Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗
-- Ми про тебе, не забули. Та не думаю, що після пригоди, що ти недавно переніс, зможеш лізти. — спинив вугляра, Плато.
-- Ваш товариш, правий. Теймуру, зараз не можна лізти. А я, народився в цих горах, тому і вважаю, що краще за мене, цього ніхто не зробить. — обізвався, Готар.
З хлопцем всі погодились, навіть Теймур не сперечався, хоч і хотів виглядати героєм. Та останні події, і насправді, забрали в нього багато сил.
-- Від дощу, скали стали слизькими. — попередив хлопця, Капер. — Просувайся обережно. Нам би не хотілось закладати камінням, ще одне тіло.
Від цих, його слів, у Юки, мороз пішов поза шкірою, вона зблідла, і трохи не знепритомніла. Плато це одразу помітив, і штовхнув брата під бік, Капер здивовано глянув на нього, а той кивнув в бік Юки, і болотнику, одразу, стало все зрозуміло. Він пошкодував за сказані слова, але їх назад до рота не повернеш.
-- Вибач, голубко, я сказав зайве. – спробував вибачитись, болотник.
Юка через силу посміхнулась, даючи зрозуміти, що вибачення не потрібні.
-- Я зроблю все, як треба. Не хвилюйтесь. — заспокоїв друзів, Готар, і прив’язавши до паска мотузку, почав підійматись до гори.
-- Постривай!— зупинив його, Карол. — Візьми перстень, він покаже тобі шлях.
Молодий розбійник повільно підіймався в гору, перстень на його руці, сяяв рівним яскравим світлом, отже він рухався в потрібному напрямку. Каміння і справді було дуже слизьким. Шкіряна підошва його обувки, раз поз раз, сковзала по ньому. Мандрівники, які стояли в низу, не зводили з хлопця очей. Та ось, Готар зупинився, і гукнув у низ:
-- Тут якась розщілина, досить велика. Коли я стромляю в неї руку, то перстень спалахує!
-- Це означає, що саме туди, нам і потрібно!— гукнув у відповідь Карол. — Закріпи мотузку, і допоможи нам піднятись до тебе!
Готар зробив так, як сказав чарівник. Один за одним, мандрівники піднімались на гору. Навіть з допомогою линви, вони з великою напругою долали цей відрізок шляху. Кожен з них, дивувався, як хлопчина зміг вилізти, тут, на гору, без сторонньої допомоги.
-- Ти природжений скелелаз. — злегка хлопнув по спині, хлопця, Перус, що першим піднявся до розщілини. — Молодчина, на тебе можна покластись!
Ще ніхто , і ніколи, не хвалив Готара. Батько, займався таким ремеслом, що йому мабуть, і самому було за це соромно. Тут було не до похвал. Мати була зашугана постійними сварками, і тому майже весь час мовчала. Інколи, навіть, хлопцеві здавалось, що він нікому не потрібен, і був зайвим тягарем для родини, тому старався з усіх сил довести протилежне. Та навряд чи, це, хтось оцінив. І ось, його похвалили! Він аж почервонів від задоволення, і готовий був гори зрушити. Та натомість, лише пробурчав:
-- Хіба це дивина? Я ж горянин.
Нарешті, всі були підняті, і повільно, маленький загін, почав просуватись у глиб гори. Шлях був важким, та все ж, поступово, прохід ширшав, і вищав, а камінь з персня , освітлював друзям шлях. Крім шурхоту гравію, під ногами, не було чути, ані звуку. Навколо була мертва тиша. І самі мандрівники, наче не наважуючись її порушити, не перемовлялись між собою.
-- Якщо так продовжувати іти далі, то ми потрапимо у царство Пітьми і Зла. — прошепотів Івер.
-- Івере, не розпускай паніку. — цикнув на нього, Капер. — Ми і так знаємо який ти лякливий.
-- Я, лякливий!— обурився хлопчина. —Я ж, сам, визвався іти в цей похід!
-- Звісно, сам!— погодився з ним Теймур. — Бо злякався, що тебе визнають за страхополоха.
Від злості, у Івера, забракло слів, щоб відповісти образнику. Він ще не забув попередніх Теймурових насмішок. Та хлопчина, лише відкривав і закривав рота, та люто витріщався на Теймура. Цей його вигляд, дуже звеселив товаришів.
-- Облиш, Івере. Не сердься. Ти ж, розумієш, що Теймур жартує. — спробував заспокоїти його, Карол, хоча сам ледь стримувався від сміху.
Та це, не подіяло. Івер круто розвернувся, і майже побіг у перед. Забувши, що там, суцільний морок. Та біг він не довго, та і мороку, як такого не було, бо тунель закінчився круглою, підземною залою, майже повністю залитою водою, а вода та, світилася ніжним, миготливим сяйвом, що і розвіювало пітьму.
