День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
Павло швидко переказував це для Мері й Малькольна, який усе нижче опускав голову: густий рум’янець заливав його щоки.
— Що з вами, сер? — запитала Катя. — Я розповідаю все так, як було.
— Ні-ні, Кет, ви ні в чому не завинили, — заспішив Макларен, косуючи очима на Мері. — Як би це вам делікатніше сказати… Я не хочу вас образити, але саме ця новина, яку того вечора почули журналісти в готелі, стала сенсацією номер один: Америка дуже полюбляє пікантні новини. Особливо ті, де пахне сексом і вбивством. Тому на ваші концерти, тобто вистави, не можна було придбати квитка: усі хотіли подивитися на найзвабливішу у світі балерину.
— У якій ви так швидко розчарувалися! — майже крикнула Катя, обертаючись обличчям до Малькольна. — І якої так хотіли здихатися. Правда, мене дивує, що саме про це не написала жодна газета.
— Я захоплювався вашою грою, — заперечив Малькольн. — Я говорю це щиро.
— Таких, напевне, було дуже мало. Більше прийшло сексоманів. Шкода, я не знала тоді ваших правил паблісіті, - з відразою в голосі сказала Катя, шкодуючи, що все це вислуховує вразливий Малькольн.
— Але ж ви задоволені збором? — сказав він, і Катя збагнула, що Малькольн таки справжній американець.
— Задоволена, — з сарказмом підтвердила Катя. — Наші гастролі, напевне, відняли у когось гроші. Ми здогадувались тоді про наших конкурентів, але ніколи не думали, щоб вони могли подарувати мені кошик розкішних троянд з невеличкою хімічною… бомбочкою. Не знаю, кому спало на думку пошастати в моїй гримерній, але я страшенно вдячна грабіжникам — бомбочка добряче бабахнула, коли я була на сцені.
Павло похолов від почутого.
— І після всього ви не побоялися знову ступити на наш континент? — цілком серйозно запитав Малькольн.
— А чому б і ні? — стенула плечима Катя. — Я приїхала сюди з своїм чоловіком. Гадаю, в нього стане розуму в голові й аргументів у руках, щоб захистити свою дружину.
— У вас прекрасне почуття гумору, — зауважив Малькольн, — але я хочу вас застерегти, що в Штатах не завжди навіть двічі щастить прошмигнути між дровітнею і гільйотиною.
— Невесела перспектива, — буркнула Катя й несподівано запитала Малькольна: — Скажіть: коли ви їхали нас зустрічати, про що думали?
— Я трохи боявся сварки з містером Острожним, — непевно мовив Малькольн, стежачи за тим, як Павло перекладає його відповідь. — Я, чесно кажучи, зрадив його, відмовившись працювати в трохи дивному товаристві на Ранчо Доута. Гадав, що все це ми компенсуємо невеликим бенкетом з нагоди вашого приїзду і наших заручин. Мері ж дуже хотілося побачити місіс Острожну.
— От бачите, у вас були цілком мирні пречудові думки, а ви усе звели до неіснуючої гільйотини.
— У всьому винні нерви, — признався Малькольн.
— Ви дуже змінилися, сер, — знову нагадав Малькольну Павло, повертаючи його подумки до першої зустрічі на симпозіумі фізиків у Відні. Малькольн промовчав, і Павло запитав без натяків: — Я хотів би знати, до кого ми їдемо: до вченого чи до молодого бізнесмена, який уже відвик заварювати собі каву? А ви це пречудово робили у Відні, сер. Пригадуєте?
— Але, як ви пам’ятаєте, у тому ж таки Відні продавалися й чудові кавоварки, Павле, — ухилився від відповіді Малькольн. З-за крайніх дерев випливла двоповерхова споруда з широким солярієм і тінистою верандою вздовж усієї стіни. У дворі стояв невеликий зелений спортивний автомобіль. Макларен показав на той автомобільчик очима й радо сповістив гостям: — Х’ю Вундстон уже тут. Він обіцяв зустріти нас смаженими вуграми.
Павло промовчав. Катю дивувало те, що ніхто не виходить у двір і не зустрічає ні гостей, ні господарів.
— Ми живемо тут самі, - пояснював Малькольн, помічаючи на Катиному обличчі тінь здивування. — На ніч приїздить Пітер Гоулд. Це водій і особистий охоронець нашого компаньйона Дейвіда Рассела. Пітер стріляє так, що кожн. а куля влучає в ціль. Дивовижний майстер смерті. Мері бере в нього уроки, але поки безрезультатно.
— Це тому, що я завжди покладаюся на Пітера, — усміхнулася Мері. — Я дуже люблю цей будиночок, де вночі мене охороняє невсипущий Гоулд з своїм десятизарядним кольтом.
