Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Елеонора замовкла, роблячи записи в зошиті і стежачи за колбою, що стояла на вагах. Потім знову почала говорити.
— Ще одна дивна річ: з пароплава вивантажили на берег два аероплани великої вантажопідйомності. Для зимової стоянки вони не були потрібні. їх вивантажили, як я потім довідалася, для перевезення всього нашого багажу в глиб країни. Аероплани переносили кудись ящик за ящиком. Батько пояснив мені, що містер Бейлі змінив план. Оскільки пароплав загинув, то він вирішив зайнятися геологічними дослідженнями на материку. Перевезення вантажів, незважаючи на зиму, тривало. Частину спорядження відправили на автомобілях, поставлених на лижі. Вся ця робота зайняла кілька місяців і коштувала кільком чоловікам життя. Ми замінювали загиблих матросів якутами, які іноді випадково натрапляли на нашу стоянку. А взагалі місце було безлюдне, і ми працювали без перешкод і далеко від цікавих очей. Нарешті, ми з батьком прилетіли на місце нової стоянки. Це була абсолютно пустинна гірська країна. У мерзлій землі, мов кроти, рилися бурові машини. Я мало розуміюсь на машинах. Але навіть мене вразила їх потужність. Коли б ви бачили, як працювали ці дивовижні машини!.. Час від часу сюди доставляли на аеропланах нові машини й матеріали. Мабуть, містер Бейлі мав зв’язок із зовнішнім світом. Підземне містечко будувалося з казковою швидкістю.
Усе це було не схоже на геологічні розвідки. Але містер Бейлі пояснив мені, що він натрапив на уранову руду і добуватиме радій. Крім того, він вирішив зайнятися добуванням азоту з повітря і виготовленням рідкого повітря. Кінець кінцем, чим займається містер Бейлі, мене не цікавило. Я рано почала допомагати моєму батькові в його науковій роботі і вже не раз мандрувала з ним із міста в місто. Мене не лякали ці переїзди. Але в такій норі мені ще ніколи не доводилося жити. Батька запрошували на добру посаду солідні фірми. І я запитала, що його спонукало прийняти пропозицію містера Бейлі. Він відповів, що містер Бейлі за один рік роботи запропонував йому сто тисяч фунтів стерлінгів. Ціле багатство! «Я хочу забезпечити твоє майбутнє», сказав мені батько. Минув рік, але він і далі залишився працювати у містера Бейлі. Якось я спитала батька, чи не час нам повернутися на батьківщину. Він трохи зніяковів і відповів, що зараз він дуже зайнятий (він саме робив спроби з перетворенням кисню на водень, діючи електричним током) і не хоче переривати роботу. «Тут чудові лабораторії і така тиша, якої не знайти у всьому світі. Добре працюється», ніби виправдовувався він. Я була трохи розчарована. Тоді батько сказав: коли я хочу, можу поїхати одна і жити поки що у тітки… Моя мати померла, коли я була зовсім маленькою… Я не хотіла їхати без батька і залишилася в підземному містечку.
— А що ж все-таки змусило батька залишитися? Велика платня?
— Не думайте, що мій батько користолюбний, — поспішно відповіла Нора. — Ніхто не відмовиться від великих грошей, якщо вони самі йдуть до рук. Але заради самих грошей він не залишився б.
— Але чому він зніяковів, коли ви запитали його, чи скоро ви поїдете звідси?
— Не знаю. Може, тому, що наука для нього дорожча, ніж мої інтереси. Так принаймні я думала тоді. Але тепер, після того, що я почула од вас, мені здається, що мій батько… не зовсім добровільно залишився у містера Бейлі. Або ж… Але я не хочу про це думати… Я повинна все з’ясувати. Я поговорю з батьком.
— І якщо виявиться, що містер Бейлі тримає вашого батька в полоні?
Обличчя Нори стало суворим і рішучим.
— Тоді… Тоді я боротимусь, і ви допоможете мені!
Я простягнув їй мою здорову руку. Нора потиснула її.
— Норо, ну де ж твоя робота? — почули ми знову голос Енгельбректа.
— Через п’ять хвилин буде готова, — відповіла вона, беручись за склянки.
— І знаєте що, — сказав я, коли двері в кабінет батька Нори зачинилися. — Перестаньте бити посуд і розливати рідке повітря. Це легковажність. Працюватимемо до часу, як ми працювали раніше. Не можна викликати ні в кого ні найменшої підозри.
