Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗

один — два — три — чотири — п’ять — шість;

один — два — три — чотири — п’ять — сім;

один — два — три — чотири — п’ять — вісім…

Справа в тому, що вчора в телевізорі радісний дядько гукав на всю Юрасикову квартиру: «А ти як витратиш джекпот Національної лотереї — цього тижня чотири мільйони сімсот п’ятдесят тисяч гривень?» Звісно, це не мільйон доларів, та все ж доволі пристойна сума, що на неї можна дозволити собі які-не-які дрібні задоволення. Інший дядько, який виграв джекпот пару місяців тому, відверто зізнався, що витратив на гру кілька тисяч гривень, перш ніж виграш таки дався йому до рук. Юрась вирішив підійти до справи професійно, зіграти всі можливі комбінації — цифр-бо не так і багато! — і вже напевне зірвати джекпот.

Ви можете спитати, чим займався Юрасик у школі на уроках математики? Слушне запитання. Тільки відповіді ми на нього дати не зможемо — на уроках математики він завжди сидів із серйозним і зосередженим обличчям, гав нібито не ловив, задачки розв’язував здебільшого правильно, вчителі вважали його здібним, хоч і смертельно лінивим, а що там насправді в голові його діється — хіба вгадаєш! Напевне, якби сьогодні вчителька математики подивилася, чим займається її колишній учень у робочий час, вона б зробила невтішний висновок і щодо його здібностей, і щодо власних уроків математики… Але, слава Богу, вона його зараз бачити не могла.

Юрась Булочка брав чисту картку з однієї купки, методично викреслював цифри, відкладав на другу купку, брав нову:

один — два — три — чотири — п’ять — дев’ять;

один — два — три — чотири — п’ять — десять;

один — два — три — чотири — п’ять — одинадцять…

У захваті від власної професійності він навіть не помітив, як широка спина загадкового відвідувача перемістилася, відкривши Вальтеру Тадейовичу прекрасну перспективу на робочий стіл підлеглого, а голова з трьома волосинами обернулась і тепер із неприхованою цікавістю спостерігає за спритними руками:

один — два — три — чотири — п’ять — дванадцять;

один — два — три — чотири — п’ять — тринадцять…

— Ю-ра-си-ку, — мовив Вальтер Тадейович тихо й трагічно, — тобі забракне грошей зіграти всі комбінації.

Юрась пополотнів. Він боявся відірвати очі від столу, а руки продовжували механічно креслити:

один — два — три — чотири — п’ять — чотирнадцять…

Все життя, все життя валиться! Ну, чому, чому йому так не щастить?

— Ю-ра-си-ку, — знову заговорив Вальтер Тадейович, — а що б ти обрав — джекпот чи карколомну пригоду?

Журналіст одним оком підглянув на редактора відділу новин. Вальтер Тадейович розцінив це, як натяк на можливість подальшої співпраці, і продовжив:

— Валерія Миколайовича Нечипоренка пам’ятаєш?

— Молодшого? — перепитав підлеглий недовірливо.

— Його, його, — підтвердив Вальтер Тадейович. — Ось, познайомся: гонець від нього.

Журналіст потиснув руку широкій спині.

— Доручаю тобі, Юрасику, справу державної ваги. Сьогодні вночі в містечку Рябокінь вчинено пограбування приватного помешкання. Сусіди викликали міліцію, бо шалено вив собака. Міліція ж і виявила, що собака виє, бо не може втрапити хату, в хаті — повний безлад, господар зник…

— А що за державна вага? — знизав плечима Юрась Булочка.

— Одну підказку ти вже отримав — сталася пригода в містечку Рябокінь. Друга підказка: собака, що гавкав, — породи ньюфаундленд. Третя підказка потрібна?

— Господаря кличуть Орест, — запитально-ствердно мовив журналіст, — і він, виходить, зник…

Вальтер Тадейович кивнув значуще.

— І ти поїдеш туди і зробиш усе, щоб Ліна Оверченко дізналася про це якомога пізніше — бажано, аж після того, як він знайдеться живий і неушкоджений.

Розділ III

СТ. ПОТЬМА, П/О ЛЕСНОЙ

А коли чорнота ночі почала утверджуватись, і двоє змогли нарешті розслабитися, один із них, чорнокосий і з вилицюватим смаглявим обличчям, сів на підлозі й заплющив очі. Другий, на літа ніби й молодий, але сивий-сивий, поміркував, а тоді й собі примостився навпочіпки попід стіною, уп’явши очі в суворого співкамерника. З темряви долинали нерозбірливі звуки — чи то зітхання, чи то стогони, чи то розмови. Час від часу дивні виляски лунали вдалині, але той, вилицюватий, сидів непорушно.

