Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— За хороший відзив? Які дрібниці! Ви варті цього. Коли ви не дуже задумуєтеся, ви чудовий працівник… Не забивайте тільки дуже щільно пробок у посудинах з рідким повітрям і не…

— Це зовсім не дрібниці! — гаряче перебив я її. — Ви врятували мені життя!

Нора поглянула на мене здивовано і навіть злякано.

— Це ви не жартуєте?

— Ні, звичайно. Мені загрожувала смерть за спробу втекти.

— Смерть! Я не думала, що справа така серйозна, інакше б я ще більше… Але хто ж загрожував вам смертю? Невже…

— Ну звичайно, містер Бейлі. О, він не щадить тих, хто не підкоряється його волі! Чи доводилося вам бачити його страшний «пантеон»?

Нора заперечливо похитала головою і запитала, що це означає. Я розказав їй про свою подорож в товаристві Бейлі по підземному містечку і про все, що узнав від «торгівця повітрям».

На мій подив, Нора вислухала мене з великою цікавістю. Мабуть, багато що з того, що я сказав їй, вона чула вперше. В міру того, як я говорив, обличчя її все більше хмурніло. Здивування змінювалося недовірою, недовіра — обуренням.

Закінчивши свою розповідь, я підняв бокал з рідким повітрям і сказав:

— Ось в цій посудині ми виготовляємо смертний напій для людства. Моє життя пощадили тільки для того, щоб я сприяв загибелі інших, загибелі нашої прекрасної Землі з усіма живими істотами, що живуть на ній. І я не знаю, чи радіти мені з мого врятування, чи… випити мені самому цей бокал?..

Задзвонив телефон і перервав мою патетичну промову. Кора швидко підійшла до телефону.

— Алло… Так… Містер Клименко, вас просить до телефону містер Бейлі.

Я підійшов до телефону.

— Так, це я… Ні… Слухаю!

— Ви чимось збентежені? — запитала Нора, коли я відійшов од телефону.

— Бачите, містер Бейлі запізнився. Виявляється, він забув мене попередити, щоб я не говорив вам про те, що бачив і чув.

— І що ж ви відповіли?

— Я відповів, що нічого ще не говорив, і обіцяв не говорити.

Нора полегшено зітхнула.

Потім вона взяла бокал з рідким повітрям, який я перед цим держав у руці, замислено подивилася на голубу рідину і раптом кинула бокал на підлогу. Скло розбилося. Рідке повітря розлилося і під впливом теплоти підлоги почало шипіти і швидко випаровуватися. Через хвилину на підлозі валялися тільки осколки склянки.

«Чудово! — подумав я. — Тепер у мене є спільник!»

Нора запитливо подивилася мені в очі.

— Ви все мені сказали?

— Все, — відповів я, але одразу ж мимоволі зніяковів: я згадав про наміри містера Бейлі одружити мене з Норою. Я не хотів говорити про це дівчині. Але вона помітила мою ніяковість.

— Ви щось приховуєте. Ви не все сказали!

— Та це дрібниці, що не відносяться до справи.

— Не обманюйте. Дрібниці не примусили б вас зніяковіти.

Я був у скрутному становищі і вирішив перейти від оборони до нападу.

— А ви самі хіба все говорите мені? Пригадуєте нашу розмову, коли я необережною фразою образив вас… Даруйте, що я згадую про це. Тоді ви сказали мені: «Ви нічого не знаєте». Чому ж ви самі тоді не пояснили мені все те, чого я не знаю?

Цього разу зніяковіла Нора.

— Є речі, про які важко говорити…

— Цими словами ви виправдовуєте і мою мовчанку.

— Ні, не виправдовую. Ви не дали закінчити мою думку. Є речі, про які важко говорити. Але бувають обставини, коли не можна більше мовчати. Доводиться говорити про все, хоч як це не було б важко.

— І ви мені скажете?

— Так, якщо і ви не приховаєте від мене нічого.

Я потрапив у власні тенета. Торг відбувся, і мені залишалося тільки виказати свою таємницю. Все ж я постарався згладити цинізм Бейлі.

— Бейлі сказав… що в мене деревина замість серця, якщо я наважився тікати, пожертвувавши заради свободи товариством такої дівчини, як ви.

Нора спочатку посміхнулася: це звучало як комплімент. Але вона була розумна і незабаром розібралася, що приховано під таким компліментом. Брови її нахмурились.

— Я вдячна містеру Бейлі за його високу оцінку мого товариства, — сказала вона. — На жаль, містер Бейлі до всього підходить з комерційної точки зору. Був час, коли він сам претендував на «моє товариство»… І навіть тоді мені здавалося, що ним керує не серце, а розрахунок… Він бачив, що я нудьгую, що мене тягне до людей. Батько дуже завантажений роботою. Він дуже любить мене, але… науку, здається, любить ще більше, — з деякою гіркотою і ревнивим почуттям промовила Нора. — Моя туга заважала загальній роботі. І містер Бейлі… Ви розумієте?.. Він освідчився мені.

