Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Книга вісімнадцята

Переглянуто в червні 1847 року

5

Роки 1807, 1808, 1809 і 1810. – Стаття в червневому номері «Меркюр» за 1807 рік. – Я купую Вовчу долину й оселяюся там

Сповнений надії, я приніс під стріху свого будинку жменю колосків; відпочинок мій був недовгий.

Трапилося так, що я став єдиним власником журналу «Меркюр». Наприкінці червня 1807 року пан Олександр де Лаборд видав друком свою подорож по Іспанії; у липні я помістив у «Меркюр» статтю, уривки з якої я цитував, розповідаючи про смерть герцога Енгієнського: «Коли мерзенну тишу…» Успіхи Бонапарта не тільки не переконали мене в його правоті, а й, навпаки, настроїли мене проти нього; почуття мої і пережиті мною випробування додали мені сил. Недарма обличчя моє було обпалено сонцем; не для того я віддавав себе у владу гніву небесного, щоб тремтіти із засмученим чолом перед злістю людською. Якщо Наполеон покінчив з королями, це не означало, що він покінчив зі мною. Стаття моя, що з’явилася саме в час його успіхів і чудес, сколихнула Францію: вона ходила по руках у численних списках; багато передплатників «Меркюр» вирізали її і переплели окремо; її читали у вітальнях, передавали з будинку до будинка. Тільки людина, яка жила тоді, може уявити собі, як подіяв голос, що порушив загальне мовчання. Шляхетні почуття, поховані на дні багатьох душ, прокинулися. Наполеон розлютився: образа залежить не так від тяжкості образи, як від поваги скривдженого до самого себе. Як! зневажати навіть його славу; ще раз кинути виклик тому, біля чиїх ніг простерся цілий світ! «Шатобріан гадає, що я дурень і не розумію його! я накажу зарубати його шаблею на сходах Тюїльрі». Він віддав наказ закрити «Меркюр» і заарештувати мене. Надбання моє загинуло, особа ж дивом уціліла; Бонапарт був зайнятий цілим світом, він забув про мене, але я не міг почуватися в безпеці.

Я опинився в жалюгідному становищі: діяв я, як веліли обов’язок і честь, але це не позбавило мене клопотів про себе та відповідальності перед дружиною, якій я завдав чимало горя. Мужність її була велика, але це не полегшувало її страждань, і бурі, що одна за одною спадали на мою голову, засмучували її життя. Вона стільки вистраждала через мене під час Революції; природно, їй хотілося спокою. До того ж у пані де Шатобріан Наполеон викликав безмежне захоплення; вона нітрохи не тішила себе щодо законної династії і невпинно застерігала мене про те, що обіцяє мені повернення Бурбонів.

Першу книгу моїх «Записок» почато у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року: я описав у ній той усамітнений куточок, який тоді купив, щоб сховатися від світу. Покинувши нашу квартиру в будинку пані де Куален, ми на якийсь час перебралися на вулицю Сен-П’єр до готелю Лавалетт, названий за ім’ям господарів.

Пан де Лавалетт, кремезний, у сизому сюртуку, спирався на ціпок із золотим набалдашником, він став моїм повіреним у справах, якщо вважати, що у мене були справи. Колись він мав звання королівського мундшенка і пропивав більше, ніж я проїдав.

На кінець листопада, бачачи, що ремонтні роботи в моєму будиночку не посуваються, я надумав переселитися туди і наглядати за всім особисто. До Вовчої долини ми добралися надвечір. Ми їхали не звичайним шляхом і в’їхали в сад через нижні ворота. Дощі розмили землю в алеях, і коні здибилися; візок перекинувся. Гіпсовий бюст Гомера, що стояв поряд з пані де Шатобріан, упав на землю, і в нього відлетіла голова: погана ознака для «Мучеників», яких я у той час писав.

Будинок, повний робітників, що сміються, співають, стукають молотками, опалювався стружкою і освітлювався недогарками свічок; він був схожий на лісовий скит, куди примандрували паломники. Радіючи, що в будинку знайшлися дві придатні для мешкання кімнати і що в одній з них для нас накрили стіл, ми повечеряли. Другого дня вранці, прокинувшись від стукоту молотків і пісень будівельників, я зустрів схід сонця ще безтурботніше, ніж володар Тюїльрі.

