Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Вода закипіла. Лікар дістав з шухляди два старих горнятка кинув туди по парі листків тапірго? і залив окропом. Теж сів і, обхопивши долонями своє горнятко, подивився на Варко чекаючи обіцяноi розмови.
Варко підтягнув своє горнятко до себе, спостерігав, як вода забарвлюється червоним кольором.
Але лікар зненацька оговтався, у нього виникла здогадка, яка все перекреслила, і сподівання, і радість відкриття:
— Але ж, пане Ліро… я чув що iх двоє, брат і сестра… А у стародавніх так не буває. Не буває, щоб були брати чи сестри…
— Може вона йому не сестра? Але вони настільки схожі. Та вона на сантиметрів п'ятдесят менша зростом, тендітніша, та загалом дівчина. Але вони казали, що близнюки… Але ж і близнюки можуть бути різні. Різниця у зрості між ними велика.
— Я бачив у дуже старому напіврозваленому храмі малюнок і слово. На малюнку високий юнак, тримає за руку маленьку дівчину, у них крила за спинами, не пташині, а ніби як у летючих мишей, та дуже великі. І слово: «Близнюки». Той малюнок був дуже тьмяний…
— От смішно… Я вже починаю слухати казочки, замість фактів, — осміхнувся Варко.
— Пане Ліро, я мушу iх дослідити, — наполягав лікар.
— Лікарю Норе, ви не тільки не будете iх досліджувати, ви про це все поки що забудете. Потрібно мовчати, щоб ніхто, крім вас і мене, навіть і помислити не міг, що ці двоє чимось відрізняються від звичайних людей. Хлопчисько і так вже наробив дурниць.
— Але ж, пане Ліро… — лікар все ще мав надію переконати Варко у необхідності дослідження чужинців, — мене ж вважали божевільним… І Коре також вважають божевільним, та він своєчасно втік.
— Пане лікарю, я обіцяю, що якщо виникне можливість, ви зможете вивчити цих гостей, але потім, — пообіцяв Варко, — а зараз мусите підкоритись моєму наказу.
— Але ж цієi ночі…
— Якщо вони те, що ви думаєте — то вони переживуть цю ніч.
— І я сьогодні ще мушу перевірити його здоров'я, — розгублено наполягав пан Норе, — такі правила.
— Підете і оглянете, але без жодних зайвих питань.
Ще годину Гел був непритомним. Через півтори години потроху почав приходити до тями. Це були, напевне, найважчі півтори години для мене. Я хотіла змусити його зробити ковток того спирту, та він вперто відштовхував мою руку з флягою.
Я ж бачила, що він не може зігрітись, розлютилась і він, шкодуючи моi нерви, таки випив того пекельного пійла, та за умови, що і я буду пити з ним, бачив, напевне що мені вже зле. Та й у камері також було холодно. Фляжку ми спустошили вдвох, пили по ковтку, я ковток, він ковток. Гел сп'янів, у мене теж піднявся настрій. Загорнулись у ковдри та куртку Нака, ми сиділи на тюремному настилі, притулившись одне до одного, і сміялись над усім, що бачили (що вони до того спирту домішують?), охоронники відійшли подалі, iм напевне набридло бути об'єктами для наших дурних жартів.
Але прийшов лікар. Казав, що мусить оглянути Гела.
Лікаря супроводжував Нак. Побачивши, що ми п'яні вдвох, він здивувався і спробував пояснити мені правила хорошого тону, заведені на Копроконе для вихованих дівчат:
— Я ж казав, щоб ти його змусила випити, а ви напились разом. Хіба так можна? Ти ж дівчина.
Я здивувалась:
— Так і мені ж холодно. У вашому підвалі нема опалення. А ви б могли ще принести таку фляжку?
— Оце вже ні, достатньо з вас і того, що встигли випити, — суворо відповів Нак.
Лікар помітно хвилювався розглядаючи нас. Він мусив якось витягти Гела з-під ковдр і куртки, та не знав як це зробити, здогадки довели його майже до трансу.
Нак вирішив допомогти:
— Підведись на декілька секунд, лікар повинен тебе оглянути.
Гел мав власну думку стосовно лікарського огляду:
— Не вилізу. Мені вже значно краще.
— От вперте хлопчисько. Скільки ж ти будеш мені нерви тут псувати? — роздратовано прошепотів Нак і таки витягнув Гела за ногу, він чомусь не думав у ту хвилину, що може отримати удар другою ногою по лобі. Вхопив за руку, та за воріт сорочки, поставив на ноги, — встань і стій спокійно.
