Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Заметушилася в білому халаті сестра, різко задзвонив дзвоник телефону (це сестра викликала лікаря), шприц з якоюсь рідиною знову вп'явся у праву, якимсь дивом не пошкоджену дідову руку.
— Пити, — попрохав дід, одкривши очі. Ковтаючи сльози, Галинка поспішила подати дідові кухлик з водою. Дід так ослаб, що міг тільки раз ковтнути.
Щоб не заплакати вголос, Галинка вибігла з кімнати до своєї спальні. Вона почувала себе зовсім нещасною. Ох, якби приїхала мама!.. Але дід взяв з неї слово, чесне піонерське слово, що мамі не буде надіслано жодної телеграми. Він каже, що мамі не треба хвилюватися, бо вона ж лікується, вона мусить приїхати здоровою і веселою, як сонечко.
Піймана «мертва голова» ефектно показувала свої крильця, пришпилена на розправилці. Але сьогодні вона не тішила Галинку.
— Як дідусь, Галинко?.. Як дідусь?..
У відчинене вікно нісся цей збентежений шепіт. То була дітвора, що кожні чверть години приходила дізнатися про дідове здоров'я.
— Тсс… Дід, здається, заснув. Ідіть собі. Не турбуйте, — казала Галинка.
Вона зачинила вікно і, сховавши голову під подушку, намагалася не плакати. Але це ніяк не виходило.
Раптом надворі зашумів пропелер. Може, Мак?.. Галинка вилізла з-під подушки.
Це був санітарний літак. Він зупинився перед їх будинком, і мовчазні люди в білих халатах вийшли з нього. Це приїхали з лікарні по діда. Санітари обережно забрали його на ноші.
— Не турбуйся, дівчинко, ми його вилікуємо! — ласкаво сказав Галинці один із санітарів, несучи дідуся.
І знову загудів мотор. Галинка лишилась сама.
Надворі темніло. Тихесенький вітерець шелестів у вечірніх деревах. Галинці стало зовсім сумно. Вожата кликала її ночувати до себе. Але ж обіцяв прийти Мак!
Галинка побігла до своєї хати, увімкнула телевізор. Він чомусь не діяв.
їй стало ще сумніше. Тіні повзли у кутки. Галинка знову стала боягузкою і, упавши на канапку, заплакала на весь голос.
— Скажіть, товаришко овечко, чи ви не бачили Галинки? — раптом почула вона насмішкуватий голос.
— Мак!.. — радісно закричала дівчинка. — Мак!
Це дійсно був Мак, що ліз з веранди через вікно, тримаючи в руці, як лікар, маленький чемоданчик.
Усі Галинчині скарги і болі так і полетіли назустріч другові бурхливим потоком.
О, якби він знав, який це був жах! Дідусь вибіг увесь охоплений полум'ям. Він все-таки встиг обережно кинути на землю дещо з врятованого. Склянки з його речовиною не розбилися, а жабі вже вона, Галинка, не дала заповзти. А дід рвав і скидав з себе шматки палаючого одягу. Від блискавки вибухнули якісь горючі хімічні рідини, вони й створили вмить велику пожежу. Пожежники не встигли врятувати лабораторії. А бризки гарячої рідини запалали, попекли діда!..
Мак, слухаючи Галинку, тільки гнівно насуплював брови, як це звичайно робив його тато. Він почав нишпорити у своєму чемоданчику і мовчки витяг звідти якусь пластинку, інструменти… Що він буде робити?
Раптом він подивився на Галинку і примружив очі на її розпухлий ніс.
— Бідний дідусь! Дідусь твій — герой. Та при чому тут твій ніс?
Він злегка дружньо вдарив Галинку по плечу.
— А ти знаєш… Ні, ти нічого не знаєш! Твоя Дженні літала… І драбина сама рухалася, і я, як осел, дивився, як угору лізла якась куля.
Мокрі Галинчині очі так і вп'ялися в Мака, не моргаючи, нічого не розуміючи.
Мак уже зовсім весело запропонував:
— Знаєш, Галинко, ось покинь-бо зразу ж плакати! Давай-но краще візьмемося за діло і спіймаємо того мерзотника, що виробляє такі штучки. Він у мене сидить у самісіньких печінках.
І хлопчик почав їй докладно розповідати про дивні події на повітряному кораблі.
ТАЄМНИЧЕ ПРОМІННЯ
Уже вечоріло, коли Ролінський вирушив назад на корабель.
Він не поїхав автобусом, а пішов пішки. Йому хотілося заспокоїтись, знайти у ритмованих кроках загублену рівновагу.
