Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Варко переглянув запис перших хвилин перебування в'язня у «мішку» побачив, що калтокієць на цей раз не збрехав. Та втримався від бажання відразу ж його звільнити. Звелів диспетчеру «підземноi» в'язниці роздрукувати декілька фотографій мокрого калтокійця. І з цими фотографіями пішов розмовляти зі мною.
Міністр навідався до лазарету перевірити чи немає у нього струсу мозку.
Як на мене, слід було взагалі перевірити присутність того розумового органу у його черепній коробці.
Лікар, приписав день спокою, міністр замість спокою наказав видати йому ще склянку спирту, вихилив ii і тоді вже вирішив, що подібним чином потрібно лікуватися і надалі для заспокоєння нервів і для кращого сну. Лікар з ним не сперечався. Сп'янівши Корде Пантро задзвонив Варко на мобільний телефон, і запросив його до компаніi на лікування, Варко відмовився:
— Вибач, друже, у мене багато роботи. Хіба що пізніше.
— Та куди вони втечуть, твоi довбані, ідеальні, патлаті солдати? Зранку до них повернешся, — відповідав міністр, язик якого вже почав заплітатись.
— Потрібно знайти той катер, на якому вони прилетіли, — ледве стримуючи злість, відповів пан Варко, — твоя ж ідея.
— А… Ну так… — знітився міністр, — дійсно треба, я ж сам це хотів зробити… — і відімкнув телефон.
Я перебирала струни на гітарі Нака. Зіграти, як Гел я не змогла б, та іноді щось і в мене виходить, наприклад підібрати найпростішу мелодію до смішноi пісеньки, щоб заспівати ii біля багаття.
Солдат, який чергував біля залізних дверей, підвівся і виструнчився. Хто підійшов я вже знала. Звичайно, пан Варко.
Солдат, виконуючи розпорядження, голосно наказав, напевне, мені, бо нікого у замкненій кімнаті більше не було:
— в'язень! Підійдіть до дверей!
Я обережно поклала інструмент на матрац, підвелась, зняла сорочку, на мені була ще чорна майка, підв'язала сорочкою штани, щоб вони не падали, і підійшла. Мабуть, пан Варко має щось цікаве мені розповісти…
Пан Варко тримав у руці фотографіi:
— Доброго ранку, Мілене, — ввічливий, стриманий як завжди.
Я кивнула головою, та мій погляд вже був прикутий до тих клятих фотографій. Варко простягнув iх мені. Я взяла. Сфотографовано були спеціальною камерою, у цілковитій темряві і на тих картках чудово, у чорно-білому, спектрі було видно мого брата.
Я відчула біль майже на фізичному рівні, так ось як, таки дійсно вони його заб'ють, холод для нас зараз ніби отрута, повільно призводить до смерті, я запитала, не відриваючи погляд від тих фотографій:
— Що ви хочете?
Варко надіявся, що йому не доведеться мені оце зараз погрожувати. Не мав бажання катувати ще й мене:
— Ви покажете мені де залишили катер?
Я кивнула головою. Варко полегшено зітхнувши, повідомив:
— Виiзд через півгодини, — розвернувся і зник у темному коридорі, як привид. Ходив він дуже тихо, мабуть і сам служив колись у якомусь військовому спецпідрозділі…
Рано-вранці, коли порядні півні повинні ще спати. Коли на вулиці ще темно. За мною прийшов Нак. Ніс його перебинтовано, під очами сині кола, гарний — гірше не буває.
Напевне, Варко упізнав гітару. Згадав що Гел нічого цьому Накові не зламав (крім носа), хоч і міг. Тому:
— Вибач, дитинко, та я твій конвоiр, — підтвердив Нак моi думки. А ще він приніс мотузку для моiх штанів і дві пари кайданків.
— Розумно, — відповіла я, забираючи свою мотузку, якою могла б вдавити не одного конвоiра…
Підв'язала штани, вдягнула сорочку, простягнула руки до віконця у ґратах.
— Повернись до мене спиною… — несподівано не наказав а попросив рудий Нак.
З гримасою дитячого невдоволення я підкорилась.
Нак не зовсім уміло замкнув мені кайданки на руках, відчинив двері, вдягнув другу пару на моi ноги.
Два його товариші тримали мене під прицілом двох найтійських пістолетів.
Хотілося бі дізнатись скільки у них тих чортових пістолетів загалом?! Так ось що вони для нас приготували — голчасту зброю, а кулі мало того що розривні, ще й кірідові?. І хто б це міг надати iм цю зброю? Цікаво, а Варко хоч частково розуміє чим мені погрожують його солдати. І що один такий пістолет вартує космічноi яхти.