Я був на сьомому небі; хоч я і не пані де Севіньє, я взував сабо і йшов по грязі садити дерева, прогулювався алеями, знову і знову заглядав у всі відлюдні куточки, ховався під покровом усіх кущів, уявляючи, чим стане мій парк у майбутньому, бо тоді в мене ще було майбутнє. Намагаючись сьогодні відшукати в пам’яті обрій, що зник з очей, я бачу його не таким, як раніше; інші обрії відкриваються моєму погляду. Думки мої плутаються; нинішні мої ілюзії, можливо, такі ж прекрасні, як і колишні, але їх уже не назвеш ілюзіями молодості; те, що я бачив у полуденній пишноті, постає мені в призахідному світлі. – Якби ж то мрії перестали переслідувати мене! Баярд, коли його примушували здати якусь фортецю, відповідав: «Спершу я складу міст з ваших мертвих тіл, а вже потім пройду по ньому зі своїм гарнізоном». Боюся, як би мені не довелося відступати по останках моїх химер.

Мої дерева були ще маленькими, й осінні вітри не ревли в їхніх гілках, зате весняний вітерець приносив із сусідніх лук пахощі квітів і виливав їх на мою долину.

Я зробив декілька прибудов до своєї хатини; я оздобив її цегляну стіну портиком – його підтримували дві чорні мармурові колони і дві біломармурові каріатиди: на згадку про Афіни. Збирався я також збудувати збоку вежу, а поки зробив несправжні зубці на стіні, що відокремлює мої володіння від дороги; таким чином, я першим віддав данину тій пристрасті до середньовіччя, яка нині позбавляє розуму всіх французів. Вовча долина – єдине моє надбання, про втрату якого я шкодую; очевидно, мені на роду написано залишитися ні з чим. Попрощавшись із Вовчою долиною, я заснував богадільню Марії Терези і врешті-решт також був змушений її покинути. Тепер долі не вдасться прив’язати мене ні до якого, навіть найкрихітнішого клаптика землі; відтепер у мене не буде іншого саду, окрім вулиць з такими прекрасними іменами, які оточують Будинок інвалідів і якими я прогулююся в товаристві моїх одноруких і одноногих побратимів. Неподалік височіє кипарис пані де Бомон; серед цих просторів колись спиралася на мою руку висока і струнка герцогиня Шатійонська. Тепер я підставляю руку лише часу: як це тяжко!

Я з великою втіхою працював над «Записками»; посувалися вперед і «Мученики»; я вже прочитав декілька книг цієї поеми панові де Фонтану. Я розташувався в колі своїх спогадів, як у великій бібліотеці: я звірявся то з одним з них, то з іншим, а потім із зітханням закривав свого літописа, переконуючись, що сонячні промені руйнують її таємницю. Киньте світло на дні вашого життя – і вони перестануть бути тим, чим були.

У липні 1808 року я захворів і змушений був повернутися у Париж. Лікарі погано лікували мене, і хвороба стала небезпечною. За Гіппократа в пеклі бракувало мерців, свідчить епіграма: дякуючи нашим сучасним Гіппократам, небіжчиків вистачає.

Можливо, то була єдина мить, коли на порозі смерті у мене виникло бажання жити. Коли я падав з ніг від слабкості, а це траплялося часто, я говорив пані де Шатобріан: «Не хвилюйтеся, я видряпаюсь». Я утрачав свідомість, але палав внутрішнім нетерпінням, бо щось, відоме лише Господу, прив’язувало мене до життя. Крім усього іншого, я пристрасно хотів закінчити те, що вважав і вважаю дотепер найправильнішим своїм твором. Хвороба була платою за поневіряння, що я пережив під час подорожі на схід.

Жіроде закінчив мій портрет. Він написав мене похмурим, яким я тоді й був, але вклав у полотно весь свій геній. Пан Денон отримав шедевр для салону; як зразковий царедворець він поспішив повісити його в затишному куточку. Бонапарт, пройшовшись по всій виставці й огледівши всі картини, поцікавився: «А де портрет Шатобріана?» Він знав, що портрет тут: довелося витягти злочинця з тайника. Бонапарт, чия великодушність уже вичерпалася, мовив, поглянувши на моє зображення: «У нього вигляд змовника, який лізе в дім через комин».