Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Петро нарешті перестав плакати. Він знайшов рішення.

— Ось що, Орку, клякай!

І сам перший став на коліна, повернувшись туди, де була урізька церква, горішня.

— Промовляй за мною! Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї…

— Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї!

-І з великого милосердя Свого…

- І з великого милосердя Свого!

— Загладь беззаконня мої…

— Загладь беззаконня мої.

— Обмий мене зовсім з мого беззаконня…

— Обмий мене зовсім з мого беззаконня!

— Й очисти мене від мого гріха!

— Й очисти мене від мого гріха!

Голос Петра дрижав від хвилювання, бо ніколи йому ще не доводилось клякати в полі, під смутним небом, наче затягненим небіленим полотном, яке розстеляли жінки весною на сонці. Однак нині сонця було не досить, аби зробити хмари білими.

— Лице Своє заховай від гріхів моїх…

— Лице своє заховай від гріхів моїх.

- І всі беззаконня мої позагладжуй…

- І всі беззаконня мої позагладжуй!

Тепер тішився, що пам’ятає весь Псалом Давидів. Вивчив його колись з молитовника, якого купив у Самборі перед тим, як мав Орко вродитися. «Най буде дитині у спадок. Не від діда, не від баби, а від мене!» — казав тоді Марійці. Як виносилися з хати у Нагуєвичах, загубився старий молитовник, писаний тяжкою церковною мовою. Мама не могла згадати, кому позичила. Голос Петра ставав сильнішим і, мабуть, перенісся повітрям до Урожа, бо несподівано отець Антоній теж згадав цей псалом, який очищає від гріхів. Смутний, настрашений, зневірений, священик потягнувся до дідівського молитовника з посіченими від старості краями сторінок, що їх підклеювала умілою жіночою рукою ще його мати. Хотів, аби поклали той молитовник йому до труни, на знак того, що рід спочив навіки. Та і нащо якомусь чужому священику старий молитовник. І в саме серце кольнули його слова:

Жертва Богові — зламаний дух,

Серцем зламаним та упокореним

Ти не погордуєш, Боже!

«Господи, — подумав отець Антоній, — чому мені так нині тяжко?» Він боявся вийти зайвий раз із покою, щоб не стрітися з докірливим поглядом Гарася і не бачити заплаканого Йосипа. Звісно, він завинив: не треба було їхати до Монастирця. Усе, що робив єгомость несподівано, ніколи не йшло йому на користь. Мусив діяти неквапливо, зважено. За свої помилки розплачувався одразу: був останнім у роду, а тому в нікого не могло бути оскоми. Хотів би вже йти до церкви, щоб побути там на самоті, але церкву відмикав паламар. Довелось би послати по нього. Отець Антоній подивився у вікно на світло-сірий день, почерканий темним гострим гіллям, що коливалось на вітрі. Сей бездумний, механічний рух ще більше роз’ятрював душу. Отець Антоній був єдиною живою і мислячою істотою у цьому обмеженому просторі, де гілля було імітацією живого, а маятник годинника навіть не прикидався, байдуже відбивши третю годину пополудні. Лиш би механізм був цілим, а світ нехай росипається.

— Тоді покладу на Твій вівтар пальці.

- Тоді покладу на Твій вівтар пальці…

Через хвилю Петро сказав про всяк випадок «Амінь», бо так закінчується кожна молитва. Мама казали, що без «Амінь» молитва — не молитва, і Господь її не почує.

Хлопець аж посинів з холоду і ще більше ослаб від голоду, зате у Петра влилися нові сили. Се мусило, був переконаний, хоч на трохи спинити гаддя, що так і вилося довкола батька й сина. У той же час щось тягло до нагуєвицької церкви, коли він у якийсь момент згадав про дитинство і почувся так добре, ніби коло маминих грудей. Але ж ті люди замордували його тата!

Петро зітхнув:

— Ходімо, сину, додому. Я повім [277] тобі, чого ми з моєю мамою, а твоєю бабою, вибрались з Нагуєвич.

— Та я знаю, тату.

— Відки?

— Повідали хлопці, котрі чули се від старших, — просто відповів Орко.

— Ну, добре, що знаєш. Але хлопці того не виділи, що я видів, так?

