Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Ти нічого не видів, зрозумів?

Хлопець кивнув головою, згадавши раптом те, що мовив йому вуйко на мості. Одразу йому посвітліло в голові.

— Отак-о, — вдоволено сказав вуйко Митро, і струсив із файки попіл. Вітер підхопив той попіл, і зразу усе довкола вкрив туман.

VІІІ. Гіркота

— Орку!

Петро мусив стати перед сином, щоб той упізнав його і не настрашився.

— Орку! — сказав ще лагідніше, як намагаються покласти назад до ліжка, того, хто у сні встав і заблудив у хаті. — Ти знаєш, де ти, сину?

Хлопець легенько відітхнув:

— Знаю. Я прийшов на похорон вуйка Митра.

— А чого ти сам пішов? Мене не збудив?

— Не знаю, тату, — хлопець поволі став приходити до тями.

— Більше так не роби, чуєш? Ходімо до церкви на службу.

Петро подумав, що буде нефайно, як вони чекатимуть на цвинтарі. Хоча й спізнилися, але до церкви зайшли. Ніхто не переказував їм, коли будуть ховати Митра: до обіду чи після. Орко дав себе відвести. Мав зимні руки, бо не знати скільки часу сидів на землі.

Обидва зайшли у браму. Із церкви чувся сильний голос молодого священика. Не розбереш, чи то служба за упокій, чи за здоров’я. На цвинтарі виднілася купа глибинної жовтої землі. Могила вже чекала на Митра. «Колись і зо мною так буде, — подумав Петро. — Чи насмілиться хтось забити мені кіл в груди? Ні, тепер вже того не роблять. Священик запечатає гріб. Минулися ті часи. Ніхто не посміє. А Митро — богач. Скільки людей поприходило…». Почалося прощання. Петро виставив перед собою Орка. Думав, що люди не пізнають, однак ті розступилися перед ними, як перед родиною.

Понад усе Петро боявся, щоб Орко чогось не вчудив, бо був сам не свій: цілий трясся. Може, просто змерз. Труна була забита цвяхами, і ніхто не знав, як тепер виглядає під віком небіжчик: чи має очі втворені [273], чи не перевернувся на бік. Бо хіба страшне закляття змусить такого лежати, як годиться порядному мерцеві. Певно, ті думки спадали не одному, бо всі у Нагуєвичах знали, ким є Митро.

Петро опустив очі, намагаючись не дивитись на чотирьох дебелих хлопів, які стояли коло труни, збираючись підняти її на плечі. Митрову жінку, Теклю, геть сплакану, бо лишалась сама на ґаздівстві, напала гикавка, і вона запхала собі ріжок хустки до рота. Чудно якось виглядало усе: ніби сон, і ніби ні. І він межи чужими людьми. Петро держав Орка за полу гуні, аби з хлопцем чогось не сталося, але той стояв рівно. Втім, то лише збоку так виглядало: Орко був близький до зомління. Певно, йому шкодив тяжкий дух у церкві. Потім чужі почали виходити з церкви, а родина пішла за труною. На лиці молодого, але вже грубого, священика не було видно нічого: ні неспокою, ні тривоги, ні жалю. Він промовляв голосно, але без душі.Добре, що Митра ховає не отець Антоній. Не пасувало єгомостю хоронити такого опира, котрий насміхався над людьми, не давав спокою Петрові, і легко міг потяти чоловіка.

«Господи! — схаменувся Петро. — Я його ненавиджу, ніби він живий. Мав би відчувати полегкість, а боюся ще більше…» Нічого дивного: опир, після того, як нібито вмре, робиться ще лютішим. Не мусить більше ходити до церкви, прикидатися, що є таким, як усі люди. І може пімститися тому, хто чимось не догодив йому за життя.

Баби напослідок заголосили, коли труну опустили у яму, на дні якої проступила вода. Була могила глибша, ніж звичайно, а може, Петрові так здалося, бо його донечку положили неглибоко, щоб чула, як пташки співають. Він кинув грудку землі, а в ній, видно, був камінець, дерево аж голосно відізвалося. Здалося, що люди докірливо подивились: хто ж то такий, що на труну каміння кидає. Через те його охопив ще більший розпач, бо знав, що і се поставлять йому на карб ті четверо. Одного з них звали Данило. Він женився на урізькій дівці, й на празник приїжджали обоє до їхньої церкви. Петро збентежено відступив, став за Орком, і чув, що весь упрів. Щось наче дусило його, лице стало гарячим і, певно, почервоніло, бо люди почали зглядатись на нього. Орко стояв спокійно і дивився на людей так, ніби їх не видів. Текля, жінка небіжчика, відступила назад, якось опинилася між Петром та Орком, і, знайшовши опору, почала хилитися на хлопця, хоч той не міг би втримати такої дебелої молодиці. Та ні, втримав і навіть щось їй сказав, і вони обоє почали дивитися на горб, який востаннє бачив дим Митрової файки. Петро скористався тим, що до вдови підійшов священик, відвів хлопця убік:

— Ходім додому!