Гел навпроти копроконського лікаря був неначе дитина. Ще й Нак підтримував його за плечі, та не надто наполегливо, згадав, чим скінчилась така його дія минулоi ночі. Лікар від хвилювання забув, що має робити, хотів впевнитись у своiх здогадках, але так щоб ніхто не помітив, навіть сам в'язень. Та для того, щоб впевнитись необхідно хоча б зробити маленький надріз шкіри і м'язовоi тканини. А цього робити не можна. Пан Норе був у відчаi. Тому він тільки послухав серцебиття, і перевірив, як дивний пацієнт дихає.
У лікаря були холодні руки, Ще холоднішою була слухавка. Гел спробував відсторонитись. Та Нак тримав.
Велика куртка була у повному моєму розпорядженні, я загорнулась у неi з ногами.
Лікар послухав, як працюють легені Гела, подивився очі і горло, повідомив ніби собі присуд оголошував:
— Він у нормі.
Я бачила настільки йому кортить взяти пробу шкіри, нігтів, волосся, наскільки він знітився, мало не до сліз. Я вже розгледіла його минуле: роки пошуків і марних сподівань. І я побачила, що у ті роки він супроводжував у своiх пошуках дуже знайому мені людину, я здивувалась, наскільки цей світ малий і тісний. Ой, як потрібно дуже, дуже обережно зблокувати думки цього лікаря, ой, як потрібно!
А лікар сів на настил поряд зі мною. Нак здивовано подивився на вмить змарнілого лікаря, який щось поспіхом записував у маленькому блокноті. Отакий старий, небритий, жовтошкірий лікар у домашніх капцях, але ж був він відомим на планеті вченим, дослідником, мандрівником, а ще світилом медицини, а тепер тут, згорбився, хворий, завжди йому холодно, завжди на щось скиглить, завжди чогось боiться. А сьогодні взагалі лікар мав вигляд ображеноi дитини, котрій не дозволили гратися дорогою іграшкою.
— Відпустіть його солдате, — тихо і розчаровано пробубонів лікар, не відриваючи погляду від свого блокнота, — цей пацієнт не мій.
Нак відпустив Гела, мій брат стрибнув на настил, і відразу ж сховався під куртку, ледь не витрушуючи мене з під-неi, його холодні ноги накрили моi теплі, я спробувала сховати своi ноги під ковдру, за що він обізвав мене егоiсткою.
Нак посміхнувся, спостерігаючи за нами. Лікар вирвав аркуш зі свого блокноту, той на якому він щось так швидко записав. Підвівся акуратно склав папірець вчетверо і передав його Наку, притягнув його за лікоть поближче до себе і прошепотів на вухо:
— Оце потрібно передати пану Варко. Читати забороняється.
Лікар вийшов з камери. Йшов, мислив і не міг зрозуміти, чому люди не можуть просто жити і радіти життю? Чому, коли він майже знайшов те, що шукав впродовж життя — мусить мовчати… І ще не розумів він, лікар і вчений: чому, коли з'явилась можливість кричати усім, що він не божевільний, він мусить мовчати… Заради чого?!!
Нак сховав папірець до кишені, ще раз поглянув на нас і, нічого не кажучи, вийшов.
Ще один день закінчився, коли три здорованя в чорних масках і чорних формах без відзнак увірвались в нашу камеру. Вони повитягували нас з-під ковдри і з-під куртки, тримали під прицілом чорних пістолетів, поки не замкнули на наших зап'ястках кляті холодні кайданки.
Добре, хоч рук за спину не заламували, вважали що ми і так надто слабкі, аби пручатись.
Підв'язали мотузками наші злощасні штани і виштовхнули у коридор, все це мовчки. Від того iхнього мовчання було моторошно.
Я тоді зрозуміла, що були ці солдати дужі, надто дужі, як для простих смертних. А коли один з них стягнув волосся Гела в хвіст і продемонстрував ребром долоні, як він його відріже, я здогадалась — доля знову звела нас з нашими ворогами — Лідеанцями?
І ноги мерзнуть на бетонній підлозі, і одяг Гела ще мокрий. І Лідеанці… з тими пістолетами… Ну, що ж… догралися, я у відчаi…
Нас заштовхали до кімнати для допитів.
Я розгубилась, хотілось відволіктись від реальності, от і подумала: «А може була колись ця кімната заставлена дубовими бочками з добрим вином, і те вино тут роками вистоювало у тих бочках і як гарно, мабуть, було б сидіти за великим дубовим столом у такому підвалі, поряд з тією великою дубовою бочкою, пити холодний благородний сяючий у світлі свічок, напій, і відчувати як по всьому тілу розливається веселе тепло, та насолоджуватись спокійною годиною і гарною розмовою з лицарем, який повернувся з завойовницьких походів і теж навчився цінувати життя. І от би на мені був хутряний плащ…»
