Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
— Я саме це й хотів сказати, — ще м'якше відповів Алкад. — А найкраще — не говорімо про це. Треба подумати, що робити… насамперед з твоєю ногою.
Ніна стихла і одвернулась. Їй стало соромно за свою поведінку. Сонце безжально пекло їй в обличчя, байдуже до їхньої долі. Повернувши йому спину, Ніна на одній нозі пострибала в затінок.
Тим часом Алкад схилився над землею, щось вишукуючи.
— Ти хочеш їсти? — спитав він, повернувшись із повною жменею якихось корінців. — Це можна їсти. Тут їх росте чимало.
Це були червонясті корінці, дуже схожі на моркву. Ніна почала мовчки гризти їх. Алкад смакував, немовби це були, ну, принаймні апельсини. Мандрівники таки дуже хотіли їсти! А їм і в цьому не пощастило: виявилося, що консерви на літачку були порожніми бляшанками для мастила. Тільки одна коробка була повна, але вони, задовольнившись пачкою печива, ще не зважувались взятися за цей запас.
З «морквою» в зубах Алкад подався оглядати місцевість. Спробував спуститись у западину висохлого озера. Дно блищало білим гіпсом чи, може, нальотом солі. Хаотично нагромаджені брили перетинали йому шлях. Там було мертво, непривітно, і Алкад швидко видерся назад — на берег. Хлопець зірвав кілька травинок, щось розмірковуючи, поклав їх на долоню, понюхав. Потім піймав якогось жучка і, посадивши його на долоню, почав розглядати так, ніби став дослідником-ентомологом.
— Знаєш, Піно, заявив він, повернувшись до неї з таємничим жучком. — Я вже добре орієнтуюсь, де ми опинились. За моїми розрахунками, кілометрів за п'ять звідси є аул. По-моєму, ми таки далеченько від караванної стежки. Я гадаю, що треба мені зараз же йти, добитись до аулу та й приїхати по тебе. Ти не боїшся тут залишитись сама?
Боятись? Звичайно, Ніна не боялась… Алкад діло каже, це безглуздо — так сидіти грибом! Тільки як він знайде дорогу? Що тут можна зрозуміти в цих одноманітних хвилях піску?
Що зрозуміти? Алкад усміхнувся, заспокоюючи. Жучок розправив крильця і полетів з долоні. Вона бачила цього жучка? Адже він, Алкад, народився в Кара-Кумах, у кибитці свого діда туркмена Джулдуза-Зірки. І від діда навчився визначати місцевість по рослинах, по пахощах трав, по кольорах піску і навіть по жучках та тваринках… І шлях він знайде швидко, він ще не втомлений, п'ять кілометрів пройти — дурниця!
Не чекаючи навіть Ніниної згоди, вже бадьорий і балакучий, Алкад почав готуватись у дорогу. Підкотив літак у «затишніше» місце. Натаскав якихось колючок, обклав ними Ніну — він запевняв, що цих колючок страх як не люблять фаланги та каракурти. Швидко, як землерийка, накопав цілу купу корінців, наховав собі в кишеню; радив їх і Нінці смоктати — адже вони були водянисті.
— А як же ти будеш без води? І без їжі… Ти взяв би консерви.
Нізащо! Хай вона залишить їх собі! Що він бере — так це електричний ліхтарик. Хай вона засне без світла. А їжу…
Вони почали переконувати один одного взяти коробку — все, що було їстівного. Вони навіть почали сміятись, відганяючи неминучу й близьку примару голоду та спраги.
Нарешті вирішили консерви з'їсти. Коробку розкрили з великими труднощами гвіздком. Раптом Алкад помітив, як, поворушивши погою, Ніна від болю вкусила себе за палець. Не закінчивши їсти, він похапливо почав збиратись.
— Ну, Ніно, ти, одним словом, будь спокійна. Думай про що-небудь таке стороннє, щоб час минав швидше. Ну, повтори хоч би всі теореми! Повториш, і я вже прийду. От побачиш! Тільки якщо випадково зустрінешся з якимсь караваном — залиш на цьому деревці записку, а то я хвилюватимусь, чуєш?
Він посміхнувся і простяг руку для дружнього прощання. Ніна бачила, що він вкрай збентежений.
Вона глянула навколо, і серце її стислось. Це був не страх, ні, але таке почуття, наче все на світі замовкло й насторожилось у тривозі. Востаннє вона спробувала заперечити. Адже їх може знайти літак? Ні, Алкад тепер був певний, що вони взяли не той напрямок. Навряд чи швидко їх могли знайти.
