Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Варко сів за свій робочий стіл, покритий синім сукном, поклав руки на м'яку тканину, а голову на руки, і ніби провалився в небуття, як мрець у могилу, де темно і нема ні майбутнього, ні теперішнього, тільки вічна густа непрониклива темрява, де немає снів.
Та пролунав телефонний дзвінок, який змусив Варко повернутись у реальність. От якби знайти ще у собі сили розплющити очі, та простягнути руку, взяти слухавку і заговорити… Дзвінок не вщухав і Варко змусив себе підвести голову, першим імпульсом було зіштовхнути телефон зі столу, та втримався і, зціпивши зуби, взяв слухавку, приклав ii, червону, до вуха і промовив:
— Я тебе слухаю…
В слухавці щось забелькотіло, а потім істеричний голос пана міністра з погано прихованою злістю запитав:
— Що ти пригнав до ангару?!
Варко посміхнувся. І помислити не міг, що злість міністра буде для нього такою втіхою:
— Те, що ти так хотів побачити…
— Я хотів бачити калтокійський бойовий катер з надновим гравітаційним двигуном і повним набором сучасного озброєння, я хотів побачити той клятий біологічний комп'ютер, який сам може розробити стратегію бою! — кричав міністр, голос його зірвався, він почав кашляти.
— Е ні, друже, — аж надто лагідно відповів Варко, він розвернувся на своєму міністерському кріслі і тепер з насмішкою розглядав портрет Такароне на стіні, - ти хотів бачити катер, на якому прилетіли екологи, і судячи з твого нервового крику, він перед тобою, своi претензіi будь ласка тримай при собі, - і Варко поклав слухавку поряд з червоним телефоном.
Міністр промовив довгу нецензурну тираду, згадав усіх: і пана Варко, і його підлеглих, ще вимагав негайно розстріляти прибульців. Телефон, і без того червоний, почав ніби потроху нагріватись.
У Варко зникла сонливість а настрій піднявся, він тихенько запитав у портрета президента: «Що Такароне? Як вони тебе? І я думаю, це ще не всі iх сюрпризи. Ти ж за власним бажанням притягнув калтокійську заразу на нашу планету… А я поспостерігаю…». Міністр, ще горланив у слухавці. Варко викликав ад'ютанта і попросив принести каву, та пігулки від головного болю.
Я прокинулась, і подумки покликала брата, він не озвався, мене налякало його мовчання, бо виникло дивне відчуття, ніби він помер. Я скочила на ноги, побігла до дверей, загорланила до охоронника: «Будь ласка покличте пана Варко!»
Охоронець подивився на мене, як на ідіотку, знизав плечима і пішов до внутрішнього телефону на стіні, щось сказав у слухавку і повернувся на свій пост. Я дивилась на нього з надією і відчаєм, він знітився і співчутливо промовив: «Як звільниться, прийде…»
І Варко прийшов. Зайшов до моєi камери. Навіть страшний пістолет з кобури не виймав.
Охоронник зачинив грати за його спиною, відійшов у тінь, залишивши нас на самоті.
Я сиділа, загорнувшись у ковдри, та мені все одно було холодно.
Варко мовчки сів поряд, трохи згорбився, нахилив голову, уважно дивився на мене, великий, сильний і якийсь нещасний, ніби за цей день постарів на десятки років, він тихо і спокійно запитав:
— Чому ти репетуєш на весь підвал?
— Він помирає, - відповіла я, ледь не крізь сльози.
— Ви спілкуєтесь на відстані? — Варко не запитував — стверджував.
— Якщо я буду відповідати на ваші запитання, ви витягнете Гела звідти? — тихо питала я, ніби не почувши запитання.
— Гел, — повторив Варко ім'я мого брата, — це ім'я йому підходить — Гел… А ще ти обіцяла відповідати на усі запитання? Я вже запитав — про телепатію. А ти не почула.
— Ми близнюки — я відчуваю його, — прошепотіла я.
— Близнюки… — Варко саркастично посміхнувся, — я помітив що ви близнюки. Та твоя істерика вказує на впевненість у тому що він помирає, а не про якісь там ефемерні відчуття близнюків, — і дивлячись мені у очі, - а я теж дещо відчуваю. Наприклад, що ви читаєте моi думки, хоча до цього часу я вважав такі здібності нісенітницею.
