Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Вона принесла під фартухом віник і ганчірку і взялася порядкувати. Професор кректав, ходив навколо неї, як квочка, в якої займають курчат, і все ж таки дозволив витерти деякі прилади.
Раптом у шафі щось виразно зашкряботіло, зашаруділо.
— Миші! — вжахнулася Катруся. — У вас навіть миші завелися! А що ж робить Марго?
Марго, немов зрозумівши зауваження, підійшла до шафи і сіла перед нею, не виявляючи одначе великого зацікавлення.
— Давайте мерщій ключ, заклопоталася Катруся, — нехай Марго з'їсть мишу!
Але професор несподівано почервонів, потім зблід і почав пересувати стілець, намагаючись заглушити шкряботіння миші.
Але його все-таки було чути. Яка нахабна миша!
— Я бачу, вам її шкода! — здивувалася Катруся.
— Ах, лишіть мене, будь ласка, — розсердився враз старий. — Мені вже треба йти, а ви тут займаєтесь зоологією, досліджуєте мишей, павуків тощо…
Дивуючись такому опору професора, Катруся облишила шафу і поспішила швидше закінчити прибирання. Цур їй, тій миші! Хай лишається: може, то якась вчена миша, для дослідів, адже у діда Омелька в лабораторії були і жаби, і вужі всякі.
Полегшено зітхнувши, Ролінський замкнув за Катрусею двері. Задоволена, вона побігла одягатися. А старий підійшов до шафи і, одімкнувши її, випустив звідти щось кругле, чудернацьке…
Це була прозора Дженні. Лапи, голова, хвостик просвічувалися, як найчистіше скло, і коли вона лізла по підлозі, здавалося, наче лізе тарілка.
Професор присів перед черепахою навкарачки, пильно вдивляючись в її обриси.
— Ну, що його робити з цією поганню? — звернувся він до Марго. — Вона ще до того ж і їсти не зводить. А звідки я, метеоролог, можу знати, що їдять черепахи?
Ролінський вийняв блокнот і записав: «Дізнатись, що саме їсть степова черепаха».
Залишивши черепаху повзати по підлозі, він вирушив, нарешті, у спою мандрівку до колгоспу.
Катруся була йому добрим супутником. Вона відвела його до автобусної зупинки, що була недалеко за нарком. За кілька хвилин їх забрав синій автобус і помчав парком, а потім висілком колгоспу.
Автобус привіз Ролінського аж на Великий майдан, де сталася катастрофа.
Професор зупинився перед пошкодженим будинком колгоспного університету. Підвівши зніяковілі очі вгору, він глянув на почорнілий, щербатий, з розпаленим балконом ріг будинку, що сумно стояв на майдані.
Мерзотниця!.. Кілька ночей провів він у наукових розвідках, даремно намагаючись визначити точні передумови її появи! А вона, неначе глузуючи, двічі несподівано перевертала всі його викладки, з'являючись невчасно, як смертоносна бомба, несучи загибель, руїни…
Професор піймав себе на тому, що починає мислити, як перелякана несвідома дитина. Він одвів очі від будинку, пішов до сходів.
Замислений, він не помітив, як його оточив гурт дітей. Сміливі, жваві і, видно, зацікавлені його персоною, діти оточили його, як варта.
— Ви хочете поглянути, де вона вибухнула?
Дітвора ввічливо повела Ролінського нагору на зруйнований, згорілий поверх. Чорні, звуглені шматки стіни мали вигляд покалічених тіл. Долі, на поодиноких непрогорілих квадратах підлоги, валялися рештки приладів, розтоплене скло — все, що залишилося від лабораторії.
— О, невже ж це накоїла ця кругла скандалістка? — скрикнув Ролінський.
Сумне видовище боляче вразило його серце. Він, учений, добре розумів, що то значить зруйнована кімната науки!..
Діти зосереджено поглядали на нього, вони бачили, як він нахилився і взяв жменьку вапна з прогорілої дірки… Йому ж потрібне було дослідження!..
Раптом хтось торкнув Ролінського за рукав. Це був кремезний хлопчик. Він гнівно дивився професорові в очі, зрозумівши, звідки той прийшов.
— Ви звідти?! Ну, як же вам не соромно?! Нам потрібний дощ, а ви намудрували нам блискавок.
Толя підшморгнув носом, маленький, схвильований жалем, горем…
— Дідуся нашого… звели… дідуся… Теж учені!