Я заклякла, поворухнусь, а вони зі страху почнуть стріляти. Мені зараз багато не потрібно, аби померти від втрати крові, отримавши перед тим больовий шок.
— Може увімкнете запобіжники на тих пістолетах? — удавано спокійно попросила я у Нака.
— Після того що уткнув твій брат, ні. Бачиш, який я зараз красень? — спокійно відповів мені рудий солдат.
— Мені дуже шкода вас… — щиро поспівчувала я, приглядаючись до новоi форми його носа, — та мені страшно під прицілом.
Нак усміхнувся, думки його теж були трохи блоковані, та я вловила здивування, він таки помітив різницю між тим, як ми поводились під дулами звичайних автоматів, і як ми заклякаємо перед цими пістолетами, через декілька хвилин він доповість про це Варко. Але Варко напевне про це і так вже знає. Тільки чи знає, він справжню причину?
Нак не питаючи мого дозволу безцеремонно підхопив мене на руки, наче дитину, бо не було іншоi можливості конвоювати мене до машини, на закованих у кайданки ногах ходити неможливо. Довгий, що теж був тут, зав'язав мені очі. І попередив, що хлопці стрілятимуть, навіть якщо доведеться поранити Нака.
Поранити?!! Розривні голчасті кулі з кіріду вбивають людину лише потрапивши до організму: численні скалки розлітаються по тілу без перешкод, розриваючи не тільки м'які тканини а й кістки, а потім і стіну чи борт корабля, ті скалки мають закруглену форму бумерангу, вони кружляють, поки сила інерціi не вщухне. А копроконці кажуть про поранення. От наiвні…
Я не бачила очима я відчувала обриси і образи, я сприймала емоціi, холодний наповнений пахощами осені вітер, краплі дощу, тепло тіл, і тепло двигуна машини.
Велика машина з затемненими броньованими вікнами чекала на мене на подвір'i, у салоні світила тьмяна лампочка, а біля машини стояв пан Варко — він спостерігав за тим, як мене турботливо садовлять на заднє сидіння тієi машини і обережно знімають шарф з моiх очей. Варко, ніяк не міг зрозуміти, яким чином ми так впливаємо на нього і його людей. Не розуміє, бо відчуває все на підсвідомому рівні. Це знають дерева і звірі, та цього не розуміють люди… А причина проста: у пана Варко жива душа, чого не можна сказати про президента і його міністра — пана Пантро.
Нак сів поруч зі мною, тепер і у його руці той клятий пістолет, з другоi сторони Довгий. І навпроти двоє, з пістолетами. Маю надію, що на цій планеті лише три одиниці цієi страшноi зброi. Та взагалі і одного б вистачило, там у обоймі тисяча тоненьких голчастих куль і стріляє він чергами по десятці.
Водій завів двигун, Варко стрибнув до машини і сів навпроти мене. Не було в його погляді того співчуття, яке так дивувало мене на початку нашого знайомства, він нам більше не вірив, та з'явилось нове відчуття — захоплення. Не те захоплення, яке чоловік відчуває до жінки, ні інше… він вважав мене досконалою бойовою машиною.
А міністр з нами не поiхав, бо в цей час ще лікувався від стресу пиятикою.
Не поiхав, тому що вважав, його здоров'я важливіше за всі таємниці світу.
Не поiхав, тому що знав — Варко зробить роботу, як треба.
Не поiхав, тому що тепер йому було страшно працювати з нами.
Машина зрушила з місця. Під колесами сухе листя. Ніхто не заважав мені дивитись у вікно, ми проiхали повз білого палацу котрий тепер вже не здавався мені гарним, повз клумби з великими квітами, через парк з великими деревами, тут усе велике. І ранкові сутінки таiли небезпеку. Виiхали на дорогу, машина м'яко набрала швидкість. Поряд сидять конвоiри, відчуття у мене дурне, ніби везуть розстрілювати на світанку… не хотіла б…
Варко мовчав. Солдати пошепки обговорювали нічну пригоду у підвалі. Виявилось, що в'язня можливо було зупинити відразу, лише пустити автоматну чергу по ногах. Але панове — бій скінчився, для чого усі ці розмови і припущення? Робота над помилками?.. Зараз у спокоi ви маєте можливість хвилинами обдумувати діi… А коли на роздуми часу не було?.. Тоді тільки рішучість Нака вас врятувала.