Я теж не відводила погляду, а він чекав, чекав що я почну хоч щось говорити, я мовчала. Його погляд став гострим, а саркастична посмішка зникла, рота перекривила гримаса зневаги:
— Твоi обіцянки, дівчино, нічого не важать. Ти плачеш і тобі шкода брата, та ти зовсім не хочеш йому допомогти. Думаєш розчулити мене відчаєм, чи дівочими сльозами?
— Так, я трохи володію телепатією, та ваші думки не завжди можу прочитати, — відповіла я, тепер вже розглядаючи пропалену цигаркою дірку у старому матраці.
— Це вже трохи нагадує діалог, — Варко знову посміхнувся і вже ніби знущаючись запитав: — А чому ти не завжди можеш прочитати моi думки?
— Їх хтось блокує, - я все ще вивчала стару дірку у старому матраці, аби тільки не дивитись йому у вічі.
— З тебе кожне слово потрібно витягати…
— Хтось з ваших.
— Хто? — він таки виказав нетерпіння, і я зрозуміла, що Варко мало що знає про цю справу. Але мені потрібно ще й дізнатись, що він знає. Отакоi…
— Не знаю, думки ж блокують. Доступу до них у мене нема.
Інтуiція підказувала недовірливому Пану Варко, що на цей раз моя відповідь правдива. Він дістав з кобури чорний блискучий пістолет, і суворо запитав:
— Чому вас так лякає ця зброя.
— Вона дуже небезпечна, — я засумнівалась, чи можу я розповісти йому всю правду про дію кіріду. Адже Варко не вагаючись випустить у нас ці кулі коли виникне потреба.
— Небезпечна для кого? — сьогодні пан Ліро був таки більш терплячий ніж нетерплячий.
Але у мене була паніка. Я не могла продовжувати цю розмову, не могла бути спокійною, чомусь тремтіли руки, я попросила:
— Може ви накажете щоб перевірили ту яму, я ж його не чую…
— Накажу, та мусиш дати відповідь.
— Ці кулі вбивають, куди б не потрапили. Це ж кірід! — я не помітила, як шепіт перейшов у крик.
— Чим особливий цей кірід?
— Невже ви не розумієте, я не можу спокійно відповідати на ваші запитання, коли він там!
— А мені і не потрібно, аби ти спокійно відповідала, — жорстко мовив він, — мені потрібно, щоб ти говорила правду. Що таке кірід?
— Особливий метал, сплав каатер-толлу і іріда, форми йому можливо надати тільки під час первинноi обробки, поки ці два метали, з'єднавшись, не охололи. Після охолодження він… — я пробувала пояснити, та нервуючи не могла підібрати потрібних копроконських слів, затиналась, — цей метал найтвердіший, його структура вічна, ні кристали, ні кислота, ні інший, будь який метал, не залишають подряпин навіть на молекулярному рівні, це вічний метал.
Я розповідала, тільки про фізичні властивості кіріду та не згадувала, що на цей метал взагалі ніщо не впливає, не тільки магія, а й уміння керувати матерією взагалі, кірід він, чомусь, поза матерією, де б він не був — він найосновніший, поглинає всі імпульси тіла і душі.
Тому, щоб не дивитись на той пістолет, бо він притягував до себе мій погляд, ніби був змією, я зосередилась на дірці у матраці. Навіть відтягнула край кігтиком і подивилась на те сіре і збите, що наповнювало старий матрац.
Варко слухав. А потім несподівано вхопив мене за руку. Я хотіла висмикнути, та він тримав міцно, а ламати йому пальці зараз не потрібно, тим більше, він підняв пістолет на рівень мого обличчя, змусивши мене заклякнути. Потягнув мене за руку, виявляється для того, щоб уважно подивився на кінчики моiх пальців.
— Це ж кігті? — здивувався він.
— Ми ж вікторіанці, у нас така форма нігтів, — бовкнула я, розглядаючи дуло темного пістолета.
— Ти знову почала своi шпигунські ігри? — розсердився Варко. — Я зустрічав вікторіанців, у них людські нігті. А ви часом не нодійці?
— Ви вірите у казки? — я розуміла, що цим питанням можу тільки зашкодити Гелу, та погодитись з тим, що ми нодійці, все одне, що зізнатись у тому, що ми калтокійці. Хоча, яка вже різниця.
— Вже починаю, — сердито відповів Варко, — я витягну вашого брата з тієi ями, та не тому, що ви розчулили мене своiми сльозами, а тому, що він повинен оклигати до наступного допиту. Цієi ночі наш президент буде сам з вами говорити.
