Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Власне кажучи, лицар мав би сказати хоча б слово чи якось інакше відреагувати на появу Едгара, але він чомусь ніяк не відреагував. Тоді Едгар сів на канапу і заходився роздивлятися фотографії Першої Місячної експедиції, чекаючи, коли ж месір зволить заговорити.
І месір зволив. Він відкинув забороло, важко переступив з ноги на ногу, заскреготав латами і ввічливо попросив закурити. Едгар підійшов, подав йому пачку “Опалу”, проте месір ніяк не міг дістати з неї сигарету — заважали рукавиці, які він або не хотів, або не міг зняти. Едгар устромив сигарету між розчепірені лицареві пальці і, трохи збентежено спостерігаючи, як вона, піднесена до шолома, зависла в порожнечі під заборолом, витер сірника.
— Дякую вам, — мовив голос із порожнечі.
— Прошу, — озвався Едгар, влаштовуючись у кріслі поблизу.
Месір курив, не випускаючи списа, інколи застуджено покашлював і з вишуканим недбальством (скільки це було можливо в його латах) струшував попіл просто на годинник із сумним надписом. Спершу Едгара трохи бентежила порожнеча під заборолом, але згодом він оговтався.
— Ви самі в будинку? — спитав нарешті Едгар, щоб почати розмову, бо славетний син Урієна цілком, здавалося, поринув у процес, шкідливий для здоров’я, як було зазначено на пачці “Опалу”.
— Ні, чому ж, — озвався лицар. — Нас двоє.
Едгар ще раз оглядів залу, але, певна річ, нікого більше не виявив.
— На другому поверсі чи так само невидимий? — поцікавився.
— Чому це? — знов озвався месір. — Я мав на увазі вас, добродію.
Може, це був жарт у дусі товариства, що збиралося колись за круглим столом, може, месір прагнув якнайбільшої точності у відповідях. А може, розумів усе надто буквально.
Едгар не знав, про що нейтральне можна ще питати, — ну, не розмовляти ж їм справді про погоду! — а ставити прямі запитання якось не наважувався.
Якийсь час у залі панувала мовчанка, яку тільки зрідка порушувало лицареве покашлювання. Оскільки над месіровим шоломом коливалися розкішні блакитні пір’їни, називатимемо його Блакитним Лицарем. Бо ж він цілком міг і не бути Івейном, Говеном, точнісінько як і Кліжесом, Персевалем, Ланселотом і Ескладосом Рудим. Інших Едгар просто не згадав.
Едгарів погляд знов зупинився на фотографії Нейла А. Армстронга та Едвіна Е. Олдріна на тлі місячного відсіку “Орел”.
— Звідки тут ці фотографії?
Блакитний Лицар кинув недокурок на паркет і з гуркотом наступив на нього. Раптом, немовби розбуджений цим гуркотом, заграв запорошений попелом старовинний годинник. Він попереджав, що завдано буде ще однієї рани. Грав він досить мелодійно й довго, а потім почав вибивати години і робив це досить промовисто, так, що погойдувалися й подзенькували підвіски на величезній люстрі під стелею й тріпотіли ніжні білі фіранки. Вибивши шістнадцять ударів, годинник угамувався.
Едгар не знав, чи варто перепитувати ще раз, бо Блакитний Лицар опустив забороло й застиг у звичайній позі музейних лицарів. Певне, звик так стояти. Едгар, повагавшись, вирішив піднятися нагору, але біля спіральних сходів з дерев’яними різьбленими поручнями його зупинив голос Блакитного Лицаря. Слова з-під заборола долинали невиразно, проте досить голосно.
— Не раджу вам ходити туди, добродію, — мовив Блакитний Лицар, і над його шоломом заколихалися блакитні пір’їни, — Можете теє… спізнитися… е… на роботу.
Попередження було цілком аргументоване. Едгар зупинився.
— До того ж телевізор там не функціонує, — провадив далі Блакитний Лицар. — Згоріли запобіжники. А щодо фотографій, то вони, — тут він трохи затнувся, — ну-ну, скажімо, залишені тут як подарунок.
— Кому?
— Звичайно, мені, — з гідністю вимовив Лицар і переступив з ноги на ногу.
— А ким? — допитувався Едгар.
Блакитний Лицар нервово струснув списом.
— Послухайте, добродію, адже я не запитую, хто ви і що ви тут робите? — Наконечник його списа черкнув у повітрі загрозливу дугу. — Тож я ні про що вас не запитую!
