Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

-- Я прийшов по тебе. Ти хочеш повернутись до життя?— спитав у нього, Карол

-- Це ж моя не перша смерть, чарівнику?— замісто відповіді, спитав Самсон.

-- Ні.

-- Я все пригадав, навіть те, чого начебто ніколи і не було. Тепер я зрозумів, чому у вас, до мене, таке ставлення. Та знаєш, третій раз помирати мені не хочеться. Та і навряд чи хто, сумуватиме за мною. Навіть ти, прийшов сюди не тому, що шкода мене, а тому що так треба. Тебе вчили, що ти повинен допомагати кожному, хто цього потребує.

Карол на мить замислився над його словами. В них була велика доля правди. Та все ж, він і серцем відчуває потребу допомагати людям.

-- Але ж, є людина якій ти не байдужий. Втрата тебе, для неї страшне горе. Хіба вона не варта того?— спробував переконати розбійника, хлопець.

-- Я розумію про кого ти говориш. Та ти знаєш мене. Юка цікава для мене, поки я не зустріну кращу за неї. Це, буде для неї набагато більшим болем, ніж зараз. Краще нехай у неї, про мене, залишиться гарна думка.

-- То це, твоя остаточна відповідь?

-- Так. Перекажи мої вітання Теймуру. Він гарний хлопець. Гадаю в нього буде довге і щасливе життя.

Самсон , як і з’явився, зник у густому тумані. Який одразу ж і розвіявся. Карол підвівся на ноги. Сумно зітхнувши над тілом загиблого, але з усвідомленням того, що він зробив все що міг, молодий чарівник почав обкладати його камінням. Ті хто стояв на горі, все одразу зрозуміли. Тихо, майже беззвучно заридала Юка. Готар сів поруч з нею, і обережно погладив по спині. Він не знав як заспокоїти її, тому не сказав ні слова. Та чи було потрібне їй його співчуття? Скінчивши роботу Карол повернувся, і відповідаючи на німі запитання, сказав:

-- Він не схотів повертатись. Померши, Самсон згадав усе. І нашу з ним першу зустріч, і свою першу смерть.

Потім Карол звернувся до Юки:

-- А тобі, Самсон переказував велику вдячність, за те твоє ставлення до нього. І велів не сумувати. Він сподівається, що ти будеш ще щасливою.

Юка, крізь сльози, посміхнулась:

-- Йому, там, добре?

-- Краще, ніж було тут. — запевнив дівчину, молодий чарівник.

-- Я, на його місті, теж би не повернувся. — тихо промовив Івер. — Одного разу, я вже відчув смерть, і не хочу щоб це повторилось. Та нажаль, вічно живуть тільки боги.

Карол , не підводячи голови, наче соромлячись дивитись у очі друзям, він сказав:

-- Обіцяю, я зроблю все можливе, щоб такого більше не сталося.

-- Не бери, за цю смерть, вину на себе. — спробував заспокоїти чарівника, Плато. — Можливо, у Самсона, така доля. Боги, можливо таки, не даремно, дали йому другий шанс. Він помер, рятуючи життя іншим, і цим довів, що вартий поваги, а не лише нашого осуду. Не кожен, навіть серед порядних людей, здатен на таке.

Юка слухала їхню розмову, і думала: « А моя доля яка? Вперше за все життя, я зустріла чоловіка, який, як мені здалося, був до мене не байдужий, який міг змінити моє життя! Тепер як мені бути? Мою молодість висотала відьма Таміла, а життя і без того коротке! Може краще піти за ним?» --- жінка глянула вниз і можливо цим виказала свої думки. Готар міцно стис її за плече:

-- Навіть думати, про таке, не смій. Я не знаю, чи виконає свою обіцянку Карол, та я точно, тобі, не дозволю цього зробити.

Молодий розбійник, обережно, за підборіддя, підвів її голову і зазирнув у заповнені слізьми, сірі очі. Ті очі, з холодною байдужістю, подивились на хлопця, та і вуста дівчини, у відповідь, не проронили жодного слова, і розбійнику стало за неї лячно.

-- Я, ставився до Самсона, судячи з нашої першої зустрічі, та мабуть я таки був не правий. – подав свій голос, Теймур. — Той, колишній Самсон, ніколи не пожертвував би своїм життям, за ради інших. Можливо, це вже не має значення, та я приношу свої вибачення.

-- Ти помиляєшся, це, має значення, я впевнена, він тебе чує. І чують Боги Світла і Добра. Ці, твої слова, обов’язково допоможуть йому там, де він знаходиться зараз, потрапити в краще місце. — ледь чутно прошепотіла Юка.

