Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
— Ну, поїхали! — сказав Алкад.
Ніна, задоволена, вмостилась поруч з Алкадом. Заздро подивилась, як той узяв у руки важіль керування…
Ну, вона теж навчиться так! Їй здавалось, що керувати розвідником легше, ніж дитячим автомобілем. Та й літає ж він так повільно… І вона обов'язково колись придбає собі такий літачок.
Розвідник плавно піднявся вгору. На ньому можна було підійматись до 2000 метрів. Але в цьому зараз не було потреби. Вони полетіли низько. Станція і Зелене селище зникали в далечині. Плантації каучуконосів і баштани, розмежовані острівцями акації та саксаулу, попливли під ними. «Жучок» почав поринати в повітряні ями, але міцна, смуглява рука Алкада спокійно тримала важіль керування, а Ніна тільки морщила носик, вона була абсолютно невразлива щодо гойдання.
Незабаром зникли останні ознаки людського житла, замайоріли тільки жовті й сірі барви пустелі. Ніна почувала себе чудово. Придивляючись до ландшафту в надії знайти щось подібне до зниженої ВВЕС, вона думала, як недоречно названо ці піски чорними — Кара-пісками. Де ж були ті чорні кольори, коли червона глина відливала пурпуром, а пісок розсипався золотом? А втім, багато лиха таїли в собі піщані хвилі, і тому назвав їх народ чорними.
Літачок поспішав далі й далі на захід. Алкад запевняв, що треба летіти саме туди.
Повітря було сухе й нестерпно гаряче, все більше хотілось пити. Вони проминули якийсь аул з пухнастими крапками овець, розмаяних по пасовищу. Далеко, як зграя гусей, ліниво йшов караван.
За півтори години вони пролетіли не менше двохсот кілометрів. Але ні ВВЕС, ні літаків ніде не було. В чім справа? Невже вони помчали ще далі? Мандрівники не знали, що їх одурив вітер. Він давно змінив напрям, а вони летіли за його Старим маршрутом — на захід. Починались бархани — сипуче, хвилясте, жовте морс. Праворуч гадюкою звивалось висхле річище, а в далечині синіли «Круглі» гори.
Тим часом Алкад відчув, що мотор завередував: машина перестала слухатись його. Що таке? Відчувши в глибині серця неприємний холодок, Алкад подумав, що тато, може, й навмисне не полетів сьогодні на «Жучку». Можливо, що він дав перевагу скромній поштовій «Ластівці» не тільки через те, що в неї більша швидкість. Мабуть, татко не полетів тому, що, очевидно, з «Жучком» було не все гаразд. Недаремно минулого дня він довго порався з ним і відстрочив чергову розвідку.
Розпач охопив Алкада. «Жучок» якось підстрибнув, загув, ніби справжній жук, і змовк. Мотор затих.
— Що сталося? — досить спокійно спитала Ніна, якій і на думку не спадала можливість аварії.
— Тримайся! — закричав їй Алкад.
Він глянув униз. Збоку блищала біла западина висохлого озера, біля неї хвилювались піщані горби. Літачок спадав з висоти 300 метрів. Алкад знав, що легенький «Жучок» міг сам бути парашутом. Це якось довів і тато, спустившись з висоти 200 метрів з виключеним мотором. Але то був татко!
На хвилину в свідомості Алкада промайнуло обличчя матері. Гостре відчуття провини шпигонуло в серце. Він забув за неї, пускаючись у безрозсудну мандрівку!
Але Нінчине життя цілком було в його руках. Життя свавільної, вередливої дівчини, якій він присвячував свої юнацькі мрії.
Він стиснув зуби і наліг на важіль:
— Сиди спокійно!
«Жучок» став спускатись плавно, як птах. Але попереду виник острівець дерев, що міг зіпсувати ніжні крила літачка. Надлюдським зусиллям Алкад стиснув важіль гальма і крикнув по-туркменському слова перестороги. Рука заніміла, але літак перелетів через дерева і впав на пісок, знявши хмару пороху.
Хлопець стукнувся об щось і на хвилину майже знепритомнів. Одкривши очі, кинувся до Ніни. Вона сиділа трохи далі на прим'ятій пуховій ковдрі ковилю.
— Знаєш, я таки стрибнула, — зніяковіло сказала вона. — І якось підвернула ногу… тепер болить.
