День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
— Де Острожний?
— Вивчає журнали мод. Він там, — показав рукою вниз і, наче велика куля, легко скотився сходами, швидко й нечутно перебираючи ногами килимові доріжки. — Містер Павел, — чув Малькольн панібратський тон Вундстона, — чоловіче товариство в повному зборі. До сніданку ще добряча година, тому господар запрошує нас на ранкову каву. Гадаю, до нас приєднається і міс Хілда. Якщо вже зараз вона не чекає на нас у товаристві Малькольна.
— Панове, я справді дивуюся, чому ваші чарки досі порожні, - обізвалася згори Хілда Брайнт і невдовзі з’явилася на сходах у білому вельветовому костюмі. Тіснуваті, з бронзовими застібками штани елегантно підкреслювали її тонку талію. З-під розстебнутого жакета звисав масивний золотий ланцюжок кишенькового годинника. Хілда побачила Павла з журналом мод у руках, здивовано округлила очі: — А ви справді оригінал! Тепер бачу, що дарма не вірила вашим московським кореспондентам і вважала їх пліткарями. Дружина, яку одягає чоловік і яка йде на крок попереду моди, повинна молитися на свого партнера.
— Усе це далеко не так, — усміхнувся Павло і відклав журнал. — Просто я ще раз хотів переконатися, що в Америці нема вродливішої жінки від вас, міс Хілда.
— О-о, ви не боїтесь, що ці слова почує ваша дружина? — інтригуюче скокетувала Хілда, ефектно опираючись рукою на дубові поручні. Чорний, з високим коміром гольф туго випнувся на її маленьких пружних персах.
— У Каті свій погляд на компліменти: слава актриси навчила її відвіювати полову словес, — відповів Павло.
— На жаль, вчені позбавлені слави й овацій із залу для приречених, — зітхнула Хілда. — Тому я рада почути хоч один комплімент на свою адресу. Тим більше, що містер Х’ю взагалі не помічає в мені жінки.
— Ми компаньйони, міс, — нагадав їй Вундстон. — Тут легко клюнути на ваш гачок і замість обіцяної половини капіталу можна вхопити облизня. Ні-і, міс Хілда, з колегами по службі я завжди залишаюся діловим джентльменом.
— А я мрію про те, щоб на планету знову повернулася епоха рицарів, — тяжкенько зітхнула Хілда, манірно підіймаючи догори великі, з синюватими білками очі. Потім весело засміялася й додала: — Це тільки мрії, бо рицарі б уже не знайшли жінок, здатних на палке й вірне кохання: жорстокий вік шалених грошей і ще шаленіших енергій народив таких, як я, супержінок з чоловічим розумом. Правда, таких ще дуже мало. І ми нещасніші вдвічі: коли я дивлюсь на гарненьких дівчат у журналі мод, у мені прокидається прадавня жінка з епохи далеких турнірів за право любові. Боюсь, що нова жінка переможе, і тоді чоловікам ні на кого буде дивитися, нікому буде їх спокутувати — жінка стане просто колегою по службі і компаньйоном у черговій афері, - говорила Хілда, йдучи з чоловіками до кімнати Малькольна. Їй ніхто не заперечив, і вона відчула, що в цій затишній кімнаті, де Малькольн вів ділові зустрічі, Хілда таки жінка у чоловічому товаристві й має право командувати й вередувати. Зумисне картинно всілася в просторе крісло й недбало розкинула руки, звертаючись до чоловіків: — Якщо вам справді нічого мені сказати або ж боїтесь відплати своїх коханих, то запропонуйте мені бодай чашку гарячої кави. До речі, щоб ви всі знали, каву найкраще вміє готувати містер Х’ю.
«От відьма, — муркнув собі під ніс Вундстон і з полегкістю додав подумки: — Настане день, коли я подам їй чашечку арабіки з крихіткою дефіцитної трутизни».
— Як вам спалося в маєтку Макларенів? — запитала Хілда Острожного, добуваючи з дерев’яної сигарниці довгу тонку сигарету.
— А як спиться в гостях? — неозначено запитав Павло, вмощуючись неподалік від Хілди Брайнт на твердуватому диванчику з напівсферичною спинкою. Хілда промовчала, і Павло продовжував з гіркуватою усмішкою: — Невеселі сни сняться в чужій хаті, міс Хілда.
— Це так, — кивнула Хілда Павлові й заговорила до Малькольна, що саме подавав на таці маленькі сандвічі. — Кажуть, у вашому, тепер уже родовому, помісті оселилася мара. Це правда, містер Макларен? — ніби жартуючи запитала Хілда, косуючи очима на меланхолійно настроєного Павла. — Особисто мені цілу ніч здавалося, що хтось стоїть на балконі й чекає, доки я засну. Тричі вставала й перевіряла порожній балкон.
