Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Сонце вже зайшло, і холодний присмерк осідав на піщане море. Червоні фарби ставали бурими, золото сіріло. Білувата тирса стелилась, як легкий туман.
Спрага палила горло. А води не було. Ніна вилізла з-під крил «Жучка» і безпорадно озирнулась навкруги, їй, небоязкій Нінці, стало моторошно.
Здавалось, ніхто не прийде сюди по неї і вона вмре від голоду й спраги. Налетить смерч, засиплють ЇЇ піски, і тільки вітер заскиглить над нею жалібну пісню.
Сутеніло. Розкарячені кущі саксаулу здавались потворними постатями. Щось писнуло й зашаруділо зовсім близько від Ніни. Вона аж кинулась. Згадала про піщаних пацюків, фаланг та павуків — і поповзла назад під захист Алкадових колючок.
Раптом вона яскраво побачила тінь, що наближалась до неї. За нею виникла друга, третя… Якісь звірі, димчасто-сірі, безформні, еластично підстрибуючи, сунули на неї. Все ближче, ближче… Ось…
Що це таке? Ніна не терпіла незрозумілих речей. Страх обійняв її. Вона скрикнула. Щось колюче налетіло на неї і повисло, зачепившись за ногу. Тремтячи, Ніна побачила, що це були великі мандрівні рослини, подібні до перекотиполя.
Їй стало соромно. Але сутінки краяли серце, холод трусив її тіло. Раптом щось полізло по нозі. Ніна з останніх сил здерлася на сидіння літачка. Тут, скрутившись, як кішка, вона вмостилась у вузенькому кріслі. Червоні й бліді місяці закрутились у її голові. Ніна застогнала і ніби поринула в якусь прірву, в біль і гарячкову спеку.
Дві автомашини, що простували серед ночі вздовж висохлого річища, освітили фарами несподівану знахідку: невеличкий літак і сонну дівчину.
Дівчина була хвора. Вона горіла, як в огні, щось говорила незрозуміле, незв'язне…
— У неї — напад малярії, — сказав повновидий молодий чоловік. — Я знаю цю приємність. Ми візьмемо її з собою.
Другий, рудий, рухливий, щось заперечив. Почалась суперечка. Втрутився й шофер автомобіля. Нарешті молодий обережно закутав дівча в пухнасту ковдру, влив їй у рот якісь ліки, влаштував на машині. Літачкові знайшлось місце на другій.
Машини, виблискуючи вогнями, рушили далі.
ОЗЕРО НІНИ
Це було те, що звалось «силою волі», але й цьому приходив кінець.
Здавалось, крім води, нічого немає в світі. Крім води, що може повернути сили, ще трошечки сил, яких уже бракувало. В роті, у вухах, в носі — всюди відчувались ні колючі піщинки. Вони були дрібні, мікроскопічні, але колючі, як терен.
Перед натиском їх уступали навіть метали — адже піски сточують і дроти. Ручний годинник Алкада давно замовк — піщинки набились у його механізм, спинили рух тендітних коліщат.
Скільки ж минуло часу? Алкад знав тільки, що вже зійшло сонце нового дня, після того як він залишив Ніну. Вогняною кулею підіймаючись над піщаними дюнами, воно знайшло Алкада, знеможеного, під кущиком піскової акації.
Тут над ранок його знеміг важкий, задушливий сон. І цей сон не освіжив його, а тільки розбив напруження, ще посиливши втому.
Звичайно, до аулу було не п'ять кілометрів, а в п'ять разів більше — він просто не хотів лякати Ніну. Коли б іти правильним шляхом, Алкад давно б добрався до аулу. Значить, він збочив з дороги, сплутав! Очевидно, останні роки, проведені в штучному оазисі, вже притупили в ньому здатність відшукувати в цих піщаних морях шляхи. Очевидно, шифри пустелі — забарвлення пісків, запах трав і сліди небагатьох тварин — уже були йому неясні, незрозумілі. А може, було не те: піщана буря з надзвичайної сили смерчем недавно пройшла тут, пересунула сипучі бархани, низини зробила горами, гори — низинами. Вона стерла, занесла верблюжі стежки, повиривала геть чахлі деревця, що позначали шляхи. І як важко було зорієнтуватись у цьому шляху без шляхів!
Над ранок, саме тоді, коли втома звалила Алкада, десь поблизу пролетів аероплан. Може (і напевне!), це був хтось із експедиції, що ловила ВВЕС. Може, навіть Алкадів татко. Як ясно прогудів пропелер!.. Алкад закричав, підвівся і замахав руками. Та літак, недосяжний, байдужий, зник з очей.
