Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
Журналіст провів рукою по обличчю й покрутив головою. У шибці зламався сонячний промінь, затулив лице, яке посміхалося зсередини. Дзвінкий біль у серці вгамувався, наче з того вийняли ніж, та лишилася дивна солодка порожнеча. Юрасик відступив на крок, готовий бігти кудись, утікати.
Відьма в рожевому светрі сердито насварилася на нього тонким пальчиком із червоним лакованим нігтем і самими губами промовила:
«А ти куди наладивсь? Історія ще не закінчилася».
Частина третя
ОСТАННІЙ ШАМАН
Розділ І
З ВОГНЮ — ТА Й У ПОЛУМ’Я
Життя завше прагне зіграти з тобою в хованки, як ти найменше чекаєш від нього капості.
Сонце саме сідало за обрій, коли міліційний «бобик», застрашливе рохнувши, зупинився під чорним ходом рябокінського районного СІЗО. Крізь заґратоване, запилюжене віконце машини неможливо було нічого вгледіти, але то виявилося непотрібним: двійко міліціянтів розчахнули задні дверцята «бобика», кинули в чорноту машини сердитий наказ, і звідти визирнула коротко стрижена голова, з мішками під очима, з темними тінями навколо вуст, із гарячковим рум’янцем на всю щоку, а далі — широкі плечі, прикриті чорним піджаком, і великі руки, надійно скуті наручниками.
Затриманий стрибнув на землю, важко гупнувши затяжкими для такої пори року черевиками. Один із супроводу штурхнув його в спину, і затриманий зло відгризнувся, здвигнув масивними плечима, скидаючи з себе руку в синьому строї.
Нявка й хованець, які тихенько собі сиділи на дерев’яній лавці на протилежному боці вулиці, обсипані пелюстками каштанового цвіту, не знали, куди саме возили в’язня з рябокінського районного СІЗО. Навряд чи прогулянка містом пішла на користь затриманому, в якому капловухий чорний хованець безпомильно розпізнав опиря, бо пика опирева мала такий роздратований вигляд, що хованцеве серце стискалося від нав’язливої думки: ще мить — і все полетить шкереберть…
На відміну від хованця, зеленокоса нявка, раз по раз розправляючи пелену білої, майже прозорої сорочки, спокійно міркувала над тим, що вони з товаришем робитимуть, коли опир утече-таки. Що він утече, нявка не мала жодного сумніву. Хто це бачив, щоб опир затримувався під замком на довгий час? Ні, він просто вичікує, чогось він поки що вичікує… Але час утечі вже недалечко.
Тим часом двійко міліціянтів, не обтяжені жодними підозрами, підвели затриманого до дверей будинку. Демонструючи просто злочинне недбальство, вони лінькувато про щось перемовилися, й один повернувся спиною до опиря, відчиняючи залізні двері, а другий скинув кашкет і рукавом витер спітніле чоло.
І саме тоді сталося те, чого так боявся хованець і чого по-філософському спокійно дожидала нявка. Опир гойднувся вбік, важким плечем збиваючи конвойного з ніг, а тоді буцнув другого, котрий обернувся на несподіваний звук, головою в обличчя. До нявки долинуло огидне «чвяк!» — і вона мимоволі прикрила очі…
За ту частку секунди, що нявка сиділа на лавці з заплющеними повіками, виваляний у пилюці міліціянт спромігся опанувати себе й потягся за пістолетом. Біла кобура довго не розстібувалася. Він спробував звестися з землі й злісно зиркнув на залізні двері, з яких уже давно мала б з’явитися підмога.
Та чи то збіг обставин, чи то нещаслива планида замкнули залізні двері: незважаючи на те, що переддень травневих свят і вважався, і — для декого — був робочим днем, у коридорах відділку витав святковий настрій, а працівники помалу купчилися по різних закутках і готувалися відмітити день солідарності трудящих весело й солідарно. Ніхто й не помітив, що надворі — нештатна ситуація.
Натомість опир не гаяв часу. Крутнувшись до міліціянта, він зробив невловимий рух — і права рука того заломилася за спину. Противник не заволав навіть — не встиг ні звідати болю, ні вчути, як хруснули хрящі і як небезпечно щось тисне на кістку.
Переляканий хованець зіскочив із лавки. Неповороткий бельбас не вмів приймати миттєві рішення, але якимсь дивом тіло саме вчинило правильно: метнувши через дорогу на другий бік вулиці, хованець з розгону врізався опиреві в бік. Опир охнув і присів на землю, розчепіривши довгі ноги.