Ні Малькольн, ні Мері не звернули уваги, що Павла і Катю шокують їхні постійні балачки про зброю, вбивства, власних охоронців і багатство, ніби на світі не існує нічого дорожчого й надійнішого для розуму й серця.
Як тільки машина зупинилася і всі вийшли, Катя зразу ж вирішила змінити тему розмови.
— А що у вас там? — запитала Малькольна й показала рукою на пагорб перед лісом. Через пагорб навскіс була протоптана стежина. Це нагадало Каті її рідне село Збури, де неподалік від їхньої хати теж був пагорб з стежечкою між низенького полину.
— Там річка, — сказав Малькольн так, ніби пояснював дитині назви предметів. — Там маленька річка і високі верби уздовж берегів. Але навесні та річечка так реве, що дзигонять шибки у вікнах.
— Малькольн прожив тут лише одну весну, — стиха зауважила Мері й вибачливо усміхнулася до Малькольна.
Павлові сказала: — В Америці всі полюбляють хвалитись своїм багатством і розкошами. Малькольн теж змушений це робити: натовп цінує не розум, а долари.
— Леді енд джентльмени! — прогуло над головами, і всі попідводили обличчя, глянули на солярій з начищеними бронзовими ґратками й дубовим поручнем. На солярії стояв Х’ю Вундстон з сигарою в зубах і привітно піднятими руками. — Вітаю заокеанських друзів! У мене, як і домовлено, все готово, — продовжив Х’ю і пояснив, показуючи на свій синій нейлоновий фартух, що закривав дебелого Вундстон а від шиї аж до колін: — Мушу йти до кухарів, щоб на радощах чого не пересолили. Познайомимось біля столу. — Х’ю пихнув димом, махнув до Павла й Каті широчезною долонею, засміявся, впираючись тілистими ногами в дубовий брус загорожі. — Напевне, не раз згадували в дорозі старого Вундстона? Оце я такий і є здалеку, місіс, — мовив до Каті. — А ви, містер Павел, не забули ще мене?
— Ні, - приязно мовив Павло. — Гарних людей я завжди пам’ятаю. А як вам вдалися вугрі, сер? — поцікавився Павло, і Вундстон зрозумів, що Малькольн встиг похвалитися найголовнішим сюрпризом для росіян.
— Уся несподіванка в рецепті, сер, — хитрувато примружився Вундстон, якому набридло-таки товктися в напівпідвалі, де містилися кухня, гаражі й льох, і він з насолодою курив тепер на просторому балконі.
— Відверто кажучи, я пам’ятаю вас інакшим, — підтримав балачку Острожний, бачачи, що Вундстон не квапиться в розпечені й напахчені спеціями підвали. Павло і Х’ю залишились самі, бо Малькольн і Мері пішли в будинок, а Катя неквапом, озираючись на Павла, рушила стежкою на пагорб.
— Що, дуже потовщав? — поцікавився Вундстон і весело розсміявся. — Усі чомусь пам’ятають мене струнким, а потім помічають, що я товстий, як діжка. Я сам не люблю малих череванів. Чимось штучним відгонить від такого чоловіка. Як від бульдога: ні пес, ні теля, ні великий пацюк, — сказав Вундстон і махнув Павлові рукою, запрошуючи його на солярій.
— Спасибі, сер. Я пройдуся з дороги. У машині нема такого спокою, як тут, — сказав Павло.
— Як знаєте, — мовив на те Вундстон і повернувся в дім.
Павло пішов оглядати сад з червонобокими яблуками. Вгадав сорт «джонатан», зірвав одне яблуко й ледь не наштовхнувся на сірого з білястими грудьми пса, що сидів на задніх лапах і шкірив зуби, заступаючи вихід із саду. Павло помітив на псові широкий нашийник з тупуватими шипаками й збагнув, що це не приблудний, а добре навчений сторож. Зупинився, звертаючись до пса:
— Невже я схожий на злодія? Якщо ти вважаєш, що без цього яблука твій господар зубожіє, то я не розумію, хто і для чого тебе навчав?
Пес ніби з цікавістю подивився на Павла, потім схилив голову набік і примирливо кліпнув повіками, але годі було Павлові ступити крок, як пес сердито загарчав, не нападаючи, але й не випускаючи з саду.
— Норд, до мене! — гукнув хтось позаду Павла, і Острожний обернувся. Височезний негр стояв з діжечкою на плечі й кликав пса. Незнайомий велет був чимось роздратований. — Ви гостюєте у містера Макларена, сер? — запитав негр, скошуючи на Павла очі з-під похмурого чола.
