День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
— Про що ви говорили? — запитала Катя, тримаючи Павла за руку. — Чого вона плаче?
— Цього я не знаю. Та й навряд чи вона скаже: тут, Катю, Америка. І до тих, хто в неї на службі, у неї свої вимоги. Зараз нас чекає Малькольн з Мері. Потім доведеться їхати на чиєсь ранчо.
— Можливо, поїдемо в гості? Якийсь дядечко з мільйонами захотів погомоніти з радянським фізиком. В Америці усе можливе. Аби гроші.
— Америку я знаю краще. Вибач, але за час гастролів того не збагнеш, чого я за рік надивився на власні очі. Якщо ж говорити про ранчо Доута, то погостюємо ми там не один рік. Чує моя душа. — Павло прикрив Катині руки своєю долонею, і Катя відчула бажання Павла бути з нею ще ближче в цій чужині.
— Дивно, — мовила Катя, прихиляючись до Павла. — Ще не прилетіли, а мені вже незатишно, як на протягах. Мені й раніше здавалося, що в Америці витає холод відчуженості. Тут і люди кожен сам за себе. Аж не віриться, що ми всі — на одній планеті.
Павло промовчав. Лиш дужче притиснув долоню до Катиних рук.
— Он стюардеса плаче, а всі сидять, як на прийомі в короля: кожен боїться, що з нього спаде корона гідності. Пусти, я сходжу до цього дівчатка.
— Катю, ми не в себе дома.
— Ну то й що? Хіба люди не скрізь люди? Якщо хочеш знати, то я зараз тут такий тарарам влаштую, що поважні джентльмени будуть заключати зі мною контракти й просити перейти до них на службу. Америка — фатум-реклама. Інакше не проживеш.
— Катю, я ще раз повторюю, що ми — офіційні особи, а до того ж ти можеш тільки нашкодити стюардесі.
— Ти теж запрограмований: там не стань, тут не сядь, того не скажи. Зараз прийде стюардеса, а ти у неї запитаєш, скільки нам ще летіти. І взагалі я вимагаю свободи! — Катя удавано надула губи й відвернулася від Павла, непомітно натискуючи кнопку виклику стюардеси.
Як тільки стюардеса вийшла із службового приміщення, Катя помахала до неї рукою, заусміхалася. Стюардеса наближалася кроком танцівниці, підкреслюючи це стриманим поворотом стегон.
— Слухаю вас, місіс Катаріна, — обізвалася стюардеса до Каті, виймаючи із кишеньки блакитний записничок і ловлячи на грудях ручку-годинник, що уже встиг стати модним жіночим талісманом.
— Ви мене знаєте? — здивовано запитала Катя стюардесу й шепнула Павлові: — Перекажи.
Павло зглянувся з дівчиною у бездоганно підігнаній формі бортпровідниці й заговорив до неї, вовтузячись в кріслі:
— Вибачте, що вам доводиться переді мною стояти, але так уже склалося: я у вас в гостях. І з вашого дозволу, я буду перекладачем між вами і моєю дружиною, котра погано володіє англійською, хоча бездоганно знає українську, російську, польську, іспанську…
— Яз радістю говоритиму польською, — щиро зраділа стюардеса. — Я готувалася літати до Варшави, але… — Стюардеса замовкла й на хвильку заплющила очі, потім з веселою усмішкою заговорила до Каті.
— Ви розмовляєте, як справжня полька, — похвалила Катя стюардесу, відчуваючи, що усмішка її не те що нещира, а професійна, підігнана під типовий стандарт авіакомпанії. — Як вас звати? — запитала Катя й пояснила свою цікавість: — Я не звикла розмовляти з людиною, не знаючи її імені.
— Таня Вучкова, міс. Мій прадід народився в Югославії.
— То ви — європейка? Вас не манить батьківщина діда?
— Іноді. Але в Штатах чимало югославів. Ми, буває, збираємося разом. Народитися в Америці ще не означає бути американцем. Саме таким, як його уявляють собі туристи. Насправді ж такої нації нема. Америка — це континент, на якому живуть люди чи не з усього світу. Мабуть, тому тут жити без земляків майже неможливо.