Міліціянт відчув полегкість у плечі. Поглянув на власну долоню, побачив дивні глибокі подряпини, перевів погляд на затриманого — і нарешті зметикував: допіру сталося неймовірне. Роззявивши рота, міліціянт дивився, як щойно здоровий, міцний і напрочуд злий злочинець качається по землі, тримаючись за бік. Либонь, у СІЗО затриманих підгодовують щурячою отрутою — з профілактичною метою, так би мовити, і тому вони часом раптово хворіють на шлунок…
Якщо офіційна особа могла приписати несподівану хворість в’язня незбагненному, але щасливому випадку, опир чудово бачив, хто саме спричинився до того страшного удару в бік. Перш ніж утікати, він обернувся до хованця й пнув його ногою у тяжкому черевикові. Хованець перекинувся в повітрі через голову й гепнувся на асфальт. Пронизливий біль у підвернутій руці забив памороки.
Міліціянт урешті висмикнув із кобури пістолет, наставив його на втікача й на всю сонну вуличку виснув:
— Стій, стрілятиму!
Перевів пістолет вище, цілячи у вікна другого поверху й, либонь, злостиво уявляючи, якого галасу наробить постріл у готовому до свята відділку. Натиснув на спуск.
Пістолет не вистрілив.
Здивований дядько у синьому строї, який у цю мить навдивовижу нагадував тисячі огрядних дядьків, що так само зачудовано застигали біля несправних тракторів, комп’ютерів, косарок, джипів, кип’ятильників, літаків, стис залізяку двома руками і щосили натиснув на гачок ще раз. Знов осічка. Він недовірливо зиркнув на зброю. Такого не бувало за всі ті двадцять з хвостиком років, що він прослужив ув органах! Міліціянт натиснув на спуск утретє, почув сухе клацання. Фортуна сьогодні повіялася до більш везучих.
Опир гайнув через двір.
І лишень тоді нявка вийшла з заціпеніння. Вона підскочила з лавки, кинулася втікачеві навперейми, готова була снопом звалитися йому під ноги, вчепитися зубами й кігтями, тільки б затримати велетня хоч би ще на хвилинку, хоч би ще на мить… Та повинні ж ті ідіоти у відділку нарешті прокинутись і помітити, що за чортівня коїться в них під носом!
Нявка бігла вздовж присмеркової вулиці; краєм ока бачила вона, як хованець незграбно підводиться з землі, як хитається і кривиться болісно, як чимчикує опиреві навздогін, розгойдуючи великою кошлатою головою. Нявка шпарила щодуху — не ганяла так уже бозна-скільки часу, взагалі не знала, що здатна так стрімко гасати. Не ловила повітря ротом — здавалося, повітря саме влітає в неї крізь усі шпарини, крізь усі пори на прозорому тілі. Вона неслася опиреві навздогін з однією лишень думкою: встигнути!
Налетівши знагла на перепону, нявка втратила рівновагу й бемкнулася на землю. Вухо запізніло вловило рипучий звук, мов по дорозі тяглася стара гарба. Жовтоока лісова мешканка піднесла голову й побачила перед собою велике дерев’яне колесо з залізним іржавим ободом, із віялом заляпаних брудом шпиць, а над цим — розсохлий борт гарби, над яким нависала солома.
Нявка перевела погляд праворуч і зауважила спершу велике кінське копито, потім струнку чорну ногу, а далі — ще чорнішу, аж синювату мітлу розкуйовдженого хвоста. Кінь роздратовано бив хвостом і косував оком на прозору істоту, що плазувала в нього під копитами.
І тільки після цього нявка зважилася поглянути вгору. На гарбі, тримаючи віжки в покручених пальцях, сидів щезник. Розтуливши рот, маленька лісова мешканка втупилась у страшне обличчя того, чиє ім’я лісові її подруги бодай уголос боялися вимовляти. Це обличчя розпливалось перед нявчиним зором, вона ніяк не могла вхопити його рис, тільки бачила вигин жилавої шиї, патли сивого волосся, горб на спині, що випинався з-під ясно-червоної китайки.
…А десь там хованець шкандибає до гарби; двоє міліціянтів, підтримуючи один одного, гамселять кулаками у вікна першого поверху відділка, пасуть очима втікача, щоб за мить бігти йому навздогін. Навіть цікаво, як швидко передсвятковий настрій злетить із сонного відділка, щойно звістка про втечу небезпечного злочинця перетне поріг, — але захекана нявка не встигла додумати цю думку до кінця…