Нора мовчки кивнула головою і заглибилася в роботу.
Цієї ночі я спав сам у своїй кімнаті. Ніколи не було. Мабуть, Бейлі вирішив роз’єднати нас. Це мені завдало великого удару. Я вже звик і навіть прив’язався до якута. До того ж він потрібен був для виконання моїх планів. Рано чи пізно боротьба між мною і Бейлі мала стати відкритою. Мене ні на мить не залишала думка про втечу або принаймні про те, щоб попередити наш уряд про небезпеку.
На третій день увечері Школа прийшов. Він був, як завжди, веселий і по-дитячому безтурботний. Сувора природа загартувала його, і він звик легко переносити злигодні долі.
— Ніколо! — радісно зустрів я його.
— Здрастуй, товаришу! — відповів він. І, сівши на підлогу на схрещених ногах, заспівав, похитуючи головою: — Нікола сидів на хліб і вода, це не біда. Нікола мало їдав, багато співав.
— Ніколо, та ти навіть римувати вмієш! — здивувався я.
— Не знаю, — відповів він. — Мої діти в школі вчаться, пісні знають. Я чув.
— Ну, а що з Іваном?
— Живий Іван. Зі мною сидів. Працювати пішов.
Бейлі, мабуть, вирішив, що мої «пособники» не заслуговують більшого покарання. А вірніше, він зберігав їх як робочу силу.
— Погані наші справи, Ніколо, — сказав я. — Більше не тікатимеш зі мною?
— Сильно вітер заважав. Нічого. Якщо ти тікатимеш, то і я з тобою.
XII. НОВЕ ЗНАЙОМСТВО
Бейлі, мабуть, вважав, що урок, який він дав мені, і видовище його жахливого «пантеону» остаточно вибили з моєї голови думку про втечу і примирили мене із становищем. В усякому разі після нашої з ним подорожі мені було надано більше свободи. Я тепер мав доступ у ті частини містечка, куди раніше мені входити заборонялося. Тільки в машинний відділ і в арсенал, де зберігалися гармати, мені не вдавалося пробратися. Зате я зміг зав’язати нове корисне знайомство — з радистом.
Це був літній шотландець, який непогано говорив німецькою мовою. Колись він працював у Німеччині на заводі, що виготовляв радіоапаратуру. Містер Люк, наперекір загальному уявленню про англійців, був дуже балакучий, і це було мені на руку. До того ж він виявився завзятим шахістом, а оскільки я був гравцем першої категорії, то він поставив за мету свого життя обіграти мене, хоч грав значно слабкіше.
Шахи дуже зблизили нас. Вечорами, коли Люк здавав чергування, він завжди приходив до мене з своїми литими чавунними шахами у вигляді статуеток, що зображали англійського короля і королеву, офіцерів, схожих на Дон Кіхота, і пішаків, які нагадували середньовічних ландскнехтів.
Люк скоро входив в азарт, і його пішаки, пересуваючись, так гучно стукали по дерев’яній дошці, неначе по містку йшли справжні ландскнехти. При цьому він безперервно говорив:
— Піхота, вперед!.. Ви так? А ми ось так!
Я навмисно задумувався над ходом противника і в цей час ставив йому якесь запитання, систематично вивідуючи від нього все, що мені потрібно і цікаво було знати. Таким чином я узнав, що містер Люк — старий холостяк, зовсім самітний; на батьківщину його не тягне, і живе він у Бейлі, мабуть, з власної охоти, поласившись на його добру платню і необмежену можливість хлистати джин, до якого Люк був дуже охочий.
— Де багато джину, там і батьківщина, — казав він. — Але я п’ю уміло. На роботі я завжди тверезий, як вода.
Я врахував цю нову обставину, і в моїй кімнаті появлялася перед приходом Люка пляшка джину, яку мечі безборонно видавав буфетник. Бейлі з своїх комерційних міркувань вважав за потрібне задовольняти в міру можливості бажання своїх вільних і невільних працівників, щоб заглушувати в них тугу за свободою і не викликати невдоволення.
Для досягнення своєї мети я вирішив навіть пожертвувати престижем гравця першої категорії. Час від часу я програвав Люку останню партію. Коли джин і захоплення від перемоги остаточно розв’язували йому язик, я приступав до своїх головних запитань.
