Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
Вікно спальні, яке гляділо в садок, було не просто розбите — варцаби вивернуті з м’ясом, а толочене скло шибки позрізало зелені, ще не розквітлі головки тюльпанів. Марадона перехилився через підвіконня, глянув на зідрані шпалери, покраяне ліжко, купи шмаття на підлозі й подумав: вандалізм.
За півгодини колеги з його контори, здебільшого вдягнені в сині однострої та високі кашкети, але дехто й у цивільному, шалалися подвір’ям. Приїхали знехотя, на особисте прохання Марадони, який попередив начальство, що нюх його ще жодного разу не підводив. Начальство змушене було визнати, що це таки правда.
Обминаючи чорного пса, оперативна група обмежилася побіжним оглядом вхідних дверей, але затримала увагу на потрощених варцабах, проникла в дім крізь вибите вікно й довго там сновигала. Господаря вдома не було, але домашній пес, який навіть не мав буди, чомусь опинився надворі.
Нарешті колеги поїхали, а Марадона лишився сам-на-сам зі змученим від невпинного виття псом і знервованим кошеням на додачу…
— Ходи, Хованцю, як вам тут лишатись? — умовляв Марадона чорного пса і відхиляв ширше хвіртку, шарудів чимось у кишені, заманюючи, тільки чорний іклань і не думав піддаватися на провокацію. Кошеня микалося по двору, лупало жовтими очима.
Марадона не витримав і зробив вигляд, наче йому урвався терпець і він зараз поїде. Вийшов за браму, вирівняв притулений до паркану мотоцикл і закинув ногу на педаль. Пес на мить урвав виття. Марадона визнав це за добрий знак. Штурхнув ногою педаль, і мотоцикл, забрьоханий весняною грязюкою і на перший погляд задрипаний, як і господар, зненацька тихо й швидко завівся. Випадковий перехожий, котрий саме перетинав вулицю, здивовано оглянув мотоцикл і запримітив, що під щільним шаром бруду той насправді зовсім новенький і походження вочевидь благородного. Перехожий заздрісно похитав головою і ще довго озирався на лагідне дзижчання мотору.
Марадона перекинув ногу через сидіння й приготувався вивести мотоцикл на дорогу. Хованцю крізь вузьку хвіртку не було цього видно, але він своїм собачим нюхом прекрасно чув запах бензину, і це дратувало його. Марадона зробив рух, наче буде зачиняти хвіртку. Хованець гавкнув. Марадона заглушив двигун і зліз з мотоцикла.
— Ну, підеш?
Хованець знову завив.
— Та що тобі не так?! — схопився за голову міліціянт. Був готовий тягти пса за нашийник, навіть якщо доведеться пожертвувати й другим рукавом піджачини.
Хованець позадкував, і тоді Марадону осінило: коло місця, де вгрузли в землю кігтисті собачі лапи, виднівся ще один слід — нечіткий, а все ж помітний. Марадона присів навпочіпки.
У м’якому грунті — кругла ямка, а від неї рівчачок, наче хтось впустив ціпок на землю. Марадона нахилився до самої землі. В центрі круглої ямки відбився малюнок: малесенька голівка, круглі вушка, великі перетинчасті крила. Жодних сумнівів: то був не птах, то був лилик. Марадона пошукав якої дошки, не знайшов, тоді взяв найбільший уламок скла з розбитої шибки й обачно накрив відбиток.
І тоді Хованець перетнув двір і самостійно вийшов за хвіртку. Кошеня сполохано заметушилось, і Марадона підхопив його на руки.
…Мешканці містечка Рябокінь озиралися на чудну картину: по правому краю дороги, притискаючись до тротуару, їхав мотоцикл, а наввипередки з ним уздовж тротуару мчав великий чорний пес, висолопивши язика. Верхівець на мотоциклі незграбно пригинався до керма й вивертав голову. На шиї в нього бовваніла велика ґуля, яка час від часу змінювала форму й дико сичала. Коли мотоцикл пригальмував на перехресті, дехто з перехожих розгледів, що гуля на шиї у верхівця — не проста собі ґуля, а невідомої породи кошеня, яке кігтями намертво вчепилось у комір міліційного пошарпаного піджака.
Трійця наблизилася до двоповерхового будинку на два під’їзди, перед яким гасали й галасували діти, а на мотузках, напнутих між дерев, хляпала од вітру мокра білизна. На другому поверсі у вікно визирнула зовсім юна жінка й одразу ж зникла в кімнаті. Марадона притулив мотоцикл до дерева, відчинив двері першого під’їзду й припросив пса досередини. Хованець повагом зайшов. Кошеня по-королівському заїхало в дім на плечі міліціянта.
Коли трійця піднялася вузькими сходами на другий поверх, двері помешкання, що ліворуч, були вже відчинені, а на порозі стояла та сама жінка, яка щойно визирала у вікно. Краса жінки змусила закліпати навіть Хованця, а Марадона вкотре подивувався, як оця Василиса Прекрасна два роки тому згодилася одружитися з ним. Жінка нахилилася, почухала лобату Хованцеву голову, щось муркнула до кошеняти й гостинно відступила від дверей.
— І що це в нас сьогодні за поважні гості? — усміхнулася вона.
— Знайомся, Василинко, це Хованець. А оця малеча, якщо я правильно пригадую, називається Нявка.
* * *
— Редакція. Добрий день! — гаркнув у трубку Юрась Булочка, проклинаючи той день, коли редактор відділу новин газети «Речовий доказ» Вальтер Тадейович, щасливо усміхнений, привів до кімнати сивовусого у синьому комбінезоні з мотком білого дроту і картонною коробкою в руках. Рівно за півгодини на Юрасиковому столі з’явився чорний кнопковий телефон, а сам Юрась був підвищений у ранзі до відповідального за стосунки з громадськістю.
Вже на другий день по тому, як у вихідних даних газети з’явився новий номер із закличним текстом «телефон швидкого реагування», київська громадськість виявила неабияку моторність. Телефонний бренькіт не вщухав, Юрасик знайшов дві сивих волосини у себе на скроні, зірвав голос і двічі вдома по телефону відповідав: «Редакція. Добрий день!»
— Ю-ра-си-ку, привіт! — замість гласу активної громадськості почувся швидкий говір старшої колеги — Ліни Оверченко. Заслана у Закарпаття вивідувати таємниці митниці, через буревій вона не змогла виїхати назад і вже третій день дзвонила щодня й бадьоро сповіщала, що завтра обов’язково обіцяють розчистити дороги від повалених дерев.
— Як ти? — спитав Юрась Булочка, розслабляючись.
— Усе прекрасно. Завтра обов’язково…
— То ми тебе чекаємо. Новин цікавих нема?
— Ну, у нас уже електрику ввімкнули…
— Зрозуміло. З Вальтером Тадейовичем говорити будеш?
— Ні, ти знаєш, іншим разом… Ти йому передай, будь ласка, що я дзвонила… Ага?
— Ага, — Юрасик скосив оком на шефа, стіл якого стояв зовсім поруч із його власним — через прохід. — Гроші в тебе ще є?
— Так-так, мені вистачить. Ну, бувай, Юрчику-Мурчику, до зустрічі…
Останнім часом Ліна заповзялася називати його цим дурненьким іменем — Юрчик-Мурчик. Дарма, дарма! Вже не тріпотіло його серце від одного погляду на вогненні коси старшої колеги, вже не стискалося на один звук її голосу. Місце в його серці надійно посіла зовсім інша жінка…
Юрась Булочка ще потримав трубку коло вуха, півхвилини послухав писк коротких гудків, упевнений, що телефон задзвонить знову, щойно він дасть відбій.
Іноді Юрасик капостив: знімав трубку, натискав секретну кнопку з написом «Ноld» і знову клав трубку. Так із півгодини він відпочивав, бо телефон був надійно заблокований для вхідних дзвінків. Довше, ніж півгодини, блаженствувати рідко коли вдавалося, бо роздратована громадськість починала надзвонювати на номер редактора відділу новин. Тоді Вальтер Тадейович супив брови і дивився на Юрасиків телефон замислено.
Настирливий стукіт у двері — і в кімнату ввалився один із загадкових персонажів, що з’являлись у редакції час від часу, про щось тихенько перемовлялися з Вальтером Тадейовичем, а потім непомітно зникали на місяць-два. Зазвичай після такого візиту в газеті «Речовий доказ» друкувалася велика редакційна стаття без підпису журналіста. Головний редактор ще кілька днів поспіль бігав по редакції, як кінь, вжалений острогами, викликав некурця Вальтера Тадейовича «покурити» і чекав судових позовів. Якщо за тиждень судових позовів не надходило, він заспокоювався на місяць-два — до наступної редакційної статті.
Сьогоднішній персонаж мав три, волосини на голові і таку широку спину, що одразу ж затулила стіл редактора відділу новин цілковито й остаточно. Юрась Булочка миттєво скористався хвилинкою свободи: він дістав із нижньої шухляди столу прямокутні картки і почав охайно закреслювати цифри:
