, пара вух, хребет, серце з лівого боку, печінка і нирки — все, як у кожної людини…
Богатирьов усміхнувся: він згадав розмову в дорозі про «Марсових онуків». Він казав тоді Керну про зовнішню схожість людини й земних тварин:
«Родичів у людини на Землі нема. Це добре знають фізіологи і гірко тужать. А з приводу п'яти пальців і хребта зважте — природа знаходить оптимальні рішення, решта випадків виключена добором. А двічі по два завжди чотири».
«Судячи по кількості пальців — п'ять», — буркнув Керн.
«Риба завжди буде обтічної форми, в якому б океані вона не розвивалась. Навіть кит, перейшовши з суші в море, набув рибоподібної форми, хоча рибі він зовсім не рідня. Досі, щоб наочно показати форми, які переходять одна в одну, шикували скелети. Мавпа, випрямляючись, ставала гаданою напівлюдиною і нарешті, «вінцем творіння» — двоногою розумною істотою, що прямо ходить. Але ж будова скелета не єдина ознака. А ось за складом крові і за деякими фізіологічними функціями найближче до людини стоїть… кішка! Щодо спорідненості людини і мавпи можна розповісти такий випадок. Під час останньої світової війни не застосовували отруйних газів. Та їх готували у того ж Гітлера. Відомо випадок, коли газ, від якого в страшних муках гинули піддослідні мавпи, під час вибуху вихопився зі сховища. Сотні робітників були приречені, та… дістали тільки нежить. Можливо, саме тому гітлерівські хіміки вважали за краще робити свої людиноненависницькі досліди вже не на тваринах, а на військовополонених».
«Перегорніть страшну сторінку, командоре. Здаля дивлячись на Землю, не бачиш плям», — сказав Керн.
Вони ще довго розмовляли про це в дорозі.
Раптом пролунав тривожний гавкіт.
З люка, не причинивши дверцята, квапливо спускався Олекса. Він був без шолома.
Стрибнувши на каміння, він розгублено спинився перед Богатирьовим:
– Ілля Юрійович, лихо!
— Що таке?
— Маша… Мері… «Просперіті».
— Що скоїлося з Мері? — кинувся до Олекси Вуд.
— Запис… Магнітний запис повідомлення з «Просперіті»!
І Олекса знову побіг до драбини.
У передчутті непоправного всі підіймалися слідом за ним.
Зібралися до радіорубки.
Пулька терлася об ноги, підстрибувала, намагалась лизати руки.
Надвірні дверцята зачинились, рубка автоматично наповнилася земним повітрям. Почалось опромінювання скафандрів. У ракету не можна було занести венеріанські мікроби.
Шоломи скинули тільки по закінченні опромінювання.
Олекса запустив магнітний запис.
З репродуктора почувся знайомий голос Мері. Він лунав якось скуто, наче йому важко було пробиватися крізь тріск атмосферних розрядів.
«… У мене нема сил відлітати, не передавши цієї радіограми… Її вже нікому почути на поверхні планети. Може, автомати запишуть її і мій голос почують ті, хто знову прилетить сюди, щоб виявитися щасливішими, ніж їхні попередники… Я дивлюсь у люстерко і бачу в себе сиве пасмо. З Землі наказано мені, останній, що лишилася жива, вести «Просперіті» в зворотний путь. Там мене жде гірка пошана і непотрібна слава… І навіть, юрби спокусливих женихів… женихів космічної, удови Мері Стрем, яка відчинить зараз на мить люк шлюзу і кине на чужу планету жменю землі, щоб її крихти упали на могили Гаррі і його друзів… Я зобов'язана виконати ненависний мені наказ, усе ж таки виконати і тим продовжити справу загиблих».
У магнітофоні чувся шерхіт і тріск атмосферних розрядів. Голос Мері стих, потонув у шумі, зник…
— Усе ясно, — сказав Керн. — Вона полетіла…
— Не може бути! — розпачливо вигукнув Вуд.
— Можете вважати, що жменю землі вже кинуто на вашу могилу, — сердито мовив Керн.
— Ви брешете, шефе! Адже це Мері!.. Треба повернути її, покликати назад! Повідомити на Землю!..
Добров провів рукою по колючій сивіючій щетині, якою обріс його череп:
— На жаль, містере Вуд, як вам відомо, горішні іонізовані шари венеріанської атмосфери виключають зв'язок із Землею навіть з «Просперіті». Поки він перебував на орбіті супутника, зв'язок був несталий.
— «Поки перебував»! — з жалем вигукнув Гаррі. — А тепер летить… І я не певен, що він летить до Землі. Я не певен, що вона врятується, зуміє вивести корабель на орбіту.
Олекса вдячно глянув на Вуда.
— Отож ти непокоїшся про неї, Гаррі! Вибач, я погано про тебе подумав.
Гаррі наче не почув цих слів. Він одвернувся до ілюмінатора і став дивитися на пломінке червоне небо.
— А я… — сказав нерішуче Олекса. — Я навіть не смію признатися, що… що радий!.. Ми залишимось… Ми знайдемо їх.
— Кого — їх? — похмуро обернувся Добров.
— Братів по сонячному племені.
— Облиште вчорашні жарти! — обурився Добров. — Невже ви розраховуєте, що ми зможемо прожити тут рік? Хто міг переселитися сюди з іншої планети? Нам не вижити тут. На жаль, не вижити і піднявшись на «Знанні», ставши штучним супутником Венери. На Землю про своє врятування ми в цьому випадкові повідомимо, та, поки ждатимемо допомоги, загинемо від космічного випромінювання. Занадто пощипано в дорозі корабельний захист.
— Розрахунок такий же точний, як і страшний, — підсумував Ілля Юрійович. — Доведеться нам учорашню гіпотезу перевірити на самих собі.
Він відчинив двері в рубку керування, пройшов до пульта, любовно погладив його панель, став біля вікна, задумливо дивлячись на венеріанський ліс.
Олекса, Вуд і Добров залишились у радіорубці. Тільки Керн пішов слідом за командором.
Він стояв за його спиною і мовчки дивився іа підлогу.
— Командоре, — сказав він нарешті, — двічі по два. все ж таки не п'ять, тільки чотири.
