Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— А хто ж тебе там призначив?

— Наш старший. Але його тут нема, він далеко.

— Де він?

— У Дрогобичі.

Знов зачав проситися, щоби його пустили, вже був дуже обпечений, але вони не слухали.

— Ти, — кажуть, — там потинаєш, а твої кумпани [280] у нас потинають, а нам усе одна біда. Так волиш ти згинути, коли тамтих не можемо дістати в свої руки.

І пхнули його другий раз у огень, і знов ланцюгом тягнуть. Він біг, щоби чимборше вихопитися на другий бік, але на середині огню зашпортався та й упав у саму грань [281]. Більше вже не міг встати. Так його за ланцюг перетягли через огонь аж до краю, а потому ще раз, і відложили на бік лиш дрібку живого. Отже, що ви на то скажете? Здавалося, що все тіло перегоріло, нічого не було видно, лиш одну рану, а виходився, видужав, ще потому більше як сім літ прожив!

Розкували Вольчака, взялися за другого опира — Ступаком прозивався. Той, як тілько його кинули в огонь, так і впав, і таким його перетягли на другий бік огнища, — вже був небіжчик. Тоді вони до третього, Панька Соляка. Він був лиш у подягачці, без гуні, бо була велика спека. Скинули з нього подягачку і верли на огонь — вона зараз займилася.

— Признавайся, — кажуть, — чи ти опир, чи ні?

— Ні, люди добрі, не опир.

Зняли з нього чоботи, сорочку і також пометали в огонь, і знов йому кажуть:

— Признайся, бо і ти так будеш горіти, як твоє шмаття.

— Люди добрі, каже він, — Бог мою душу видить! Я не опир!

А хочете, щоби-м горів, то най вам так і буде!

Підоймив руки до небес та й сам кинувся в огонь, лицем у саму грань, так що відразу тіло на нім збіглось. А потому сам ще на другий бік обернувся. Перетягли його через огонь і більше вже не тягали, так і положили коло тамтих двох.

Взялися до четвертого, Николи Саляка, бач, брат був Панькові. Перевели його раз босого через огонь, а він тоді каже:

— Бійтесь, Бога, громадо, не печіть мене! Я опир, але я так зроблю, що більше ніхто в селі не буде слабувати.

А був там Левицький, шляхтич з Гори, на його фундаменті потому Гайгель засів, а тепер шляхтич Дидинський сидить. То той Левицький каже:

— Добре, у мене тепер донька хвора. Піди зроби так, щоби була здорова, то нічого тобі не буде.

— Добре, — каже Саляк.

Взяли його під пахи кілька хлопів довкола нього та й повели його пастівником. А він як не вирвався від них, як не зачне втікати, отуди Тростовачкою до Радичова. Люди за ним, оден навіть на коня скочив, — там десь коні паслися, — але де тому край! А він біжить, а ту з опечених ніг м’ясо кусниками рвеся, аж вище нього ті кусники летять, кров’ю сліди значить, — і таки добіг до Радичова і сховався. Як він, бідний, ратувався того дня, Бог його знає. Пообвивав собі рани якимись лопухами, потому вже жінка до нього навідувалася, і ми, пастухи йому їсти носили… [282]

— То було страшне, — розповідав далі Петро. — Тато був такий попечений, що не давався везти. Та й у нас перед тим кінь здох. Мама сиділа коло нього й обмахувала тіло галузкою, щоб мухи не докучали. Відлучалась хіба подоїти корову. А я бігав до потоку за студеною водою. Коло нас лежало ще двоє ґаздів. Один умер на другий день. Дуже голосно йойкав і просив трутки [283], щоб не мучитись. А до другого приїхав брат з Ясениці й завіз додому, аби вмер у своїй хаті, бо той дуже просився. А мій тато не просився, лиш тихо стогнав. Ми з мамою затулили його веретою від сонця. Увечері знімали. «Дивися, Петрусю, які звізди [284]!» — казав він мені. Далі рани в нього загноїлися і від тіла пішов поганий дух. Пам’ятаю, як тато спитав маму:

— А що, Ганю, багато людей нині вмерло на холеру?

— Штирнадцять [285].

— Видиш, що то не ми зробили?

— Не виджу, а знаю!

— Будуть ще вмирати, доки спека. Най усі виздихають! Нема їм прощення за то, що з нами зробили!