— І ви? — спитав я, затримуючи подих.

— Ну, звичайно, рішуче відмовила йому, — відповіла Нора.

Я не міг стримати полегшеного зітхання.

— Я не знала тоді про його справи і мало цікавилася ними. Він мені просто не подобався. Містер Бейлі довго не втрачав надії привабити мене своїми мільйонами, нарешті, залишив мене в спокої, коли я рішуче заявила, Що виїду, якщо він набридатиме мені своїми освідченнями. Це налякало його, і він дав слово «забути пене»… І ось тепер містер Бейлі, мабуть, створив новий варіант колишнього плану, але при цьому він хоче вбити одразу двох зайців. Простіше кажучи, він хотів би одружити нас з вами. Чи не так?..

Я почервонів по саме волосся. Нора розсміялася. Цей сміх обрадував мене. Значить, цього разу плани містера Бейлі не були їй такі неприємні! Але Нора одразу ж засмутила мене. А може, це була тільки жіноча хитрість? Лукаво подивившись на мене, вона серйозно зауважила:

— Але я не думаю, звичайно, виходити заміж за вас, містер Клименко.

— А за кого ж? — сумно запитав я. — Даруйте, вирвалось… Про таке не запитують… Однак сьогодні ми нічого не робимо!? — вирішив я змінити розмову.

— Так, це вірно, — відповіла вона і, піднявши другий бокал з рідким повітрям, вилила рідину на стіл.

Це сталося так швидко, що я не встиг підняти руку з стола. Частина рідкого повітря хлюпнула мені на пальці; повітря зашипіло, випаровуючись. Я відчув опік.

— Боже! Що я наробила! — скрикнула дівчина. — Пробачте мені.

Вона кинулася до аптечної шафочки, дістала мазь проти опіку, вату і бинт і почала перев’язувати мені руку.

На її обличчі було стільки щирого засмучення, вона так дбайливо перев’язувала мені руку, що я був цілком винагороджений.

Двері з кабінету батька Нори розчинилися, і на порозі з’явився він сам.

— Ну що ж, Норо, готово? — запитав Енгельбрект.

— Ми не встигли закінчити, — відповіла Нора. — Містер Клименко опік собі руку.

— Дуже? — запитав учений.

— Дрібниці, — поспішив сказати я.

— Треба бути обережним, — повчально промовив він. — То я чекаю!

Двері зачинилися.

Рука була перев’язана, і ми сіли за стіл. Нора зітхнула.

— Я вирішила більше не працювати, — сказала вона, — але батько вимагає. Йому це потрібно…

— А ваш батько знає про все, що стосується містера Бейлі? — запитав я.

— Це я сама хотіла б тепер знати. Я хочу поговорити з батьком і запитати його про все… Коли ми збиралися в цю нещасливу експедицію, батько сказав мені, що ми вирушаємо досліджувати Великий Північний шлях. Ми висадилися недалеко від гирла річки Яни. Тоді нам говорили, що льотчики з нашого криголама встановили, ніби далі дорога на схід затерта льодами. Треба було зимувати. З пароплава зняли весь вантаж. Він був дуже великий, значно більший, ніж потрібно для зимівлі. Я бачила купи великих ящиків. Але що в них містилося, не знаю. Ми розташувалися на зимівлю. Частина екіпажу залишилася ще на криголамі. Серед них два професори, які брали участь в нашій експедиції. Один — радіоінженер, а другий — астроном…

— А навіщо був потрібний астроном в полярній експедиції?

— Не знаю. Ці два професори ще під час плавання в чомусь не порозумілися з містером Бейлі. Вони трималися осторонь і інколи тихо радилися у відлюдному місці. Якось вранці, коли я вийшла з сеоєі палатки, щоб взяти участь в роботі по розвантажуванню, і побачила, що пароплава вже немає. Мені сказали, що вночі його понесло вітром в океан разом з двома професорами. Труп астронома море викинуло на берег, і його потім знайшли, а радіоінженер так і загинув разом з пароплавом. Я була дуже здивована. Тієї ночі не було бурі. Я запитала про це містера Бейлі, але він, сміючись, — він міг сміятися! — відповів мені, що я дуже міцно спала і тому не чула бурі. «Але море зовсім спокійне», сказала я, показуючи на океан. «В цю пору року не буває великих хвиль, — відповів містер Бейлі. — Плавуча крига зменшує хвилі. А вітер був сильний, зірвав криголам з якорів і поніс його в океан».