Здавалось, не знайдеться ні краплинки сили, щоб підвестись і йти далі! Але… Ніна!
Ніна чекала там одна серед жахливої тиші пустелі. Хоч вона й наговорила йому ущипливих фраз, проте так спокійно поклалась на його мужність, витривалість, вірність слову… Сьогодні вранці він обіцяв прибути по неї! Алкад заскрипів зубами і через силу сів на піску.
Наполовину занесене піском, поруч з ним лежало деревце піскової акації. Можна було подумати, що життя акації урвалось, адже корінець, видертий бурею, стирчав угору. Та одна з гілок уже цупко трималася за лісок. Вона, знав Алкад, ця тендітна рослина, завзято вміла змагатись за життя. Коли вітри виривали її з корінням, вона чіплялась якоюсь своєю гілочкою і примудрялася давати з цієї гілочки нове коріння.
Невже він безсиліший за цю рослину?
Алкад зціпив зуби, захрумтівши піском, переступив сезену і знов подерся на бархан, ліг і поплазував угору, як змія. Знесилений, він знову відчув гарячковий прилив сил. Кущ саксаулу вгорі зустрів його новиною: Алкад глянув униз і відчув, що сили почали вертатись у його мляве, змучене тіло.
Тут кінчався бархан, і саксауловий лісок зупиняв натиск сипучого моря. Починались грядові піски. Запах полину і забарвлення трав уже оживляли мертвий ландшафт. Полегшено зітхнувши, Алкад рушив далі і раптом побачив зовсім близько ясний верблюжий слід. А трохи далі — слід автомобіля.
Алкад пішов слідом і за півгодини побачив оддалік червоний клапоть такиру, а навкруги — круглі, як підситки, будиночки аулу.
Це таки й був він — рідини аул Чойглі, де виросла його мати, де його малого носив колись смерч. Старий аул кочовиків, що стали тепер колгоспниками.
Вода! Перший ковток води з колодязя вже повернув Алкадові здібність рухатись по-справжньому, говорити.
— Де мій дід? Дід Джулдуз?
його привели до діда, головного чабана отари тонкорунних овець. Надлюдське напруження Алкада скінчилося, голова пішла обертом, і він захитався, мов п'яний.
— Діду Джулдузе! — закричав він. — Там, біля висохлого озера, залишилась дівчина, хвора… сама. Швидше треба по неї… Адже води — ні краплинки!
Дужі шорсткі руки схопили його в свої обійми, клопітливо погладили голову і запорошене піском обличчя, легко підтримали і повели в будинок.
— Відпочинь, серце, через чверть години рушимо. Дійсно, за чверть години колгоспний вантажний автомобіль мчав піщаним морем: їхали шукати Ніну.
Алкад не міг навіть відповідати на дідові запитання. Згорнувшись на теплій кошмі, він одразу задрімав, заколисаний у машині. Молодий сон не розбуркували навіть поштовхи автомобіля на гребенях барханів. Алкад міг спати спокійно: такий знавець пустелі, як його дід Джулдуз, не заблукає серед пісків! Адже це він був провідником у першій науковій експедиції, що йшла завойовувати пустелю.
Спав Алкад недовго. Якийсь різкий поштовх раптом розбудив його. Подорож кінчалась. Жовті парасолі задушливо пахучих рослин злякано металися під колесами. Вже було недалеко й висохле озеро, він впізнавав. знайомі місця, де він ішов кілька годин тому. «А що з Ніною? — знов тривога стиснула серце. Одним-одна, хвора, без води і без їжі! А може, якийсь автомобіль знайшов її, і білий папірець на кущику саксаулу його заспокоїть?
— Ти прокинувся, синку? — спитав дід, і бараняча папаха схилилась над Алкадом. — Не турбуйся, швидко доїдемо, мчить тепер машинний кінь швидко, як афганець. Колись саме тут я поспішав туди, де гинули вершники. А спотикається добрий кінь у пустелі — ой, спотикається!.. — дід помовчав трохи, наче щось пригадуючи, — Знаєш, серце… Я тоді вів на допомогу сміливого. Він ішов рятувати товаришів, яких оточив у западині лихий ватажок басмачів — Бактар-бай…
І дід почав розповідати Алкадові знайому вже зворушливу історію минулих днів. Коли купку червоноармійців, що їхали до Красноводська, оточила в западині банда басмачів, кілька днів відважно тримались бійці. Нарешті, на третю добу вночі, один прорвався і поранений прийшов до їхнього аулу просити допомоги.
