Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗
Карол дістав з торбини пляшечку з рожевою рідиною, і піднявши голову жінки, трохи залив тієї рідини їй в рота. Мандрівники стояли навколо них затамувавши подих, і очікували на результат. Та Юка продовжувала мирно спати, і дивитись свій дивовижний сон. Снилось їй в цей час, що вона знаходиться в якійсь печері, посеред якої палає багаття, і вона стоїть перед ним. По інший бік вогню, дівчина бачить старого в білій, довгій сорочці. Полум’я відбивається на його обличчі , і робить його якимось загадковим. Старий дивиться їй просто в очі, і говорить:
-- Якщо ти мене бачиш, дівчино, то значить що тебе вкусив метелик.
-- Так, вкусив. — погоджується Юка.
-- То я його послав.
-- Хто ти?
-- Моє ім’я Вартохар. Тіло моє давно померло. Та ми, чарівники, не живемо за правилами простих смертних. Тобі важко це зрозуміти.
-- То навіщо, ти послав ту комаху?
-- Щоб він відшукав людину, що зможе допомогти поселянам які попали в біду.
-- Ти кажеш про закам’янілих людей? Чим же, я зможу їм допомогти, адже я, слабка жінка.
-- Так, слабка. Та слабкість твоя, фізична. Моя комашина не могла помилитись. Ти саме та, хто потрібен. Твій дух сильний, і в тебе щира, добра душа. Ти сама пережила багато страждань і лиха, тому як ніхто інший, зможеш пожаліти цих нещасних.
-- Що я повинна зробити?
-- Коли ти, з друзями, зайдете до тронної зали, то посередині її, побачите глибокий колодязь, заповнений вогнем…
-- І що?—з передчуттям недоброго, знову спитала Юка.
-- Якщо людина , що від усього серця прагне допомогти цьому народові, не пожаліє свого життя і стрибне туди, то вогонь перетвориться на воду. Вода ця, зможе зняти страшне закляття.
-- А чому ж, сам не стрибнув?
-- Я лише тінь, а вогонь вимагає плоті, потрібна звичайна людина, вона стане…
Останніх слів старого Юка вже не почула. Почала діяти Каролова протиотрута, і жінка прокинулась. Вона повільно розплющилась приходячи до тями. Всі її друзі з полегшенням зітхнули.
-- Як, ти, себе почуваєш?— запитав у неї, Готар.
-- Начебто добре. Бачила дивний сон…-- хотіла було розповісти про своє видіння, Юка.
Та Карол перебив її:
-- Це лише сон, не переймайся. Нам треба іти далі. Ти зможеш?
Жінка ствердно кивнула головою, та на душі в неї було неприємно. Чому нікого не зацікавило те, що вона хотіла розповісти? Для неї, це, було дуже важливо. Образа, наче маленьке свердельце, засіло в її в середині. Юка, через силу, видавила з себе посмішку.
-- Ну, от і добре. Тоді рушаємо.
Мандрівники, піднявшись по широких сходах, зайшли до середини будівлі, і одразу потрапили до великої кімнати. Тут теж стояло багато зачарованих людей. Всі вони були повернуті обличчями в один бік. Друзі теж туди подивились, і побачили трон, на якому сидів правитель цього нещасного народу. Він, як і всі його піддані, був у вигляді скульптури. Його обличчя було спотворене виразом гніву. Він з люттю дивився на когось, перед собою. Руки з великим зусиллям стискали підлокітники крісла. Так роблять лише люди, від безсилої злоби. Та перед ним нікого не було.
Як і казав, у вісні Юці старий, посередині зали був колодязь, з якого виривались язики полум’я. Побачивши його, жінка зблідла. Кінчики її пальців затремтіли. Мимо волі вона зробила крок назад, і наштовхнулась спиною на фігуру жінки. Дівчина озирнулась, подивилась в кам’яне обличчя, потім перевела погляд вниз. Там, наче просто їй в очі, дивилось маленьке дитяче личко, сором’язливо визираючи із за материної спідниці. Юкіне серце зжалось від болю, воно заболіло так, що на очі набігли сльози. Готар помітив її стан. Він хотів взяти її за руку, та вона різко відсторонилась від нього. Цю сцену побачили і інші.
-- Що трапилось?— поцікавився Теймур у горянина.
Той не сказав нічого, лише знизав плечима. Юка повернулась і пішла в бік вогняного колодязя. Всі, як один, мандрівники зрозуміли її наміри. Наче хтось невидимий підказав їм це. Вони кинулись слідом, щоб зупинити дівчину. Та вона вже стояла на самісінькому краю вогняної прірви. Обернувшись до своїх друзів, вона порухом руки зупинила їх, і на диво спокійним голосом сказала:
-- Не треба мені заважати, я зробила свій вибір, і якщо ви хочете почути, що я скажу, стійте там де знаходитесь зараз.