ТАЛІСМАН
Саксаул потріскував у вогнищі, і світляні плями бігали по улоговині. Вони вихоплювали з темряви пахучі полини й пухнасту тирсу, і зблідлі, мов здивовані, трави ніби витягались, підіймалися з темряви, щоб поглянути на незвичних гостей пустелі.
У напівпітьмі, у відблисках недалекого вогнища ще фантастичнішою здавалась ВВЕС, занурена в піски.
Немов якийсь доісторичний велетень-звір лежав тут непорушний, убитий мисливцями, що святкували перемогу.
Крила вітряків стирчали, як великі звірині вуха. Один з вітряків був пошкоджений, його стрімкий пропелер був зігнутий ударом. Коли кілька відділків газосховища на грудях ВВЕС були прорвані вибухами, вона падала, як того й хотів Катинський, на свою передню частину, на свої «груди». Але все-таки нижній вітряк був пошкоджений.
Анатолій Сергійович лежав на кошмі, недалеко від вогнища, мовчазний, млявий. Після великого напруження під час гонитви за ВВЕС зараз відчувалися втома і тупий біль. Як тяжко було переживати великі помилки!
Пахли полини — настирливо терпко. Вони нагадували далекі юнацькі роки, пахощі степу, кінського поту. Як нестерпно яскраво міг збудити спогади якийсь запах!
Катинському пригадався випадок з тих далеких років. Тоді, якось увечері, він теж лежав на землі, що пахла полином і чебрецями, занімілий від болю. Того дня він зробив помилку — необережним був наскок на білий штаб. Маневр виявився стратегічно невдалим, і за нього заплатили життям шість його найкращих товаришів. Самого ж Катинського, пораненого, виніс у степ його добрий кінь. Вночі біля стародавньої могили тоді нестерпно боліло від помилки серце… більше, ніж роз'ятрена рана в боку.
А тепер йому самому довелося поранити свій любимий витвір! Його птах з блискучими крилами, що літав так високо, лежав долі. Згасло джерело енергії, і оазис, зовсім недавно оживлений електричним сонцем, лежав собі десь у пустелі, знову темний, відданий на поталу стихії.
Помилка!
Адже треба було все передбачити, абсолютно все! Бідний той розум, що не здолав урахувати всіх можливих небезпек! Щоправда, такі сильні смерчі (та ще й у квітні) траплялися надто рідко, але метеорологія ще не навчилась їх заздалегідь передбачати… До того ж сама ВВЕС працювала на висоті, безпечній щодо смерчів. Тому-то до прильоту в Кара-Куми ніхто серйозно про смерчі й не думав. Але ж усе це не було виправданням, і ніщо не могло зменшити провини…
Так картав себе Анатолій Сергійович, суворо й безжалісно аналізуючи причини аварії. В світляному виблиску щось заворушилося. Велетенська ящірка-варан дивилась на вогнище скляними очима… Анатолій Сергійович поворухнувся, вона кинулась навтіки і зникла, як марево. Але на її місце, теж приваблена незвичним світлом, уже повзла велика гидка фаланга. Чорні Кара-Куми підкрадалися й загрожували сміливим мандрівникам. Катинський раптом підвівся і вбив фалангу саксауловим дрючком.
Що ж, треба було міцно стулити губи і не кам'яніти в тузі, а йти негайно і виправляти помилки! Анатолій Сергійович випростався і подався до недалекого такира, на якому, немов на природному аеродромі, стояв його літак. Поштовий, за наказом інженера, вже полетів назад з купою доручень. Раптом вітер доніс якесь кректання з глибин пустелі. Далеко в темряві спалахнули вогники фар. Це йшли вже важковози-автомашини, викликані з Зеленого. Вони везли інструменти й приладдя, щоб «залатати» дірки ВВЕС; везли запасні крила для пошкодженого вітряка та балони газу. Адже на завтра чи післязавтра дирижабль «Велетень» пообіцяв завернути сюди, щоб прибуксувати втікачку ВВЕС додому.
За кілька хвилин мовчазний табір у пустелі ожив. Група робітників молодого міста приїхала, щоб негайно ж, якщо треба, то іі уночі, оснастити ВВЕС.
— Як почуваєте себе, Анатолію? А вам — телеграма! Невтомний Ігдір, що сьогодні встиг уже злітати до Зеленого й повернувся назад автомашиною, простяг Анатолієві Сергійовичу депешу.
Москва! Далека Москва! Підпис нагадав пурпурну квітку на фоні засніженого вікна. Як же до речі! Катинський схилився до вогнища.