— Ну, іди! Тільки ти не заблудишся, правда? Тоненькі пальчики затремтіли в руці Алкада — Ніна
турбувалась про нього! Він стиснув їй руку, весело й недбало, ніби справа йшла про звичайну прогулянку, і, не оглядаючись, швидко пішов.
Ніна залишалась сама. З тривогою вона глянула на сонце. Воно пливло ще високо — жовте, розпечене, ліниве!
Зітхнувши, вона глянула на свою посинілу ногу. З якою радістю вона пішла б з Алкадом по пісках! Сидіти тут!.. Стерегти «Жучка»! Адже його міг хтось забрати, коли б вони пішли вдвох! Хтось…
Ніна подивилась навколо і подумала, що може тут тільки дикі джейрани могли завітати з западину. Багато недосліджених місць ще таїлося в Чорних пісках…
Вона зіщулилась під крилом літака. Непомітно її огорнув сум. Вусики трав, ще колихались від подихів гарячого вітру, нагадали їй степи далекої України, по яких вона бігала в дитинстві. Смілива й дикувата, вона не знала, що таке почуття самотності, коли залишалась одна серед безкраїх просторів. Навпаки, здавалось, шо всі рослини, і вітрець, і навіть хмари, що високо пливли над землею — все ставало близьким і рідним, все розчинялось у її серці, і воно ставало вщерть, до краю, повним. Але зараз вона відчувала себе самітною й загубленою серед неозорих пісків. Мабуть, впливала мовчанка, звичайна мовчанка пустелі!
І безжальне сонце, і суховій, і горби, і навіть трави, здавалось, неясно загрожували їй, несподіваній гості з далекого краю. Вони обступали її з усіх боків, стискали її збентежене серце, примушували його битись нерівно й тривожно.
Вона подумала про Алкада. Стуливши вії, немов побачила, як він іде без шляху, поважно несучи свої широкі плечі. Побачила, як зупиняється і з тривогою дивиться назад. Ніяково затремтіли довгі вії, як тоді, коли вона вичитувала йому.
Їй раптом схотілося його вернути, щось сказати хороше і тепле. Немов обпік її докірливий далекий погляд! Це було невідоме почуття, ще незнане й тривожне, як коливання трав, солодке і разом терпке, як запахи степів. Сама здивована цим почуттям, Ніна навіть підвелася й сіла. Як нерівно й гаряче билося серце!
Коли б вернути Алкада! Вона сказала б йому, що почуває себе дуже винною… Для чого вона зняла цю паніку, примусила його летіти після глузувань і образ? Адже вона нічого не допомогла дяді Толі, тільки наробила зайвих неприємностей. Чи не знайшлося б їм з Алкадом роботи у зруйнованому смерчем Зеленому селищі? «Вітер» знов прорвався в її характері, зломивши витримку й дисципліну. Що скаже вона дяді Толі?
Якби вернути Алкада! Сказати б йому, що він дуже гарний хлопець, хоч і подібний до дівчини! Він ще й брав усю провину на себе! А вся провина була тільки в тому, що послухався її і безоглядно намагався робити все, чого вона хотіла.
Ніна згадала шпильки й глузування, якими вона обдаровувала свого приятеля. Навіть сьогодні вона нічого не знайшла кращого, як запідозрити його в «манірності» й лицемірстві. Чому це так трапляється, що їй часто хочеться робити наперекір собі й іншим? А потім сама ж мучиться від цього! Тьотя Ната казала, що в неї погана вдача і що вона любить суперечити. Може, це й так?
Але добре Алкадові бути стриманим і лагідним, добре писати ніжні вірші! У його мами теплі руки і безмежна ласка в насмішкуватих очах! Що знала вона, Ніна, з дитинства? Лайку й стусани чужої тітки, дорікання тата, який приїздив інколи, щоб «контролювати» виховання?
Ні, ні, вона зовсім не така вже й погана! Адже вона тримала слово, дане дяді Толі, і стільки вчилася ввесь цей час! Вона згадала пораду Алкада про теореми, усміхнулась і справді почала думати про них.
Хотілось пити. Вона випила останній ковток теплуватої води. Вже і морква була тепла, як спечена в печі.
Висихаючи, трави й квіти вилучали ефірні масла: жовті зонтики напроти, на горбі, задушливо й неприємно пахли. Голова була важка, мов кам'яна. Нога боліла все нестерпніше. Ніна вже навіть не могла нею поворухнути. Нарешті, знеможена спекою, дівчина заснула тяжким, тривожним сном.
Прокинулась вона від гострого відчуття холоду. Чому це так холодно? Навіть зуби клацали, як у пропасниці. А голова так боліла, наче її розбивали на шматки.