Тоді всі загомоніли разом, переказуючи подробиці катастрофи, обурюючись, докоряючи…
Ролінський мовчав… Він навіть забув розпитати, що їдять степові черепахи.
Вітер гнав у вибоїни попіл — легкий, чорний, смутний…
МАК ДІЄ
Бориса Олександровича несподівано викликав парткомітет Всесоюзного бюро погоди, і він вилетів до Москви, взявши за пілота радиста Яся.
Короткий наказ призначив начальником на час його відсутності Раю. З цим новим, тепер дуже суворим начальником, що загубив останніми днями свої безтурботні ямочки, у Мака була якась серйозна довга розмова.
Після неї Мак, як кріт, засів у своїй кімнаті за новою роботою. Він теж перетворився на вченого-дослідника. Полем його дослідів був передавальник сконструйованого ним маленького телевізора, в якому він вирішив зробити якісь складні зміни.
Робота, очевидно, мала велике значення. Мак навіть не пішов обідати. Їжачок на голові настовбурчився, як чубок у стурбованого близькою небезпекою горобчика. Від спеки на кінчику носа проступили краплі поту. А куточки вуст стулилися міцно, зовсім як у Горного-тата, коли в того була напружена робота.
— Стривай, я ж тебе впіймаю. Чесне піонерське слово під салютом, впіймаю! — шепотів він, невідомо кому.
Видно було по всьому, що цей «хтось» здорово дошкулив Макові, бо навіть стиснувся його невеличкий, але міцний кулак. Це була мовчазна, але красномовна погроза на додачу до енергійної обіцянки.
Кімнатка Мака цілком обернулася на лабораторію. Уїдливо пахтіли хімічні речовини, від платівок піднімалася у повітря легка, як димок, пара. Вікно було запнуте важкою темною шторою. Інколи таємничо згасала звичайна лампа і замість неї спалахували сині, фіолетові, роблячи обличчя Мака, його рухи загадковими, вкритими сутінню.
Покінчивши з рядом маніпуляцій, Мак перебрався до електрички. Там він теж дбайливо замкнув двері. Та це було зайве — на станції було тихо і безлюдно. Рая і радист працювали в кімнаті спостережень. Гандін пішов до парку погуляти, а Ролінський і Катруся поїхали в село. Ніхто не заважав Макові у його роботі. Дбайливо замаскований за картиною купчастих хмар, стояв на варті своєрідної конструкції телепередавальник, спрямувавши пильне око в глиб цієї кімнати, де відбувалися дивні явища.
Лише один раз Мак перервав свою роботу для того, щоб подзвонити з аеродромної по телефону Галинці.
— Алло, Галинко, як дідусь?.. Погано?.. — Мак сказав, що він, і татко, і Рая — всі дуже стурбовані тим, що трапилося. Але хай вона вибачить, що він і досі її не відвідав… Його затримує надзвичайно важлива справа. Яка?.. О, він усе розповість, коли прийде до неї за годинку-другу.
Увага Мака на хвилину розважила Галинку, яка просто не знаходила собі місця, боячись за здоров'я дідуся.
Бідний дідусь лежав увесь забинтований. Здавалося, навіть міцніша за діда людина кричала б від нестерпного болю, якого завдавали страшні опіки, що вкривали все тіло, а дід ще знаходив мужність провадити ділову розмову з одним з молодих науковців своєї лабораторії. Він так категорично одмовився лягти до лікарні, доки не поговорить із своїм помічником, що лікарі дозволили йому перебути кілька годин вдома. Перед цим в амбулаторії він дозволив робити з ним, що завгодно. Сестра-доглядальниця вже двічі впорскувала йому якісь ліки і весь час сиділа біля ліжка.
Дід посилав на наукову комісію одного з своїх учнів і мусив передати йому всі свої наукові міркування. Посуд з жабою-слоном і якимись препаратами стояв на стільці.
— Ти ж привітай учених. Скажи, доб'ємося ще… кращих результатів!..
Голос раптом упав до шепоту, і посинілі повіки спустились на змучені очі. Дід мало не втратив свідомість, і сестра страшенно обурилась.
— Годі. Вам говорити заборонено. Я вам не дозволю, чуєте?
Але можна було цього і не казати. Переляканий вкрай помічник поквапливо забрав препарати і побіг до виходу: дід втратив свідомість.
