Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

-- Як ти гадаєш, хто тут, може мешкати?— спитав у чарівника, Капер. Він , як і його друзі, захоплювався побаченим, та все ж тверезо дивився на речі.-- Чи не приховує ця краса, якоїсь, для нас, неприємності?

-- Побачимо. — знизав плечима, чарівник.

-- В мене є один здогад, але я не впевнена. — несміливо промовила Юка.

-- Ти про що?

-- Колись, в дитинстві, я чула легенду про загублений у горах світ, прекраснішого за який, ніде більше немає. В ньому мешкають добрі і благородні нікелійці. Вони дуже красиві, і вміють літати на птахах. Як я мріяла потрапити у той світ, і залишитись там назавжди!

-- Так, можливо, це і є Нікелія!—з захопленням вигукнув Івер.

-- Не факт!— заперечив Карол. — Легенда, це одне, а реальність, зовсім інше.

-- Нікелія це, чи ні, але нам потрібно бути обережними і обачними. — поставив крапку в суперечці, Капер.

Спуск в долину зайняв трохи більше часу ніж очікувалось. Стежина по якій ішли мандрівники, дуже петляла , а це були зайві метри, і їх доводилось терпляче долати, бо нічого іншого не лишалось. Друзі, пару разів, відпочивали. Та ось, нарешті, вони зійшли вниз, і зупинились в нерішучості. М’який, зелений килим, який бачили друзі з гори, насправді виявився високими, майже до пояса, густими травами. Іти таким полем було дуже важко. Стебла рослин путались між ногами наче намагалися стримати подорожуючих. Щоб якось полегшити пересування, чоловікам доводилось прорубувати собі шлях мечами. Та це мало допомагало , бо на місці зрубаної рослини. Майже відразу виростало декілька, і трава ставала ще густішою. Та все ж, мало-помалу, вони дійшли до середини печери, і зупинились на березі вузенької річечки, що брала свій початок з водоспаду. На її берегах зарослі були не такими буйними.

-- Може нам краще іти вздовж ріки?— несміливо запитав Івер.

-- Чому ти спитав?— запитанням на запитання відповів Плато.

-- Річечка тече, і ніде не утворює водойми, а це означає, що вона витікає у якийсь отвір. Для нас, цей отвір може стати виходом з підземелля. — пояснив хлопчина.

Карол підняв руку і направив перстень в бік течії, та перстень не засвітився.

-- Там, для нас, немає виходу. — відповів він Іверові. — Треба продовжувати іти цим шляхом.

-- Але ж, печера така велика! А ця трава, просто, змучила вже мене.

-- Не шукай, хлопчику мій, легкого шляху!— ляснув, по спині Івера, Плато.

-- Та я, і не шукаю!— вигукнув з запалом, парубок. – Я гадав, що річка покаже нам вихід.

-- Не покаже. Пішли далі. — закінчив, цю безглузду суперечку, молодий чарівник.

Він першим увійшов в прозору воду, і за мить вже був на іншому березі. Товариші, по слідували його прикладу, і маленькій загін, знову прорубуючи собі шлях, рушив далі. Попереду забіліли якісь споруди.

-- Здається тут є поселення. — схвильовано промовив, Теймур.

-- Може легенда Юки, не така вже і нісенітниця! І тут справді мешкають нікелійці. зрадів Івер.

-- Чому це тебе тішить?— запитав у нього Капер. — Ти впевнений, що тутешні мешканці, такі вже доброзичливі?

-- Не впевнений. Та чомусь, мені здається, що це, саме так!

Хоч і повільно, та все ж, друзі наближались до поселення. Перше що їх вразило, це дивовижної краси скульптура, що була вирізьблена з каменю. Вона стояла неподалік крайньої будівлі. Це була фігура жінки, що начебто зривала квітку. Коли мандрівники наблизились в притул, то і справді в кам’яній руці побачили стеблинку.

-- Чого тільки не вигадають, ці метці. — посміхнувся Теймур.

Він доторкнувся до стеблинки, і вона розсипалась на порох. Від такої несподіванки вугляр аж здригнувся:

-- Виходить, ця рослина, була і справді колись живою.

Карол уважно дивився на кам’яну постать, потім торкнувся до неї рукою. Його обличчя, зблідло.

-- Що з тобою, друже?— розхвилювався Плато. — Ти щось відчув?

-- Так. Вона жива.

-- Хто?— не зрозумів болотник.

-- Скульптура жива.

-- Але ж вона, з каменю!— заперечив Плато.

-- Не з каменю, а закам’яніла. — пояснив чарівник.

