Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
— Якщо треба — це коли? — зацікавлено спитав сивий, який запам’ятовував кожне слово молодого якутського шамана.
— Наприклад, помститися… А раптом ти захочеш помститися?
— Отим, що за дверима?
Перед внутрішнім зором сивого в’язня постало сіре обличчя з безбарвними очима.
— Ні, це дрібнота, завжди шукай собі гідного супротивника.
У глибині коридору загрюкало, звук глухо пробився крізь двері, хтось із наглядачів рвонув на грюк, затупотів важкими чоботами. Потім долинув роздратований голос, але на нього ніхто не відзивався — чи то відгукнувся дуже тихо. Сивий наблизився до дверей, приклав вухо до стулки (холодна бляха обпекла шкіру), але нічого не зміг більше вловити. Повернувся до товариша.
— Нічого не чути.
Мічилла стенув плечима.
— Отой високий, пам’ятаєш? Котрого з останнім етапом привезли… Пам’ятаєш, у нього ще така страшна виразка на нозі відкрилася, але потім сама собою якось затяглася?.. Він сьогодні упав — знепритомнів. Може, то тепер його в лікарню забиратимуть…
Так, подумав сивий, не здивований обізнаністю шамана, тепер уже точно забиратимуть. Лікарня — одна на дві зони, в їхній якраз і нема, тож, коли він, психотерапевт за освітою, що був тут ніби за фельдшера, не міг уже нічим хворому допомогти і вдавалось умовити наглядачів, що людині таки справді зле, а сконає — вам же перед начальством відповідати, мусили садити в машину й везти, і навіть хліба на дорогу давали — пайок на один день.
Два тижні поспіль у того високого стрибав тиск — то двісті на сто десять, то дев’яносто на шістдесят, і сивий, маючи з медичних пристроїв лишень уривчасті спогади з лекцій по неврології, шматки тексту з підручників, що якимсь дивом збереглись у пам’яті, так і не спромігся поставити хоча б приблизний діагноз.
— А я все хочу тебе спитати, — заговорив сивий по хвилі, — от як ти на віддалі, не бачивши хворого, можеш знати, що з ним?
— То моя кут, — пояснив Мічилла, не розплющуючи очей, — говорить із кут хворого. У кожної кут своя мова. А ще моя кут зазирає у пам’ять минулих життів хворого. Знаючи минуле, можна взнати й майбутнє. Славо, — Мічилла вперше звернувся до сивого на ім’я, — хочеш і собі так?
Сивий притулився спиною до твердої стійки нар.
— Хочу.
* * *
Друга зміна поверталася з роботи. Це порушило душевне усамітнення двох в’язнів, перервало їхню розмову.
Клацнули оббиті бляхою двері, до закапелка, окресленого нарами, хтось наблизився. Притулився спиною до стійки нар, закинув голову, постояв так кілька хвилин. Темне волосся злиплими пасмами нависало йому на чоло. Він витер рукавом чорної куртки піт з обличчя, відштовхнувся від стійки і зробив чотири кроки. Впав на нари, підібгав ноги.
— Що сталося? — спитав його сивий співкамерник.
— Все нормально.
— Посилку отримав?
— Ні, Славо, ще ні, — відповів в’язень і болісно поворухнувся на нарах. У животі запекло раптово, наче він ковтнув окропу. Згадав посилку: сало, печиво, шкарпетки, цигарки… Щось іще… А, так, конверти. Щоб листи писати. Конверти він міг би і віддати — йому все одно нема кому писати листи…
Сам не знав толком, чому не зміг сказати Славкові про те, що отримав пакунок. Угода була звичайною: у нього рідних нема, він не отримує ні посилок, ні бандеролей. Слава написав жінці, щоб вислала посилку на ім’я товариша. Ділять навпіл.
Жінка вислала. В’язень отримав. І не сказав.
Ще вчора він подумки віддавав Славі більше половини надісланого, а коли побачив те сало, коли понюхав його — не зміг. Шлунок судомило з голоду. Сидів навпочіпки, жував пожадливо і гнав од себе докори сумління.
Згадував гуртожиток інститутський, кімнату на чотири ліжка, білі простирадла. В тумбочці коло ліжка — отакий самий кусень сала, що найліпшому його другові передала мати. На шмат сала він заклався тоді, що напише другові за ніч курсову роботу. І написав. А потім вони сало з’їли навпіл. І без того би з’їли навпіл, і без курсової, бо ж вони — як брати…
Коли дістав із посилки й одягнув на себе дві пари шкарпеток, довго думав, що сказати. В ларьку такі не продавалися. Виміняв… на що? Так і не вирішив, понадіявся, що Слава — неуважний, у власні світи завше заглиблений — нічого не помітить.
І знов згадалося, що по дві пари шкарпеток навчив його вдягати той самий найкращий друг — щоб ноги не натирати. Воно й справді було краще — тверді, нерозношені черевики — найдешевше студентське взуття, якого нормальні люди не купували, — менше мучили ноги. Гарний у нього друг був. Був…
Клята посилка! Ліпше він би зі Славою ні про що не домовлявся! Розбурхала спогади, витягнула назовні все, що він притлумлює ось уже три роки… Він знову посовався на нарах, накрився тоненькою ковдрою.
Побачив себе раптом у залі суду. Офіційно суд ніби й не був закритим, а нікого не пустили. Та й кому було на той суд приходити? Родичів нема, приятелі не дуже й знали, що відбувається. Ті, з якими разом передруковував вірші, читав книжку Дзюби, підписував листи, — всі вони вже по сусідніх камерах сиділи… Тільки друг не сидів. Замість цього прийшов на суд. І свідчив.
Побачив друга — спершу зрадів. Усміхнувся широко, привітався. Друг зиркнув на нього зацьковано, зіщулився. Потім почали питання ставити. І друг став говорити. Боже, а таке ж говорив!..
Зараз він уже не міг би жодного слова відтворити з того, що тоді промовляв його друг. Всі речення злилися в суцільне сіре марево, переплуталися, перекрутились у голові. Тільки з кожним реченням він дедалі ясніше усвідомлював, що це кінець. П’ять років. Може, сім. Хоч би не десять… Десять років — то півжиття. Якщо він їх витримає і вийде, йому буде вже сорок п’ять. Напевно, посивіє. Зуби покришаться на тюремних харчах. Виразка шлунка, нирки, ревматизм… І найгірше — моральна недуга. Недовіра до людей. Ненависть. Злоба.
Пам’ятав, як вийшов після оголошення вироку. Крутилось у голові: сім років — то не смертельно. Я виживу. Я сильний. Але як міг — він? Він, з яким ми… Якого колись я з-під льоду витягнув… Який плакав від безсилля, коли в його рідному містечку обидві школи в одну ніч перевели на російську мову навчання — з лицемірним формулюванням «за наполяганням батьків»… Який ще вчора приймав до себе на ніч незнайомців за одну фразу: «Я від Горбаня». Тобто від нього…
— Ох, отримаємо посилку, — заговорив сивий із сусідніх нар, — погуляємо!
— Так, Славо, — ледь чутно промимрив новоприбулий в’язень.
І подумав: чому, чому я це роблю? Слава не заслуговує на таке… Чи заслуговує? Всі, всі заслуговують! Сьогодні Слава — надійний товариш, ледь не руку за нього готовий віддати, а завтра… Хто знає, як він учинить завтра? Всі вони — сильні й хороші, доки не припече. Тільки поріг чутливості в усіх різний. Так, так! Поріг чутливості!
Він навіть зрадів, коли з підсвідомості вихопився цей вираз. Як точно передає суть людську! Кожна людина зрадлива, тільки треба її в потрібні умови кинути. Нікому не можна довіряти. А посилка… Що посилка! Шмат сала, дві пари шкарпеток. Ну, забрав собі, ну, не сказав. А кому говорити? Тому, хто теж мене завтра-позавтра зрадить? Тому що зраджують — усі. Так.
Он жінка у Слави. Фото показував — чорнява красуня. Листи йому пише — навіть більше, ніж їх приймають. Знає, що завернуть, а все одно пише! Вперта. І кохає його. На побачення готова світ за очі їхати. А Слава? Відповідає на листи через раз, і все Мічиллі чогось жаліється. Просити її хоче, щоб більше не писала. Хіба це не зрада? Благородні мотиви в нього, бачте: щоб її КҐБ не тягало через нього. А насправді, насправді! О, він точно знає, що насправді для Слави жінка тягарем стала — весь час має провину свою відчувати, що не подумав про неї, про дитину, не зважив тоді, коли проти влади виступав, валандається тепер по в’язницях і таборах, а їй там — виживати. Провина — це найважче. От і викреслив жінку з життя. Так.
— Не чекай свою посилку, — пролунав у тиші голос Мічилли.
Горбань сахнувся.