— Так.

— Зараз перейдемо гору, і вже буде видно Уріж.

Петро думав, що, як увидять Уріж, то їм обом стане ліпше. Почав крапати дощ. Хмари зімкнулись і сховали невиразне бліде сонце. Він помітив, що Мабуру вкрила біла шапка снігу, хоч так не буває, аби сніг на ній тримався до весни. Кажуть, є такі гори, що сніг не сходить із них навіть улітку. Але сам він того не видів.

— Було так. У селі почалася холера і першим умер наш священик. Його поховали коло самої церкви, бо не знали, що з ним. Як зачали вмирати люди, по троє-четверо, тоді старші люди здогадались, що то за хвороба і заложили новий цвинтар. Я мало пам’ятаю. Ми, діти, бавилися на вигоні, було літо. Поміж нас був оден хлопець, Гаврило, трохи дурнуватий. Щось йому не сподобалося, і він каже до нас: «А я знаю, чого в селі холера! То опирі людей потинають.» Нам стало страшно, а більші хлопці почали з нього сміятись: «Ти, дурний Гавриле!»

— Ні, я знаю! — вперся Гаврило. — Бо я сам опир. Я сам потяв тата й маму, і нічия кров не була мені така солодка, як їхня!

— Та твої мама з татом не від того вмерли!

— Відки ви знаєте від чого?

Хтось з дітей, не знаю хто, дома повів те, що чув. Зробився шум.

— А хіба справді опирі насилають холеру? — спитав Орко.

— Не вір у то, сину! Холера, каже отець Антоній береться з нечистої води. І що ти думаєш: повірили не священику, мудрому чоловіку, а дурному Гаврилу, що мав заледве сім літ. Зараз пішли до нього додому. Так і так, а чи правда, що то опирі винні? «Правда.» «А ти пізнаєш, хто опир?» «Пізнаю!» Війт наказав, аби люди посходилися коло церкви. «Показуй, Гавриле, хто опир!» Дехто думав, що то жарт, а старші люди хіба головами кивали. Я там був і все видів.

… Коло церкви на цвинтарі всіх людей поставили рядами, оден взяв на руки того хлопця — Гаврила та носить його поперед тих рядів.

— Пізнавай, — кажуть, — котрі опирі.

— От той опир, от той опир, от той опир, — каже Гаврило. Самих чоловіків показав.(..)Обійшли всі ряди — більше нема.

— А по чім же їх пізнати, що вони опирі? — питають люди Гаврила.

— По тім пізнати, що кожен має сирівцеве полотно перев’язане попід коліно.

Зараз кинулися до них, зревідували [278] — акурат [279] так є, у кожного сире полотно попід коліно перев’язане. Зараз їх зв’язали, варту до них приставили.

— А нема більше опирів? — питають ще Гаврила.

- Є ще, але не до людей, а до коней, до худоби, до овець.

— Ну, — кажуть люде, — до тих нам байдуже. А от сим що маємо робити?

— Нічого ви їм не зробите, — каже Гаврило, — доки живі, то все будуть вам шкодити.

Зачали люди радити, що ту зробити з тими опирами, і врадили їх сказати на огні. А Гаврило каже:

— Нічого їм ваш огень не зашкодить. Тільки терновий та ялівцевий огонь може їм допечи, а інший ні.

А ну зараз наказали, хто там був, усі мають іти на Базарище і кождий має нести хоч одну тернину. Де яке терніє було в плотах, у корчах — все повитягали та повиломлювали — купу нанесли таку, як хата. Привели опирів.

— Признавайтеся! — кажуть, чи ви людей потинаєте?

— Ні, - кажуть ті, - люди добрі, майте Бога в серці, ми нічого не винні.

Взяли вони насамперед Вольчака — перший багач був у горішнім кінці села, скували йому руки й ноги залізними путами, що коней путають, присилили до них ланцюг довгий та й бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік. Перебіг він раз, знов йому кажуть:

— Признавайся!

— Люди добрі, пустіть мене, — каже Вольчак, — я опир, але не сюди належу.

— А куди ж ти належиш? — питають.

— Мене призначено до Фельштина, — каже він.