Розумів, що не має права гніватися на сина, однак гнівався на його піддатливість до чужої сили та ласки. Орко послухався і вони почали непомітно відходити. Виявляється, Петро умів це робити: стирати з пам’яті людей своє перебування, що, втім, не стосувалося тих чотирьох. Порвалася ще одна нитка, що лучила [274] Петра з Нагуєвичами, його родом. Були тут й інші, але дальші родичі, котрі за нього не впоминались [275], відколи той дитиною переїхав до Урожа. Із жінчиної рідні в Урожі лишилась хіба бездітна цьотка, панська кухарка. Холера винищила увесь рід, і коли отець Антоній передивлявся метричну книгу 50-літньої давності, то знаходив там цілковито інші прізвища. Невідомо звідки бралися нові, бо хати ніби ніхто не продавав, ґрунт так само, не приносили інших звичаїв. Коли люди між собою не ворогують, усе змінюється непомітно. Так надходить з гір вода, усе руйнуючи, коли там йде дощ, а тут його нема. Тому вода така небезпечна.

Петро дійсно не пізнавав нікого: старі пішли зі світу, а діти, з якими він бавився, повиростали зі слабеньких паростків на покручені дерева з потрісканою від негоди і шкідливих соків корою. Йшли назад швидкою ходою. Петро прив’язав би Орка до себе, якби знав, що то поможе. За горбом був видолинок, який ховав від очей те прокляте місце, Нагуєвичі, що поламало його долю. Аж тоді випустив із себе злість:

— Нема чого на обіди ходити! Ще подумають, ніби ми лакомі [276] на спадок!

Орко здивовано глянув на батька. Був певний, що той думав про інше. Бо їх не кликали до хати. Родина називається! Як не стало вуйка Митра, ніхто за них навіть не згадає. Хлопець пам’ятав лиш те, що вийшов рано з дому, а тато наздогнав його вже у Нагуєвичах, і вони встигли до церкви. А то найважніше — встигнути до церкви. Відчував полегкість, що вони виконали свій обов’язок. Цьотки, котра навалилась на нього, бо почала вмлівати, він уже не пам’ятав. Усе було гаразд, і Орко не почував за собою жодної провини.

Петро повів його через поле, навскоси. Лісом, може, було би ближче, але він не хотів ще раз дихати тим спліснявілим повітрям, не хотів, щоб колючки впиналися в тіло і пагіння обвивало ноги. Він стільки пережив, що міг стратити пильність і заблудитися. Нагуєвицьке поле було вище і сухіше. Над ним громадилися хмари: не панські, не людські, а Божі нивки. Як був Петро малим, усе приглядався, чи не побачить там хати. Кажуть, ніби то пара, а виглядає на твердо. Йти було би ще веселіше, якби не камінь, що лежав на серці. Може, лишать їх у спокої, не будуть тепер викликати співом із хати? І тут Петро обернувся й побачив, що Орко спинився і дивиться у бік Нагуєвич, ніби видить крізь горб, і се його розлютило:

— Ти що собі, небоже, думаєш? Ходи, бо не знаю, що з тобою зроблю!

Хлопець обернув до нього спокійне лице й мовив:

— Тату, вертаймо до Нагуєвич!

— Ти що, вдурів? Нам треба додому йти!

— Пощо нам туди йти? Мама й Орися на цвинтарі. Тату, ми йдемо на цвинтар?

Петро аж занімів. Серце одразу у нього зм’якло і з очей полилися сльози. Орко підійшов до нього, і вони, обійнявшись, сіли на землю.

…Отець Антоній замкнувся у своєму покої, правда, не на ключ, бо у дверях зроду не було замка. Але його слово усе ще важило в цьому домі. До вечірні мав досить часу і вирішив скористатися ним, щоби пошукати дещо в книжці: те, що записав він тридцять літ тому з уст нагуєвицької жінки, котра прибігла до нього зі свого села, прохаючи, щоб дозволив їй лишитися в Урожі. Дивний се був учинок: тоді не одна лишилася вдовою, але не втікла. Клялася, що багато не знає, а те, що знає, не сміє повісти, бо інакше до трьох днів умре. Те, що вона розказала, священик, хоча й був приголомшений смертю батьків, записав…