— Буває, - буркнув на те Малькольн, не надаючи особливого значення натякам Хілди. Він наповнив два келишки джином, Вундстону налив коньяку, а Павлові — пепсі. Хілда не спускала з Малькольна іронічного погляду, Макларен це відчув і зауважив з неприхованим роздратуванням: — Мару вигадують люди. З кожним трапляється. Особливо тут, у глушині. А почалося воно, як я помітив, відтоді, коли наш спільний улюбленець містер Х’ю витягнув на дах лазерну антену. Бачте, він боїться, що хтось підслухає його телефонні розмови з містером Расселом. Повірте, — обернувся до Павла, — дім уже майже в стані облоги: цілу ніч у дворі вартують навчені вівчарки, не вимикаються лазерні сторожі, Пітер Гоулд встановив два кулемети.
— Хто там нарікає на мене і Пітера Гоулда? — запитав Вундстон, переступаючи поріг з тацею, заставленою мідними джезвами на гарячому піску. — Я чув ваш голос, сер, — звернувся до Малькольна. — Так от, мушу вам сказати, що ви геніальний учений і нікудишній бізнесмен.
— А ви, Х’ю, неперевершений транжира, — дорікнула Хілда. — Хто вип’є стільки кави?
— Я вип’ю, — завуркотав Х’ю Вундстон і жадібно потягся до чарки. — Я все з’їм і вип’ю, бо змалку усвідомив, що світом править голод, а я людина мирна. Тому взяв собі за правило зранку добряче попоїсти, а тоді вже братися за роботу. — Вундстон побачив у Павловій руці високу склянку з пепсі й здивовано підвів брови: — Ви справді, сер, нічого не вживаєте?
Вживаю, — усміхнувся Павло. — Як ви помітили, у мене в руці склянка з пепсі.
— Я маю на увазі міцніші напої, - уточнив Х’ю. — Особисто я не можу повірити, щоб росіянин не пив горілки. Це ж ваша традиція. Про неї говорить цілий світ.
— «За один вік джин убиває цілий народ», — це фраза наших соціологів, — без тіні образи мовив Павло. — Тепер ви підрахували, що нове тисячолітня планета почне без Росії. І, як не прикро, не шкодуєте на це мільярди доларів, сер.
— Ви даремне на нас нарікаєте, — заперечила Хілда Брайнт. — Якщо вірити тому, що «Майн кампф» писав Адольф Гітлер, то саме там сказано: для слав’ян — ніякої гігієни, ніяких щеплень, лише тютюн і горілка. Це Гітлер хотів убити вас, містер Павел. Америка — цивілізована країна, вона ніколи не жадала смерті чиєїсь нації чи цілого народу, сер.
— Це колискова для немовлят, міс, — усміхнувся Павло. — Ми уже виросли й прокинулися. А якщо говорити про російський звичай, то в нас заведено квас пити й ганяти чаї. А оскільки квасу немає, то я питиму пепсі й каву. Якщо ви, звісно, не заперечуєте, міс.
— Кожному своє, - роздратовано сказав Малькольн, шкодуючи в душі, що не може зректися клятої чарки. Мовчки дивився на Вундстона, котрий запихався скибочками хліба, густо змащеними червоною ікрою, й кривився так, ніби Х’ю демонстрував йому хіть ненажери з «семи смертних гріхів». — Ви користуєтесь моєю великодушністю, сер. З кожним днем я відчуваю, як ви дюйм за дюймом завойовуєте мій будинок і все, що навколо нього. Тепер я прошу хоча б на три дні залишити мене в товаристві містера Острожного і його дружини. Можливо, хоч тоді мені пощастить подумати на тверезу голову.
— Що нам робити з хіпі, коли навіть учені голови все ще впадають у дитинство? — забурмотів Вундстон, беручи найтовщий сандвіч і наповнюючи свій келих коньяком.
Запанувала неприємна мовчанка.
Міс Хілда винувато подивилася на Павла й заговорила тоном дипломата:
— Ділові люди позбавлені щастя любові. Вони, як обкрадені євнухи, заздрять чужим радощам первоцвіту, зберігаючи в собі високі пориви людської душі, що завжди стояли вище манливих гербів ділових контрактів. Давайте ж лишатися людьми, шанувати одне одного і чужі нам держави, бо ми з вами люди державні.
— Я підтримую цю пропозицію, — швидко погодився Вундстон.
— От і добре, — повеселішала Хілда. — Допивайте каву, Х’ю, і їдьмо — я запрошую вас у гості. До речі, допоможете мені вибрати яхту в Атланті.