Та її, почули всі. Теймур підійшов до неї майже в притул:

-- І, ти Юко, пробач мені, за той біль, що спричинили мої, образливі для тебе, слова.

-- Я не серджусь. Я звикла. До мене мало хто ставиться по людські. Та можливо, я того і не заслуговую.

Теймур, від такої її відповіді, спочатку трохи розгубився. Потім, подружньому, обняв жінку, і сказав:

-- Не правда! Заслуговуєш!

Запала, ніякова тиша. Першим насмілився порушити її, Івер.

-- Часто, тут у вас в горах, буває таке страхіття?— запитав він, у Готара.

--Це перший раз, в моєму житті. — відповів молодий розбійник.

-- Він каже правду. — підтвердила його відповідь, Юка. — Такого, раніше, ніколи не було.

-- Це, Бахтарова робота. Тільки він спроможний на таке злодійство. — зробив висновок Карол. Хлопець навіть і гадки не мав, що між ним і чаклуном з Сулерії, стоїть ще одна сила, набагато могутніша, і страшніша за Бахтара.

Коли мандрівники трохи оговтались від землетрусу, і тих страшних подій, що він спричинив, рушили далі. Та це було зовсім не просто. Тропа була майже повністю зруйнована, і їм, по всяк час, перетинали шлях завали або провалля. Карол вибився з сил, переносячи друзів через ці перепони. Та ще, як навмисне, небо потемніло, і почав накрапати дрібний дощик. Пересуватись далі, було вельми небезпечно, і мандрівники вирішили стати на відпочинок, хоч до вечора ще було далеко. На рівнині, така негода, нікого б не занепокоїла, та тут у горах, де волога не всотується в землю, а стікає вниз, у долину, могла стати дуже небезпечною. Краплі дощу, на камені, зливались одна з одною, утворюючи дрібні потічки. Ті, в свою чергу, зливаючись утворювали ручаї, які несли до підніжжя дрібне каміння і грязь, що збирали на своєму шляху. І коли кілька таких ручаїв зустрічались, то вниз лився потік з води, каменю і мулу, змиваючи все, що не було надійно закріплене, з кожною миттю стаючи все більшим, і не безпечнішим. Та сховатися не було де. Вузька стежина під скелею, була їхнім пристанищем. Вмостилися хто як зумів, підпираючи спинами холодне, вогке каміння. Карол сидів втупившись поглядом у верхівки гір, що майже потопали у низьких хмарах, і бездумно вертів на пальці персня. Юка, що розмістилась поряд, помітила дивні спалахи, від тієї прикраси.

-- Камінь, на твоєму персні, світиться.

-- Що?— не зрозумів дівчину, Карол.

-- Я кажу, що твоя прикраса світиться, коли ти нею вертиш. — відповіла Юка.

Чарівник теж звернув увагу на перстень, та якраз зараз, ніякого сяйва не було.

-- Ти трохи покрути ним, як робив щойно. — підказала дівчина.

Карол так і зробив, і камін почав тьмяно виблискувати.

-- Що то означає?— спитав у хлопця Плато.

-- Ви ж знаєте, що це, не звичайний перстень, а свого роду дороговказ. До цього часу він не подавав ніяких ознак, я навіть трохи забув про нього. Та зараз він, мабуть, намагається підказати нам шлях.

-- А зараз, куди він показує? Шляху ж, немає!— вигукнув, схвильований почутим, Івер.

-- Подивимось. — спокійно відповів Карол, хоч насправді він хвилювався не менше за свого товариша.

Молодий чарівник повільно почав просуватись вдовж стіни, камінь почав виблискувати яскравіше, од же, напрямок вірний. Та зробивши ще кілька кроків, Карол помітив, що перстень притухає. Що це може означати? Хлопець трохи позадкував, і знову сяйво стало яскравіше. Що за маячня? Карол був розгублений, і друзі не знали що підказати. Та знову почувся голос Юки:

-- Можливо, потрібний нам шлях над нами, або під нами?

-- Це цілком можливо, і як я сам недопетрав?— знітився Карол.

Він опустив руку з перснем до низу, ніякої реакції не було, тоді підняв до гори, і прикраса спалахнула таким яскравим світлом, що всі присутні, примружились.

-- Шлях десь у горі!— радо вигукнув чарівник.

-- Ну, і чому ти радієш?— остудив його запал, Капер. — Скеля, майже прямовисна, як ми будимо по ній дертись?

-- Ви, мабуть забули, що у вас є я. — гордовито виступив на перед, Теймур.