Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Юліан встиг забути про опирів уже в Унятичах. У його плани зовсім не входило розгадувати сільські таємниці. Він зайшов до свого помешкання, аби вмитись з дороги і переодягнутись, а не так, як вертаються додому. Господиня не чекала його приїзду, і Юліан пішов обідати до готельної ресторації [264]. Ніхто й не подумав би, що такий пристійний пан з чужинецьким акцентом, трясся три години на возику сільського корчмаря. Причому Юліан не змінив анітрохи своєї мови і манер.

А от урізький священик тієї ночі спав зле. Не через те, що витрясся в дорозі, вистудився на вітрі: не мав миру в душі. На все життя залишився уразливим одинаком, що в ті часи знімало з родини чимало проблем. Багатодітні священики терпіли нужду й не могли себе як слід присвятити Богу. У простих людей смерть забирала дітей частіше, навіть, бувало, усіх, але панських ніби й не помічала, хоч їхнє утримання, зрештою, лягала тягарем на хлопський стан. Звісно, гріх про таке говорити, але Антонієвому батьку завиділи інші священики, особливо, ті, хто мав дочок. За дівчиною треба дати віно, а хлопець стане опорою на старість, віддасть усе сторицею, збереже парафію для родини, і зрештою, подбає про незаміжніх сестер.

Антось ріс одинокою дитиною. Буває різна самотність. Є така, що робить людину вільною і самодостатньою, а інша виглядає на покуту за гріхи. Із першої самотності виходити небезпечно, бо ні світ не знає тебе, ні ти — світу, а тому нічого доброго з того не виходить. Треба коритись долі. А яка доля у священика-вдівця, відомо. Мусить жити сам до смерті. Се, приміром, як життя в монастирі.

Про свою самотність отець Антоній думав нечасто. І ніхто про неї йому не нагадував. Не міг надовго покинути село, бо завше без нього там щось ставалось. Не міг довго хорувати [265], бо люди хотіли бачити у церкві свого, а не чужого, священика, навіть, якби той був молодий і мовив проповідь гладкіше. Через те єгомость, котрий за тридцять літ змирився з долею, не думав про пана вчителя як про чоловіка, доведеного самотністю до відчаю. Його смерть він уважав випадковою, що сталася через необережність. Учитель Гнат Магура ніколи не розмовляв з ним по щирості, не ходив до урізької церкви, однак священик шанував його за працю і жалував за вдівство. Обоє ніби орали одну нивку, тільки з різних кінців, проте ніколи не сходились, залишаючи кусник поля незораним. Той кусник був наукою життя, яку кожен учень мусив пройти сам. На сьому полі хіба косили, а не орали і не сіяли. І що там росло — росло відвіку. І через нього служба за померлого вчителя не вдалася, стала причиною гострої суперечки між громадою і священиком. Люди знали, що їхній єгомость буває дуже впертий у деяких випадках, які їм видаються незначними. Йшлося не про похорон і не про місце на цвинтарі, а про винних у смерті вчителя. Навіть, якщо небіжчик сам настромився на патик у плоті, то хтось мусив той патик загострити. А отже, винна була урізька громада, котра мала небезпечний звичай городити обійстя гострим кіллям. Господь прощає тим, хто сотворив зло несвідомо, але тільки в тому разі, коли вони попросять прощення. Ці слова священика викликали обурення парафіян: декотрі почали говорити про небіжчика негарні речі, а інші про опирів, які потяли пана вчителя. А дехто нагадав про давній звичай городити саме так, а не інакше. Тоді отець Антоній нагадав про інші давні звичаї. Наприклад, про те, як колись старих людей відводили далеко до лісу вмирати, аби не їли дармо хліба. Тоді се не вважалось злом, а тепер — страшний гріх, непрощений ні Богом, ні людьми. Богословську науку отець Антоній давно занедбав, і судив тепер з точки зору звичайної логіки. Він виходив із того, що Господь дав усім істотам життя, а людям ще й безсмертну душу, а, отже, бажав, щоб їм було добре. Мав єгомость у своїй книжці записані молитви, де Бог працює на полі, Мати Божа носить йому їсти, ведучи Ісуса за ручку. І не було в них ані сумління, ані страху перед гріхом. У церкві люди вірували, а вдома чинили так, як було їм легше, порушуючи Божі Заповіді. Та що урізькі люди! Люди вчені, навіть священики робили те саме, віддаючи Богові Богове, а кесарю — кесареве. І чим вони керувались у житті? Нікчемною вигодою для тіла. Слухали і не чули, дивились і не бачили. І їх було шкода, як дітей нерозумних.