— Ой Іване, бійся Бога! Якби хто вчув, що ти кажеш! Петрусю, нікому не кажи!

Пам’ятаю, я сказав:

— Я не такий, як дурний Гаврило!

— Ні-ні, у твого вітця розум помутнів з великого болю. Не слухай його!

— Ніколи ще мій розум не був такий ясний!

І тато закрив очі.

Мама поплакала й пішла виганяти корову. Пасла коло нас, аби далеко не відходити. Тато вже був такий слабий, що ледве дихав. Я сидів коло нього і не знав, як відогнати муху, що лазила в нього по носі. Махав галузкою, аж тато се почув і спитав:

— Доста. Де мама?

— Пішли виганяти корову.

— Добре. Візьми мене за руку.

І сказав:

— Усьо, що маю, віддаю тобі!

Більше нічого не говорив. Орку, я забув ці послідні слова! Одразу по тому тато заснув, а я коло нього, хоч був білий день. Заснув, тримаючи його за руку. Мене збудила мама, а тато вже заснув навіки. Сі слова я згадав аж тепер! Ти знаєш, що вони означають?

— Що? — тихо відгукнувся Орко.

— Тобі їх казав вуйко Митро? Коли ти видівся з ним на мості?

— Там не було жодного вуйка Митра! — викрикнув Орко. — Чого ви причепилися до мене, тату?

«Бреше, — подумав Петро. — Або з ним сталося те, що й зі мною.»

— Добре, — зітхнув він, — я все повів тобі про твого діда. Мусиш знати, за що нас люди так ненавидять. Коли їм добре, вони нас не знають. Але, як тільки неврожай, моровиця, то шукають винних. Не думають, що то можуть бути кара Божа чи Боже випробування. Отець передав мені свою силу, бо зачав би ходити по смерті. Опирі се нечасто роблять. Проте я не хотів би користатися з тієї сили. І зовсім з того не тішуся…

— Чому, тату?

— Бо то сила не від Бога. Її забагато на одне людське життя. Чому так є, не знаю… Може, є десь книжка, в якій усе написано. Але простому чоловіку ліпше то не знати.

Деякий час вони йшли мовчки. Потім Орко спитав:

— А що було далі, тату?

— Через тиждень приїхали урядники й забрали тих, хто палив до Самбора. Бо ж то було убійство, як не як.

— А Гаврила теж забрали?

— Та де там! Десь щез. Казали, що за таке можуть скарати на горло, але найшли адуката [286], і той сказав, що колись був перед тим закон — палити опирів на терновому огні. Старий закон важніший за новий. Навчив хлопів, що говорити на цісарському суді, а сам утік, бо мав би за свою підказку дуже велику біду. А тим нич не було: відсиділи пару місяців у криміналі. Якби не вмер нагуєвицький священик, може, й нічого не сталося, бо отця Василія дуже шанували в селі. А в Ясениці священик сказав: «Паліть мене разом з ними!» І минулося.

— А в Урожі?

— Де би позволив старий єгомость, чи тоді молодий ще, отець Антоній! Зараз після похорону мама забралася до Урожа. Казала, що їй встидно людям в очі дивитися.

— А їм не встидно було?!

— Мовчи, Орку, ти ще не знаєш, які є люди!

Удома Петро нагадав синові:

— Пильнуйся, Орку! Будуть тебе кликати — не йди. Не вір нікому. Я так думаю, що нам ліпше поїхати до тої Америки, але про се — ні слова! Не знаю, що там сталося з паном вчителем, але на нас вже криво дивляться. Не доведи, Боже, ще якогось нещастя. Отець Антоній не зможе нас порятувати…

— Ви направду [287] хочете до Америки? Не дурите?

— Йди подивися, як там кінь!

«Овва, — подумав собі Петро. — З конем нас не пустять на корабель. І стало йому шкода Гривка, бо виплекав його з малого лошатка і дбав за нього більше, ніж за рідних дітей.

…Отець Антоній побачив їх обох на вечірні: Петра з Орком. Людей прийшло більше, ніж звичайно. Вони чекали не так служби, як того, що скаже священик після неї. Руки в отця Антонія тряслися, виглядав постарілим, і голос мав слабший, ніж звичайно. Мучило його не те, чи сподобається проповідь, а мав сумнів, наскільки вона відповідає його сану.