Чоловіки зупинились, боячись, бодай порухом, спровокувати жінку до стрибка.
-- Моє життя було недолуге і нікчемне. — продовжувала говорити Юка. Вона спішила висловитись, боячись, що їй завадять.-- То можливо моя смерть стане комусь корисною. Ви не захотіли взнати про мій сон, то залишайтесь в невіданні, і не поминайте мене лихим словом. Я намагалась нікому не робити зла, а якщо і образила когось ненароком, то пробачте.
Юка наче ще щось хотіла сказати, та передумала, і розвівши руки як крила, стрибнула в низ. Полум’я шугнуло під саму стелю, пожираючи її стомлене, і понівечене відьмою, тіло. Готар застогнав, і опустившись на коліна, обхопив голову руками. Йому подобалась ця дівчина навіть у вигляді старої жінки, та вона не хотіла цього помічати, а він не насмілювався їй сказати. Знав, вона обрала іншого. Він пам’ятав її погляд, там, на скелі, коли загинув Самсон. Він пам’ятав свою обіцянку, берегти її. Та не стримав…
Поступово вогонь почав згасати. В середині колодязя щось заклекотало. Мандрівники підійшли, і подивились вниз. З колодязя, булькаючи і пінячись, підіймалась вода, вона заповнила його по вінця, і завмерла. Чоловіки з сумом дивились на прохолодну рідину, яка навіки поховала під собою їхню подругу.
-- Шкода дівчини. — сумно промовив Плато. —І чого їй таке в голову збрело?
-- Мабуть це через укус метелика. — висловив свою думку, Івер.
-- Отрута тієї комахи виявилась сильніша за твоє, Кароле, зілля. — добавив Теймур.
-- Та ви хоч чуєте самі себе? Про що ви говорите?— закричав Готар. — Юка вбила себе, бо ми погано до неї ставились. Ми не розуміли її. Вона так багато пережила, і ніколи не знала гарного до себе ставлення. Ви самі чули що вона сказала «ви не захотіли знати». Ми її вбили!
Хлопчина закрив обличчя і заплакав. Він плакав мов дитина, і зовсім цього не соромився. Друзі не заспокоювали його. Можливо він був не правий, та це був крик його душі. Несподівано, вода знову завирувала, видуваючи великі бульбашки, з середини щось підіймалось. Остерігаючись чогось страшного, мандрівники відступили назад, і приготували мечі для бою. Яка радість, і одночасно здивування охопило їх, коли на поверхні води, з’явилась Юка, жива і не ушкоджена. До неї повернулась молодість! Дівчина стала стрункішою, її волосся шовковими хвилями спадало на плечі. Та найбільше змінились очі. Вони вже не були сумними, а сяяли наче дві яскраві зірки, і густі темні вії не могли приховати того сяйва. Соковито-червоні вуста мило посміхнулись до оторопілих мандрівників, і на щічках з’явились знайомі всім ямочки. Юка нагнулась, набрала в себе під ногами пригоршню води, і приснула нею в скам’янілий натовп. І, о диво, люди ожили! Вони всі ринули до чарівного колодязя, набирали в пригоршні воду, і зрошували нею тих, хто ще був під дією злих чар. Юка підійшла до своїх товаришів, і низько їм вклонилась.
-- За що, така шана, Богине?— схиляючи голову у відповідь, спитав Карол.
-- За те, що привели мене сюди. За те, що допомогли мені зрозуміти своє призначення. Ви не уявляєте собі, яке то щастя, врятувати цілий народ!— відповіла Юка.
Потім вона повернулась до колодязя, зачерпнула долонями воду, і пішла до трону правителя. Чарівна рідина тоненькою цівкою потекла по обличчю Володаря, оживляючи його. Повільно піднялись повіки, відкривши чорні наче смола, великі очі. Перше, що вони побачили, це дівчину, що лила на його голову чарівну воду.
-- Царице, моя!— прошепотіли, щойно оживши, вуста. — Ти прийшла в мій світ, щоб врятувати його. То стань його Володаркою, і моєю дружиною.
Юка оторопіла від тих слів. Вона навіть і мріяти не могла про те, що стане колись царицею. А те, що її руки попросить красень-цар, навіть у казкових снах не снилося. Вона і сама не пам’ятала, як дала свою згоду, все відбувалось наче в якомусь маренні. Їй під ноги летіли живі квіти, весь народ зібрався, щоб вшанувати свою визволительку. Кілька днів тривало свято. Нарешті всі заспокоїлись, і почалися прості будні. Люди прийнялися за звичні турботи, і повсякденні клопоти, а мандрівники нарешті отримали змогу побалакати з правителем, бо були в його палаці вшанованими гостями. Вірніше сказати, правитель першим почав якось цю розмову, за обідом:
