Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Рупор виголошував слова, прості н стислі слова, які тимчасом говорили про ще одну велику перемогу Радянської країни:
— … Перша станція дощування дуже вдало провела штучне хмарування… Завіса цих незвичайних хмар вкрите всю посушливу зону, якій загрожують суховії. В північній частині цієї зони вже почалися невеличкі дощі!..
— Ур-ра-а! — закричала молодь.
Біля Палацу дитини Галинку вмить спіймали дві пари дружніх рук. Тольці і Майці треба було обов'язково знати, куди вона йде.
— Тсс… — таємничо прошипіла Галинка. — Я йду по отруту. Вона сидить у мене.
— Хто?.. — затамувавши подих, запитали зацікавлені діти.
— Вона страшна, як відьма, і очі в неї горять у темряві, як у тигра, їй-право!.. — Тон Галинки був нарочито урочистий і таємничий.
— Ой Галинко, скажи швидше, а то я вмру від цікавості, — закричала Майя.
Галинка, не витримавши, засміялась і розповіла, якого звіра вона впіймала, розпаливши цим ще більше цікавість товаришів.
— Покажи мені її хоч трошечки, хоч лапку, хоч крильце! — прив'язалась Майка.
Але Галинка була фахівцем своєї справи і тому твердо дотримувалась правил.
— Ви знаєте, що я не дозволяю торкати своїх комах, доки експонат не готовий. Ось іду зараз до діда, щоб попрохати якоїсь міцної отрути.
— До діда!.. — так і застрибали діти. — І ми з тобою підемо.
— Я вже вблагаю дідуся, щоб він показав мені свою жабу-слона, — сказав товстий Толя. — Кажуть, що вона вже переросла мене.
Але Галинка рішуче виступила проти наміру дітей іти до діда разом з нею.
— О ні! До діда ніяк не можна. Він надто занятий. Завтра вранці по нього з міста прилетить спеціальний літак, його викликає на доповідь московська наукова комісія. Ну, він і готується. Бо мусить показати і свій незвичайний вітамін, і свої досліди.
Аргументи Галинки були серйозні, і дітям довелось тільки провести її до дверей колгоспного університету.
Швидко піднялася Галинка знайомими мармуровими сходами і постукала в двері з табличкою «Біологічна лабораторія».
Дід впустив її дуже веселий. Кострубаті брови його так і підморгували.
— Добрі хмарки, — казав він. — А у нас за день сто п'ятдесят грамів… Розумієш Галинко, сто п'ятдесят грамів!
Це значило, що його жаба, яку годували речовиною росту, за добу знову набрала сто п'ятдесят грамів.
Галинка зайшла до лабораторії. Як і завжди, вона відчула особливу чистоту і величавий спокій. Біло в очах від сліпучо-чистого халата діда, білих шафочок з приладами, від блискучих відшліфованих частин приладів, блиску скла, колб і мікроскопів.
Дід був сам. Він сидів перед мікроскопом, уважно розглядаючи. якийсь препарат. Галинка теж поглянула у вічко, але мало що зрозуміла в лініях, колах, крапках.
— Речовина життя!.. — сказав дід. — Уяви собі, які будуть люди, прекрасні, міцні і дужі люди, випещені на цій речовині. Це будуть велетні.
Галинка підійшла до банки, де в зелених водоростях сиділа жаба-слон. Вона була завбільшки з велику кицьку, гладка й міцна, а переливи зеленястої шкірки відсвічували самоцвітами. Сьогодні жаба була дуже жвава. Відчуваючи близький дощ, вона неспокійно чіплялася за східці драбинки, що стояла серед водоростей, і круглі очі її блищали.
Галинка пригадала очі своєї полоненої «мертвої голови», блискучі, як жаринки.
— Дідусю, — попрохала вона. — Давай мерщій мені якоїсь отрути. Я впіймала «мертву голову», а ефіром її не вб'єш.
Старий Омелько співчутливо похитав головою і, покинувши свій мікроскоп, поліз до шафочки.
Тимчасом у відчинене вікно Галинка почула вже знайомий їй гуркіт. Це повертався до стоянки «Переможець».
— «Переможець»!.. — закричала Галинка. Вона вибігла у велику кімнату лабораторії, звідки був хід на висячий балкон.
На небі й справді у хвилях хмар плив знижаючись «Переможець». Святковий, він сяяв у присмерку зеленими, червоними, жовтими вогнями сигнальних ліхтарів.
— А ти знаєш, за чверть години, за моїми розрахунками, і в нас буде дощ. Так повідомив Горний, — сказав дід.
Він теж вийшов на балкон і в бінокль розглядав «Переможця».
— Будь ласка, дідусю, дай мені бінокль! — нетерпляче попросила Галинка.
Дід віддав їй бінокль. Вона завмерла, очима мацаючи в скляному колі місток, вікна… І…
Пізніше вона розповідала, що виразно бачила, як з містка в хмари, блиснувши, полетіла якась довгаста блискуча куля. Тоді враз шалена блискавка освітила всі хмари навколо «Переможця».
Скажений вибух грому зворушив повітря.
А ще за кілька секунд на ріг балкона, зовсім близько від діда й Галинки, спустилась страшна гостя — куляста блискавка.
Сліпучою розпаленою кулею вона пропливла легко й плавно у глиб лабораторії, туди, де були дідові скарби.
Скоріше відчула ніж побачила Галинка смертельну блідість на обличчі діда. В цю мить гучний вибух струснув лабораторію, навіть балкон захитався…
Кидаючись кудись на сходи, дід потягнув за собою Галинку, але вона встигла побачити язик полум'я в кімнаті.
А дід майже штовхав її із сходів униз:
— Тікай, тікай швидше!..
І, підкоряючись його владному голосу, Галинка побігла вниз, несамовито плачучи…
— А ти?.. Я не хочу без тебе! А ти?..
— Я мушу врятувати наші препарати! — крикнув їй дід.
Вона побачила, як він кинувся у полум'я.
ПРИМХИ МУХИ
Нарада вже кінчалася. На ній зібралися всі співробітники станції, щоб обміркувати план дальшої роботи.
Сьогодні з усіх кінців Союзу йшли привітання, запитання і… докори… Станція працювала, але несподівані невдачі стурбували всю країну. Всесоюзне бюро погоди, двічі одержавши докладну інформацію, викликало начальника на персональний звіт. Куляста блискавка, що наробила шкоди в колгоспі «Південь», і зрив дощу в районі одної з МТС псували весь тріумф станції, яка вперше в світі творила планові дощі.
— Ми опанували стихію, — говорив запально Горний. — І ніхто з вас, я певен, не думає, що ми знову опинилися в колі дослідів. І смішно було б зараз приходити в розпач від нашої маленької невдачі, коли навколо від зрошених дощиками ланів назустріч нам несуться сотні привітів!.. Та в нашій роботі не може бути жодної прогалинки. Адже за дна дні ми даємо останній рішучий бій!.. Куляста блискавка, що зруйнувала колгоспну лабораторію, що покалічила одного з кращих працівників колгоспу — ця блискавка — правда, професоре? — плямує нас, працівників станції. Але ми зітремо цю пляму! За неї ми заплатимо колгоспу чудесними дощами. Ворог назавжди покине наші радянські повітряні простори. У нас йому немає місця!
Горний спинився, запалюючи цигарку. Маленька аудиторія завмерла в напруженні, дивлячись на свого начальника. З неприхованою зацікавленістю вп'явся в обличчя Горного радист Толя. Рая похмуро повернулася в бік професора. Мак хвилюючись пригладив на голові свій їжачок, а Грицько встав з стільця. Тільки Гандін, цілком спокійний, підрівнював напильничком свої нігті. Пауза здавалася дуже довгою…
Холодно-прозорі очі Горного спинились на постаті професора, який сидів у затишному кріслі під квітами олеандрів. Ролінський весь зіщулився під цим поглядом і, ховаючи свої очі, всунув ніс у книжку.
А Горний вже говорив далі:
— Наш ворог — ці стихійні явища, ці несподівані блискавки — мусить бути переможений. Зрозумійте, слова «стихія» тепер немає — є слово «ми». І блискавка може виникати тільки з нашої волі.
Мак рішуче не розумів татка — що ж, нарешті, він думає? Хто винен у блискавці? Люди чи стихія? Насторожено він глянув на потилицю професора, і йому здалося, ніби той полегшено зітхнув.
Раптом Грицько схопився з місця. Рум'янець залив його щоки до самих кінчиків великих, лапатих вух.
— Борисе Олександровичу, — вигукнув він. — Якщо виявиться, що це я, негідник, винний у цій блискавці, так посадіть мене в «Голуба» і, зарядивши його сотнею ракет, викиньте мене годувати своїм м'ясом марсіан!..