Як давно Ролінський не був на селі. Захопившись роботою у своїй лабораторії в горах, він бачив село тільки зверху, коли, дуже рідко, пролітав літаком до Москви. В його пам'яті лишились тільки цяточки, крапки, квадрати, а тепер це було близько: пишні лани, прекрасні будинки і золоті від сонця, красиві, міцні люди.
Але де ж те село?.. Село, яким колись ходив Ролінський, коли був ще молодим. Навколо кипіло життям чудесне селище, воно здавалося красивішим, оригінальнішим за звичайні міста. Все тонуло в зелені, в розкоші садів. Від парку віяло ароматом лісу. Веранда, обвита плющем, прикрашала Палац культури, статуї його фронтону біліли серед пахучих рослин… У садку висілка, немов у санаторії, стояли гойдалки. Шопенівський ноктюрн, якого грав на скрипці молодий колгоспник, замилував професорове вухо.
Дзвінкий гудок поїзда, бадьорий, мов звук піонерської сурми, увірвався в ноктюрн. Зовсім близько колією промчав маленький електровоз. Він віз нові машини для збиральної… Грубі корпуси комбайнів, віялки нової конструкції, якісь іще зовсім невідомі Ролінському сільськогосподарські машини пропливли крізь сітку дерев.
Ролінський вийшов з парку висілка і ввійшов до лісопарку, крокуючи вздовж його узлісся до аеродрому. Праворуч між квадратами ланів змією бігло шосе, ліворуч стояла пишна стіна велетенських дерев.
За своєю звичкою метеоролога Ролінський подивився на купол неба. На обрії танули легесенькі хмарки. Це були рештки штучних хмар, що цілий день іще гуляли по небу. Вони перетворилися вже на тонесеньке кучеряве мереживо і були зовсім абрикосові від ласки вечірнього заходу. Рожеві, вони танули, розкинувшись по небу, звільняючи чисті небесні простори.
— Вітер, — задумано прошепотів Ролінський. — Вітер!..
Очі метеоролога передбачали на завтра вітер: небо на заході червоно палало.
— Завтра вітер принесе нову навалу хмар!
Очі Ролінсвкого діловито огляділи небо, ковзнули за силуетом швидкого літака, що майнув швидко на захід, і розширились перед лишиш видовищем.
На небі, в напрямі аеродрому, метушились якісь дивні повітряні кульки… Рожеві, блакитні і зеленясті. Вони плигали вгору і плавно неслись у височині. Ролінському здалося, що вони мають легкі крильця і ніжки. Одні кульки були схожі на метеликів, другі — на дивних бабок з великими головами, треті — на блискучих летючих рибок з золотистими плавниками. Все це злітало вгору, спускалося вниз, кружляло, ніби мошва у веселому танку на весняному сонці.
— Що там таке?.. — запитав Ролінський у дівчат-колгоспниць, що йшли з поля.
Вони здивовано подивились на незнайомого невігласа і поспішили пояснити.
— А це ж наша авіаспортивна площадка. Вчора одержали нову партію плигунів, ну, молодь і гуляє.
Плигуни! Як він, старий, відстав від життя. Це ж був улюблений повітряний спорт молоді.
— Яшко! — закричала дзвінко одна з дівчат. — Ну, ясно, він летить нас зустрічати.
Справді, один з літунів наближався до них. Він летів уже зовсім низько, і Ролінський виразно розглядів під блискучою кулькою міцне й красиве тіло… Легко, як балетний танцюрист, він плив у повітрі, керуючи легесенькими крилами-лопастями. Це був так званий орнітостат системи інженера Кажинського.
Дівчата з веселим сміхом побігли йому назустріч. Абрикосовий захід зблід, і кулі почали міняти свої кольори.
Ролінський пригадав, що йому вже давно треба на станцію. Він прискорив ходу і швидко пройшов повз авіа-спортивний майданчик, що оглушив його веселим шумом. Орнітостати, тремтячі аеромедузи з малесенькими підв'язаними кабінками і аерофорелі, подібні до риб, грали у вечірньому повітрі.
Прохолода парку вабила, Ролінський сів на узліссі у гамак-гойдалку, звідки було видно увесь спортмайдан.
Балет повітряних літунів заколисував його своїми своєрідними ритмами. Ролінський замислився над болючою темою свого звіту, кулястою страшною скандалісткою, і… незчувся, як задрімав.
Професора збудив злючий-презлючий комар, що вкусив його у самісінький ніс. Ролінський скочив, стурбований, не розуміючи, де він.