-- Все! Здається, прийшли!— повідомив хлопець, обернувшись назад, своїм товаришам, наче і не було ніякої образи — Далі шляху немає.
-- Повинен бути, перстень не може брехати. — відповів йому Карол.
-- Як не віриш мені, подивись сам. —і хлопчина відступив, даючи дорогу своїм друзям.
Всі застигли на березі, цього підземного озера. Юка присіла, і опустила руку, у прозору, як кришталь воду.
-- Обережно! Можливо тут живе якесь страховисько, а ти руки суєш!— спробував стримати дівчину, Івер.
Юка обернулась до нього, і посміхнулась:
-- Якщо і живе, то подалі, а тут, занадто мілко для нього. —і вона поплескала по поверхні води, луна від того плескоту прокотилась по над зводом печери. — До речи, вода дуже тепла, наче її, навмисне, підігріли.
-- Це добре. Бо мабуть доведеться нам, в ній, поплавати. Прохід десь під нею, і його потрібно відшукати. — пояснив свої думки, друзям, Карол.
Він якраз намагався відшукати дорогу, піднявши руку з дороговказом догори, та перстень, на це, не реагував. Прикраса починала світитись лише тоді, коли Карол спрямовував її на воду.
За цими балачками, ніхто не помітив, як з протилежного боку печери, вода стиха сколихнулась, наче її потривожили їхні голоси.
-- Я зараз пірну, і спробую знайти для нас шлях. — звернувся, до своїх товаришів, Карол. —А ви, почекаєте на мене тут.
-- Озеро досить велике. – заперечив йому, Теймур. — Самому тобі, буде важко. Ти шукатимеш понад стіною з права, а я пірну з ліва. У двох, ми швидше впораємось.
-- Ти забув про персня. З ним я легко відшукаю прохід. Та я завжди знав, на тебе можна розраховувати. — посміхнувся до вугляра, Карол, і ступив в озеро, витягши на всяк випадок, свого кинджала.
Спочатку, вода сягала йому по коліна, та з кожним кроком, все вище і вище підіймалась, і ось дно зникло з під ніг, хлопець ледь встигли вхопити в легені повітря, щоб не захлинутись. Озеро виявилось дуже глибоким, не так як здавалось на перший погляд, і звідки лилося світло було важко роздивитися. Та все ж світла пляма попереду, одразу привернула увагу чарівника. Несподівано, хтось ухопив Карола за ногу, трохи нижче коліна, і боляче стис. Він озирнувся, і побачив велетенського вугра, що хотів відкусити від нього шматок. Хлопець труснув ногою, намагаючись звільнитись, та тонкі і гострі мов голки зуби, що ними був заповнений рот рибини, лише глибше вп’ялись в тіло. Лише удар кинджала в голову, допоміг чарівнику, але не на довго. З усіх боків до нього наближалось, ще з десяток таких самих істот. Вони кружляли навколо, вичікуючи вдалої миті, щоб напасти, і ось одразу кілька, кинулись на Карола, він ледь встигав відбиватися. Йому забракло повітря, потрібно було піднятись на поверхню, але бридкі тварі, не давали цього зробити. Поверхня озера наче закипіла, від великої кількості вугрів. Це одразу помітили його товариші.
-- Каролові потрібна допомога!— гукнув Капер, і першим побіг у воду.
-- Там, таки, щось діється. — не відстаючи від брата, погодився Плато.
-- Я ж казав «самому буде важко». — підтакнув їм , вугляр, і вихопивши свого короткого меча, теж пірнув.
Івер, ще якусь мить потупцював на березі, та теж побіг за братами-болотниками і Теймуром. Біля Юки, залишився лише Готар.
-- Я, плавати не вмію. — наче виправдовуючись перед жінкою, сказав розбійник. —Я, навіть, глибокої води ніколи не бачив, крім наших гірських річок. Та в них не поплаваєш. І там, в озері, я буду лише зайвим вантажем.
Юка лише здивовано глянула на хлопця, і здвигнула плечима. Вона теж не вміла плавати, і тому добре його розуміла. Та не розуміла, чому він перед нею виправдовується.
А, тим часом, мандрівники, воювали з незвичайним, для себе, і несподіваним ворогом, намагаючись врятувати свого друга, і не постраждати самим. Вода навколо зафарбувалась в рожевий колір, від пролитої в неї, крові. Нарешті вугри відступили, поховавшись десь на дні, під камінням. Важко дихаючи, і відпльовуючи воду, на берег вийшли наші герої. Вони всі були в дрібних подряпинах, що сочилися кров’ю.