Нерви в Блакитного Лицаря вочевидь були підточені втомливими турнірами. Напевне, йому часто доводилося сурмити до бою.
— Вибачте мені, — миролюбно сказав Едгар.
— Приймається, — пробурчав Блакитний лицар.
— Я, мабуть, піду, — сказав Едгар.
— Ідіть, мабуть, — пробурчав Лицар.
І Едгар пішов.
Отакі бувають часом зустрічі. Наче й говорили, перемовлялися, а про що — хтозна. Проте в континуумі і не таке буває.
В місті панували стійкі сутінки: було не те, щоб дуже ясно, але й не так, щоб дуже темно. Джерело світла неозброєним оком не спостерігалося, а над головою в Едгара тяглася стеля із жовтуватими підпливами — певне, сусіди поверхом вище якось пішли, забувши закрити воду. Цілком звичайна для відповідальних квартиронаймачів історія.
Едгар зупинився на перехресті вулиць і закурив. Поки він стоїть, прихилившись до жовто-червоної будки міського телефона-автомата й випускає дим у напрямку непізнаного літаючого об’єкта, тобто пізнаного і нелітаючого, тобто вішалки, можна зауважити таке: неонова вивіска “Комбінат побутових послуг” засвітилася тремтливим синім світлом, причому букви “м” і “т” у слові “комбінат” та буква “л” у слові “послуг” не виявляли жодних ознак життя, а перше “о” у слові “побутових”, навпаки, було життєрадісне до стану безперервної пульсації, начебто воно уявило себе певною мірою пульсаром, що, зрештою, ніхто нікому заборонити не може. Адже можна видавати себе за будь-що, аби лишень це не вадило навколишнім.
Флюгери на всіх будиночках враз, начебто за командою, повернулися на сто вісімдесят градусів, і це збіглося в часі з собачим гавканням на сходах. Слід наголосити: “збіглося в часі”, а не повернулися через собаче гавкання, бо вищезгадане гавкання могло й не спричинитися до такої поведінки флюгерів.
На тлі шпалерного обрію у напрямку до кухні над містом пролетів літальний апарат у формі перевернутої догори дном тарілки. Але ми вже зверталися до цієї теми і намагатимемося надалі її не торкатися, хоча обіцяти нічого не будемо.
Едгар кинув недокурок в урну для сміття, глянув ліворуч, ступнув на бруківку, глянув праворуч і подавсь до будиночка з пульсаром у вигляді літери “о”. Він не даремно дивився ліворуч і праворуч — над бруківкою з обох боків тяглися тролейбусні дроти і що кожні кілька десятків метрів стояли бетонні стовпи, призначені для кріплення вищезгаданих дротів. Хоча наявність дротів і стовпів ще не засвідчувала безперечну наявність тролейбусів.
За скляними дверима висіла табличка “зачинено”, але двері були не замкнені, отож Едгар увійшов і опинивсь у звичайному, перегородженому бар’єром приймальному пункті служби побуту. Через бар’єр могли провадити дуель клієнти і обслуговуючий персонал.
На відвідувачів чекали обшарпані крісла і столик з трьома заяложеними журналами, а також перелік послуг у лакованій рамці під склом, косо розіп’ятий на гвіздку за два з половиною метри від покритої жовтим лінолеумом підлоги. За бар’єром стояв стіл із канцелярськими книгами і купою квитанцій, та кульковою ручкою, прив’язаною до гвіздочка в бар’єрі волосінню, що цілком згодилася б для полювання на кашалотів; на стіні висів календар Аерофлоту; в одному кутку стояла ще одна жовто-червона телефонна будка, а у другому— сейф, обклерний фотографіями кіноакторів, а поряд із сейфом — невеликий електрокамін на коліщатках. Прочинені двері вели в надра Комбінату побутових послуг.
Едгар поклав руки на бар’єр, потягнув волосінь, вивудив ручку й голосно постукав по сірому потрісканому пластику. Це скоро подіяло, бо за прочиненими дверима почулася легка хода, під стелею засвітилися лампи денного світла, і до приміщення зайшла Юдіф. Складалося враження, що вона нещодавно залишила рідну Ветулію й улаштувалася на роботу до Комбінату побутових послуг, бо на ній було те ж саме вбрання, в якому її зобразив Джорджоне, а жінки, як відомо, не довго носять одне й те ж убрання. Меч, котрим вона упокоїла Олоферна, напевне, залишивсь у підсобному приміщенні. Тут Юдіф устигла вже придбати червоні кімнатні капці з кокетливими пухнастими кульками.