Павло відчув, що Таня Вучкова радіє нагоді поговорити по-польськи. Але вона все ж краєчком ока поглядає на світлове табло. Спалахнуло число «10».
«Зараз Вучкова піде, і Катя ні про що не довідається», — здогадався Павло й заговорив до стюардеси:
— Вибачте, міс Вучкова, але ми, напевне, більше ніколи не побачимося. До посадки залишилося неповних десять хвилин, і я не хотів би, щоби мою дружину гризли докори совісті. Скажіть: ми можемо чимось вам допомогти? Адже у вас щось трапилося?
— Ні, сер, у мене все гаразд, — поквапно відповіла Вучкова й зглянулася з Катею так, ніби вирішувала, чи можна довіритися цій жінці з далекого для Вучкової Радянського Союзу. Неписані закони фірми Хартсфілд не дозволяли надміру затримуватися біля радянських туристів. Тим більше, що Вучкова помітила, як на неї надто вже прискіпливо подивився старий мільярдер Роджерс Оулт. Досить йому подзвонити директору фірми — і їй видадуть «вовчу картку».
— Вибачте, Таню, вас кличе служба. Приїздіть до нас на ранчо Доута. Адресу ви, напевне, знаєте, — запросила Катя маленьку Вучкову, перехоплюючи холодний погляд Оулта.
— Спасибі. І знайте, що у мене все гаразд, — сказала на прощання стюардеса й уже приязно усміхнулася до Оулта. Підійшла, зробивши кніксен. — Ви мене кликали, містер Роджерс? — запитала, ледь торкаючись пальцями крісла, з якого стирчав сухим пеньком високий Оулт. Він усе ще мовчав. — Чи сподобалось вам у літаку фірми Хартсфілд? — ніби замолювала гріхи Вучкова. — Чи є які бажання, містер Роджерс?
— Ви надто необачна, — прогув несподіваним басом Оулт. — Я давно стежу за тими двома росіянами. Ви не дивіться, що вони молоді й симпатичні. Вони небезпечні вже тим, що всюди стромляють свого носа. Сподіваюсь, вони не агітували вас пристати на їхній бік?
— Що ви, сер! Наша фірма в першу чергу до послуг своїх співвітчизників і наших союзників.
— Саме тому я користуюся послугами Хартсфілда, — мовив Роджерс так, ніби не фірма стояла за цим словом, а його колега Хартсфілд.
— Мені приємно це чути, сер. Дозвольте передати ваші слова нашій дирекції, сер. І прошу вас приготуватися до посадки, — : застерегла стюардеса й сама перевірила, чи добре пристебнутий до крісла сухий, мов струк, Роджерс Оулт.
— Мені приємно, що працівники фірми всюди пізнають своїх. Я сам передам це вашому шефу. — Оулт помовчав, опускаючи погляд на руку стюардеси, що завмерла на підлокітнику крісла: дівчина не мала права піти, не почувши від Оулта, що може зайнятися своїми справами. — Ви одружені? — запитав нарешті й пильно подивився в очі Вучкової.
— Заручена, містер Роджерс.
— Хто він за професією?
— Пілот, сер.
— Гм, це чудово, міс. Ви ніколи не думали про сімейний екіпаж?
— Безперечно, але мій мабутній чоловік проти. Це мій останній рейс.
— Ви раді? Гм, та ви плачете?
— Я хочу літати, сер.
— Що ж, у мене теж є літак. І непоганий. Скажіть вашому нареченому, щоб він зустрівся з моїм секретарем. Десь цими днями. Я давно мріяв про сімейний екіпаж. — Оулт поплескав своєю вузькою холодною долонею по руці Вучкової й притиснув її пальці так, ніби намагався підвестися з м’якого глибокого крісла. Потім підніс свою руку й махнув нею вздовж проходу. — Працюйте, дівчино. Ви дуже старанно виконуєте свої обов’язки, і мені це до вподоби.
— Дякую, містер Роджерс. Я буду старатися.
— Похвально. Цілком похвально, — буркнув Оулт, втуплюючи холодний погляд маленьких очей в огненні написи на табло салону.