Отець Антоній міркував над тими речами, намагаючись заспокоїти вірних, щоб не шукали винуватців страшної трагедії, бо винні усі. Перед тим громаду стривожили поліціянти, але так було навіть ліпше: не зайве нагадати, що закон не передбачає покарання за чари. «Найбільший ворог людини — її серце», - казав батько, натякаючи на матір, котра тяжко переживала навіть найменшу прикрість. Різні бувають жінки. Його покійна дружина ніколи не сміялась і не плакала. Була ніби запечатана посудина. Може, й не мала всередині нічого, а виглядало так, що має. Може, не знала що сказати, а тому була небалакуча. Хоча могла тужити за рідним краєм, малим містечком, схованим між гір, де ніколи не буває спеки. Одним махом віддала себе чоловіку, не вимагаючи для себе нічого. А се — найважливіша любов. Бог любить нас такою любов’ю. І ми маємо так само любити Бога, проте нам се видається надто тяжким.

Покійний учитель пригадувався тепер кращим, бо душа, відділена від тіла, світліє й очищується від того, що мусила робити супроти власної волі. Може, у тому й полягає привабливість смерті: вона робить чоловіка свобідним. Тепер той уже нічого не зробить, ні з примусу чужого, ні з власного.

Свічку в помешканні небіжчика, певно, забули запалити, і се боліло священику, бо душі сумно перебувати у темряві. Треба буде нагадати, щоб запалили нині. Ще його тривожив похорон: боявся, щоб не віддали тіло студентам-медикам. Перед очима отця Антонія виник урізький цвинтар, майже заповнений, але для вчителя знайдеться місце коло каплички Святого Миколая. Діти люблять туди ходити.

…Тієї ночі сивому коневі отця Антонія приснився сон, що він прив’язаний грубим і тяжким ланцом за шию на зеленому лузі, в розкішній траві, але так, що не може до неї дотягнутись. Тільки, скосивши око, може бачити, як той ланц спускається під землю. Від найменшого руху ланц увіходить в ґрунт. Кінь знає, що буде далі: він упаде на коліна, а тоді до нього підійде високий чоловік, у якому він впізнає свого правдивого пана, а не того, кого возив ціле життя і хто виплекав його ще з лошатка. Цьому служив він лиш короткий час, а тому буде служити вічно. Господар підходить до нього, дивиться в очі. Кінь теж дивиться у його і бачить себе, як він біжить по дорозі, скропленій дощем, такій м’якій, що не треба підків, і сонце заходить просто перед ним, червоне й тепле. Кінь почуває від того надзвичайну втіху, вдихає запах рум’янку й вологої конюшини. Господар цілує його в чоло, виймає довгого меча і одним махом відтинає йому голову…

…Петро опинився у глибокому сні, коли чоловік стає безборонним, хоч усе виноси з хати. Виходити з такого сну завжди прикро, коли подумаєш, що душа могла б не вернутися з такої далекої подорожі, і що твоє тіло без неї нічого не варте, ніби у мерця. З подібним відчуттям прокинувся згодом Петро й не міг збагнути, де він знаходиться, на якому світі. Через вікно сіялося майже денне світло, холодне й бліде. Петро відчув якусь незвичну тишу довкола себе: вуха заклало. Уві сні притиснув рукою вухо, на яке чув добре, бо на друге майже не чув. Він сів на лавці й протер заспані очі. Кінь, певно, зголоднів і хоче пити. Він вийшов у сіни й здивувався, що засув був відхилений. Орко встав раніше за нього. Чоловік узяв цеберко з водою і поніс на другу половину хати через стодолу. Кінь радо заіржав, нетерпляче мотаючи головою. Було йому просторо, відколи продали паця. У стайні тепер пахло лише кінським потом. Ясла були порожні. Треба вивести Гривка в полудне, аби попас. Петро насипав йому вівса, поплескав по шиї і вийшов. І раптом серед стодоли, де громадилося різне збіжжя, згадав за Орка й кинувся до хати.