-- Ти хочеш сказати, що колись це була жива людина, а її перетворили на камінь?— перепитав ще раз болотник.

-- Саме так. Я відчув, живу душу.

-- Кому було потрібно перетворювати, таку гарну жінку, на статую?

-- Не знаю. Та до поселення нам потрібно заходити дуже обережно. — попередив друзів, Карол.

Не галасуючи, повільно пересуваючись один за одним мандрівники наблизились до першого будинку, і оторопіли. Вони побачили на подвір’ї ще кілька закам’янілих постатей.

-- Оце так!— не стримався Івер. — Та тут мабуть всі мешканці такі!

-- Боюсь, що ти правий. — погодився з ним Карол. — Тут щось відбулось.

Друзі пішли в глиб містечка. Навколо було дуже гарно, чисті вулички, квітуючи садки, викладені з білого каменю будинки. Та одночасно було дуже моторошно, бо навколо, куди не кинь оком, були закам’янілі постаті. Ось жінка пригортає до грудей немовля. Вона ніжно йому посміхається, а воно тягне до неї свої рученята. Поряд чоловік, він пхає невеличкого возика. Далі гурт поселян, вони стоять колом і начебто про щось розмовляють. Мандрівники обережно просувались по вуличці, боязко озираючись на всі боки. Юка аж тремтіла від страху, і тулилась до плеча Готара, а той скориставшись нагодою, обережно обняв її . Та жінка навіть уваги на це не звернула, і Готарові від цього було трохи образливо.

Вуличка вивела мандрівників на велику площу перед палацом. Ця будівля була також викладена з білого каменю, але майстри постаралися, і зробили її дуже гарно і вишукано. Одразу було зрозуміло, що тут мешкає правитель цього світу. Широкі ступені вели до воріт. Їх охороняло кілька кам’яних вартових, вони пильно вдивлялись в натовп статуй перед палацом, вишукуючи порушників спокою володаря. Друзі в нерішучості зупинились.

-- Що робитимемо, Кароле?— запитав у чарівника Плато. — Підемо до середини?

-- Так. Мені чомусь здається, що відповідь на те, що тут відбувається, десь за цими стінами.

-- То чого чекаємо!— як завжди, з запалом, вигукнув Теймур. — Чи злякались вартових?

-- Не гарячкуй, Теймуре. — заспокоїв молодого товариша, Капер. — Треба все добре обміркувати. Можливо зло, що тут панує, очікує нас, саме там.

-- Ні, я не відчуваю присутності зла, тільки відчай і страх. – заперечив Карол. — Гадаю за воротами палацу для нас немає небезпеки.

Мандрівники рушили до воріт, вони довірились відчуттям чарівника, і майже без остраху зайшли до палацу. Це було досить просто зробити, бо ворота виявились не замкненими. Зайшли , і зупинились вражені дивовижною красою внутрішнього двора. Навколо буяла така кількість квітів, що очам навіть дивитись на них було боляче. В повітрі стояв п’янкий аромат їхніх пахощів. Юка , як мабуть і кожна жінка на її місці, не втрималась і простягла руку до великої рожевої квітки, що була поряд. З відти вилетів метелик. Він підлетів трохи в гору, і закружляв над Юкою. Дівчина посміхнулась:

-- Це перша жива істота, що ми тут зустріли.

Вона підставила відкриту долоню, і комашка, наче учена, сіла на неї. Дівчина підвела руку до очей, щоб краще розгледіти метелика, та несподівано зойкнула, і струсила комаху з руки.

-- Що сталось?

Чоловіки, як один, кинулись до неї. Та було пізно. жінка безвольно опустила руки, закрила очі, і якби Готар не підхопив її, то рухнула б на землю.

-- Той метелик вкусив її! Я бачив!—в розпачу, вигукнув він.

Хлопчина поклав Юку на лаву, що стояла під розлогим кущем. Карол схилився над нею, наче до чогось прислухаючись.

-- Не мовчи, скажи щось. — хвилювались друзі.

-- Вона просто спить. Та сон якийсь дивний, я нічого не можу зрозуміти. — відповів чарівник.

-- Зрозуміти не можеш, а вдіяти? Ти ж повинен знати якесь закляття, щоб розбудити її. —в голосі Готара відчувався стриманий плач.

-- Закляття не знаю. Та в мене є зілля-протиотрута. Воно знешкоджує майже всі відомі мені отрути.

-- То роби ж щось! Не зволікай!— не витримав нервової напруги і Івер, він як і всі інші, хвилювався за здоров’я подруги.