— Мічилло, — мовив сивий, — яке твоє справжнє ім’я?

Вилицюватий розплющив очі.

— Не можу сказати.

— Чому?

— Щоб злі духи не могли з мене позбиткуватися.

Механічним рухом Сивий закасав рукав куртки: глянути, котра година, але, підносячи зап’ястя до очей, згадав раптом, що давно вже не носить годинник: правила не дозволяють.

— А як тебе називали вдома?

— Ойун.

— А що це значить? — не вгавав сивий, наче боявся, що товариш засне отут на підлозі, просто посеред бараку, і лишить його одним-одного з нічною чорнотою.

— По-вашому, — пояснив вилицюватий, невловимо змінюючи позу, — шаман.

Десь далеко за оббитими бляхою дверима заспівали, але спів урвався так само раптово, як і почався. Сивий, якому набридло сидіти навпочіпки, але лягати ще не було дозволу, підвівсь і пройшовся вздовж нар — рівно чотири кроки.

Хтось завовтузився по-сусідству, сивий чекав невдоволеного голосу, але чи то вечір був лінивий, розморений, чи то вогкий холод місяцями погано опалюваного приміщення притлумлював усі здорові бажання, та слів не пролунало.

— А в Ленінграді дві станції метро відкрилося, — мовив сам до себе сивий. — Фронт Національного Звільнення посилив наступ на Південний В’єтнам. Сайгон уже взяли… Коли вже будуть свіжі газети…

Він підвівся, підійшов до ґратчастого віконця, вигнувся несподіваною дугою і навіщось визирнув назовні. У мороці нічого не розрізнив, та й не сподівався, тільки іноді йому хотілося отак просто підійти до вікна, ніби вдома, поглянути на вулицю, побачити людей.

— Бачив, — мовив сивий радісно, — на березовій гілці, що я восени в землю встромив коло дверей, бруньки набубнявіли… Як гадаєш, виламають? Сьогодні той, кривоокий, так на неї недобре зиркнув…

— Не виламають, — впевнено сказав вилицюватий.

— Мічилло, — по хвилі знову заговорив сивий, — а в тебе ж жінка, напевно, була?..

Вилицюватий, не розплющуючи очей, ледь помітно хитнув головою. Сивий сприйняв це, як позитивну відповідь, і вів далі:

— А вона теж — шаманка?

— Удаган, — відповів Мічилла.

— Це по-якутському?

— Так.

Сивий зітхнув, потягся тілом, потім помацав чоло. На роботі він ще тримався, змушував себе сконцентруватися, а зараз розслабився — і от вам результат! Кістки просто вивертало. Хоч би дві пігулки аспірину можна було випити, але ж всі ліки — в медпункті, і навіть те, що йому тут дозволили «по спеціальності» — рани шити, аргумент для наглядача — нульовий. Не дасть він аспірину нізащо, нема й чого питати.

— У мене знову температура піднімається, — мовив він.

— Це добре, — серйозно відповів якут. — Твою кут вкрали духи для виховання.

— Кут?

— Душу, — пояснив Мічилла. — Духи навчать тебе, і як лікувати, і як передбачувати майбутнє. Хіба ти не цього хотів?

— Ну, я цікавився… Знаєш, етнографічні подробиці… Взагалі люблю етнографію, можна сказати, найцікавіша наука…

Мічилла втаємничено посміхнувся. Сивий учень шамана не був готовий до фізичних страждань і не відав, що цими стражданнями не обмежиться — буде ще біль душевний, може, стократ гірший. А потім прийде непам’ять, і буде він, наче новонароджений, який заново мусить вчитися ходити, запам’ятовувати слова людської мови, пізнавати власне тіло, яке здатне на значно більше, ніж він гадав досі.

— І духи, — спитав сивий, — полонять мою душу? І це вже буде не моя душа?

Мічилла засміявся.

— Ойун керує духами, він не стає їхнім знаряддям.

— А чиїм?

— Тільки Тангара — Великий Небесний Бог — має владу над кут. Тільки перед ним ойун звітуватиме за свої праведні й неправедні вчинки. Бо ойун не вмирає — він відлітає у верхній світ. І, якщо треба, знову може повернутися до людей.