День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
Мене не цікавить містика, я не люблю захоплюватися старим чи новоявленим дивом, але мене, як і Хілду Брайнт, цікавить вид розумової енергії, яку важко пояснити в наш вік, вік, коли з геніїв уже вміють робити ідіотів. Вибачте, я, здається, знову захопився. Це від того, що вчора у мене гостювала міс Брайнт. Вона просто полонила мене своєю ідеєю всепланетного інтелекту, запрограмованого в її лабораторії. Або ця жінка знищить людство, або нам треба сховати її за надійні ґрати як божевільного садиста.
Я знову повертаюсь до енергії малого. Це основа нашого стрибка вперед. Тільки там сховані закони гравітації, закони розширення і ущільнення матерії як у межах окремої молекули, так і цілих метагалактик.
Ви, Павле, завжди виступали за те, щоби пошуки енергії йшли через супротивне, через вивчення законів виникнення і регулювання подібних сплесків, котрі нагадують нам, закодовану схему з антисвіту: можна по-різному прочитати цю таємницю й по-різному провести експеримент, не даючи жодних гарантій ні для цивілізації, ні для самої планети. Я хочу сказати, що читаю Сведенборга не заради цікавості, а маю надію, паралельно до своєї роботи й розробок Хілди Брайнт, навчитися пеленгувати й розшифровувати людську думку приблизно так, як ми настроюємось на хвилі радіостанції чи телепередавача. Нейрофізик Хілда Брайнт, котра стала науковим директором фірми „Імплантад“, пропонує чималі гроші тому, хто разом з нею візьметься за розробку цієї ідеї. За цю ідею вхопився практичний Х’ю Вундстон, сподіваючись на мою і, з вашого дозволу, вашу підтримку. Адже йдеться не про інтереси Хілди Брайнт, а про досягнення цілого людства, і вам, Павле, як і вашій країні, не захочеться пасти задніх.
Наскільки мені відомо з джерел вашої преси, ви захопилися, окрім основної роботи, штучним інтелектом. Це ще проблема. Без розшифровки імпульсів живого розуму не може бути й мови про розробку принципової схеми керованого штучного інтелекту з параметрами власного самоаналізу.
У листах і коротких зустрічах нема змоги розглянути навіть одну проблему. Люб’язно запрошую вас бодай на тижневий візит до нашої з Х’ю лабораторії. Ви надто енергійна і ділова людина, тому пропоную одночасно прочитати в університеті курс лекцій з історії ядерної фізики у вашій країні і розтлумачити нашим молодим людям феномен електронного стрибка Японії, який наші студенти пов’язують з вибухами атомних бомб над Хіросімою і Нагасакі. Жахливішого садизму я не знаю. Це каже вам американець, який над усе любить свою Америку.
Я зміг би прочитати ці лекції сам, але наші молоді люди, сидячи на університетській лаві, досі не вірять, що в Радянському Союзі, зокрема в Новосибірську, окрім іноземних, є й радянські вчені: для багатьох американців ви залишаєтеся незрозумілою нацією, де кожен мріє лише про світову революцію і всепланетний комунізм.
Як не дивно, містер Павел, але це так.
Останнім часом, ви добре знаєте причину цього політичного дикунства, у нас вважається поганим тоном запрошувати в гості людину з Росії. Звісно, я маю на увазі Радянський Союз, але у нас прийнято називати вашу державу просто Росією, вкладаючи в це поняття ширший зміст.
Наперед заявляю, а мій лист може бути офіційним документом, що на увесь час вашого перебування в Америці гарантую вам повну безпеку й найкращі умови для відпочинку. Наш фінансовий патрон, котрий скромно називає себе лише компаньйоном фірми, просив передати вам, що його резиденція, особистий шофер і він сам (у певних межах) до ваших послуг.
Заздрю вашим можливостям науковця: вам не доводиться думати ні про штати працівників, ні про обладнання. Ми з Х’ю обмежилися поки однією лаборанткою Мері Куант. У неї університетська освіта, але нам здається, що вченого з неї не вийде. Проте здібнішого помічника важко знайти. Мері охоче погодилась на мої пропозиції. Можливо, на цей крок її штовхнула матеріальна скрута, безвихідь, бо у Мері, окрім мене, нікого з близьких не залишилося. Про її родинну трагедію у свій час багато писали. Те, що пережила Мері, витримає не кожен мужчина, містер Павел. Я намагаюся не згадувати при ній про утаємничений об’єкт „Циклон“. Він знаходиться десь у глибині джунглів. Там працював професор хімії містер Куант. Там він і винайшов у пробірці свою жахливу смерть. Мати Мері намагалася встановити справжнього винуватця загибелі свого чоловіка, натрапила на впливового свідка, але саме з того дня, коли вона подзвонила Мері з аеропорту, ніхто вже не бачив місіс Куант.
Не всім нам щастить, містер Павел. Я гадаю, Мері знайде себе в житті й забуде про існування „Циклону“. До речі, суд так і не встановив, чи справді існує горезвісний „Циклон“, чи це просто вигадка убитої горем сім’ї, бо досі на рахунок Мері не поступило жодного цента.
Надто багато суму в листі, але це лише хвилинна ностальгія за рожевими юнацькими літами. Я увесь в роботі, Павел. Бажаю того ж і вам.
Чекаю вашої думки стосовно моїх запросин. Життя людське надто коротке, Павел. Особливо у наш ракетно-стресовий вік, де навіть малим дітям сняться ядерні війни. Можливо, ми самі вже втрачаємо розум і забиваємо своїм дітям ясні голівки жахом апокаліпсиса. Не знаю, як у вас, але я особисто намагаюся не вмикати телевізор, інакше втрачу інтерес до науки і до життя. А нам, Павел, відкривати енергії для майбутніх поколінь.
Хочеться бодай глянути на вас і пересвідчитися, що між нами ніколи не проляже межа непорозумінь.
Ваш Малькольн Макларен».
Острожний опустив на стіл руку з останньою сторінкою листа, перевів погляд на чорний футляр японських ручок, і йому здалося, що то мініатюрна копія чорної домовини, яка зачинилася двома стулками над батьком і матір’ю незнайомої йому Мері Куант, котра теж шукає нерозгаданий код людської думки.
«Чи скористається ним Мері, щоб знати правду про свою матір? — запитав себе Острожний і сахнувся думки, що ідея Хілди Брайнт може стати реальністю. — Природа надто мудра, аби довірити нам ці таємниці. Тоді ми втратимо велике право бодай у думках побути на самоті. А все велике народжується в пекельній тиші самотини».
Уже дорогою до головного корпусу Павло раптом згадав, що тиждень тому мав надіслати висновок на кандидатську роботу охайненького й надто запопадливого аспіранта. Павло не зробив цього, бо знав наперед: доведеться читати ще одну «прилизану» кандидатську, де все старанно списано, проаналізовано в межах вимог, і народилася ця робота не тому, що вишколений молодик вирішив присвятити себе науці, а просто йому нетерпеливиться перейти в інший ранг, вознестися в очах рідних і отримувати більше грошей. Пригадалася наукова кар’єра Малькольна і його вбивча фраза: «Якщо молодий учений за два роки не здивує бодай Америки, на нього дивитимуться як на „колишню людину“».
Павло невдоволено сіпнув кутиком губ: його дратувала така жорстокість у боротьбі за виживання, але в цьому реальна вимога самої науки, куди йдуть не заради рангів і зарплати. «А ми штампуємо кандидатів з надією, що кількість перейде в якість. Науковий непотріб лежить каменем, обростає мохом, усі спотикаються і не наважуються сказати, що камінь, навіть під мохом, залишається каменем. Мабуть, я не зможу більше закривати очі й напишу те, що думаю. Якщо цей симпатичний молодий чоловік стане першим невдахою, то нехай вибачає: боротьба тільки тоді вінчає переможців, коли у кожного борця є висока мета».
Острожний відчував, що його мучитиме сумнів, набридатимуть дзвінками високі опоненти і, можливо, сам шкодуватиме за втраченими кимось роками, але в душі влягався спокій, ніби сам перейшов щойно межу недозволеного, за якою йому стало все простим і зрозумілим, де ніхто не дозволяв собі натяків, напівправди, рятівних посилань на авторитети, а те, що робив кожен, освячувалось суворим законом науки.
