Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

8

Роки 1811, 1812, 1813 і 1814. – Вихід у світ «Подорожі з Парижа до Єрусалима». ‹…› – Смерть Шеньє. – Мене обирають членом Інституту. – Історія з моєю мовою

1811 рік став однією з найчудовіших віх моєї літературної кар’єри.

Я видав «Подорож з Парижа до Єрусалима», посів місце пана де Шеньє в Інституті і почав писати «Записки», які закінчую нині.

«Подорож», на відміну від «Мучеників», мала успіх гучний і загальний.

Пан де Шеньє помер 10 січня 1811 року. Друзі мої взяли фатальну думку вмовити мене посісти його місце в Інституті. Вони вважали, що мені, оскільки я накликав на себе ненависть голови держави й підозри поліції, потрібно заручитися підтримкою стану, що перебуває в розквіті слави і могутності.

Думка про посаду, хай навіть не в урядовій службі, викликала у мене непереборну огиду; я дуже добре пам’ятав свою першу спробу. Необхідність успадкувати Шеньє лякала мене; сказавши все, що я думаю про нього, я неминуче поставив би себе під удар; я не зміг би змовчати про царевбивство – адже Камбасерес був правою рукою імператора; я мав намір піднести голос на захист свободи і проти тиранії; я хотів нагадати про жахи 1793 року, оплакати повалену королівську династію, спом’янути словом співчуття тих французів, на яких вірність королю накликала гоніння. Друзі запевняли мене, що я помиляюся; що коли я присвячу голові держави кілька величальних слів, обов’язкових у будь-якій академічній промові, – слів, яких Бонапарт, на мій погляд, був частково гідний, – то він пробачить мені всі істини, які я наважуся висловити, і я матиму честь і щастя відстояти свої переконання й розвіяти страхи пані де Шатобріан. Друзі так наполягали, що я зрештою здався, але заявив їм, що вони помиляються, а от Бонапарт помилки не допустить і не обманеться банальними фразами про його сина, його дружину та його славу, більше того, на тлі цих фраз мої докори прозвучать ще різкіше, викликавши в пам’яті імператора і мою відставку після загибелі герцога Енгієнського, і мою статтю, що спричинила закриття «Меркюр», інакше кажучи, я не тільки не забезпечу собі спокою, але, навпаки, приречу себе на нові гоніння. Незабаром друзям довелося визнати, що я таки мав рацію: втім, вони не могли передбачати, якою зухвалою буде моя промова.

За звичаєм, я почав робити візити членам Академії. Пані де Вентіміль пішла зі мною до абата Морелле. Він дрімав у кріслі біля каміна; долі валялася моя «Подорож», що випала йому з рук. Слуга, оголосивши про мій прихід, розбудив академіка; він підвів голову і вигукнув: «Задовго, задовго!» Я зі сміхом відповів, що й сам це бачу, і пообіцяв зробити в новому виданні скорочення. Він був такий добрий, що дав обіцянку голосувати за мене, незважаючи на «Аталу». Коли кілька років по тому вийшла у світ «Монархія згідно із Хартією», він ніяк не йняв віри, що автором подібного політичного твору може бути співець «дочки Флориди». Хіба, проте, Гроцій не написав трагедію «Адам і Єва», а Монтеск’є – «Кнідський храм»? А втім, я не Гроцій і не Монтеск’є.

Настав час виборів; за мене проголосувала значна більшість академіків. Я негайно почав складати свою промову; я переписував її разів двадцять, але не міг прийти до згоди із самим собою: поки я думав про необхідність публічного читання промови, я вважав її надто сміливою, але потім мене затоплював гнів, і тоді написане здавалося мені занадто млявим. Я не знав, як залишитися в межах академічного похвального слова. Якби, попри всю мою неприязнь до імператора як людини, я захотів висловити все захоплення, яке мав до нього як до державного діяча, я сказав би у фіналі значно більше. За приклад мені був Мільтон, на якого я посилаюся на початку промови; у «Другому захисті англійського народу» він віддає пишну хвалу Кромвелю: «Ти перевершив не лише діяння всіх наших королів, а й подвиги всіх героїв наших переказів. Ніколи не забувай про дорогоцінну заставу, яку вручила тобі рідна земля; свобода, яку вона раніше сподівалася здобути зусиллями своїх найталановитіших і найдоброчесніших синів, тепер у твоїй владі; батьківщина тішить себе надією отримати цю свободу саме з твоїх рук. Шануй же ті палкі надії, які ми плекаємо; шануй смуток твоєї розтривоженої вітчизни; шануй погляди і рани твоїх відважних соратників, які хоробро билися за свободу під твоїми прапорами; шануй тіні тих, хто віддали життя на полі бою; нарешті, шануй самого себе, не допусти, щоб свобода, задля якої ти пройшов через стільки випробувань, упала від твоєї чи будь-чиєї руки. Ти не можеш бути справді вільний, поки не вільні всі ми. Так влаштовано світ: той, хто утискає чужу свободу, першим втрачає свою власну і стає рабом».

Джонсон, бажаючи дорікнути республіканцю Мільтону в зраді самого себе, навів лише славослів’я Протектору; чудові слова, які я тільки що переклав, показують, що було противагою цим похвалам. Докори Джонсона пішли в небуття, захист Мільтона залишився в пам’яті нащадків: усе, пов’язане із чварами політичних партій і скороминущими пристрастями, недовговічне, як і вони самі.

Коли промова моя була готова, я став перед призначеною з цієї нагоди комісією: всі члени її, за винятком двох-трьох людей, відхилили мій твір. Треба було бачити жах гордих республіканців, приголомшених незалежністю моїх переконань; вони здригалися від гніву і страху на саму згадку про свободу. Пан Дарю доправив мою промову до Сен-Клу. Бонапарт заявив, що, якби її було виголошено, він закрив би Інститут, а мене кинув навіки до кам’яного мішка.

Я отримав од пана Дарю записку:

Дарю».

Я поїхав до Сен-Клу. Пан Дарю повернув мені рукописа, подекуди розірваного, покресленого ab irato [54] олівцем Бонапарта: скрізь виднілися сліди левових кігтів, і я не без болісного задоволення відчув, як вони встромляються мені у груди. Пан Дарю не приховав од мене, що Наполеон розлючений, але запевнив, що коли я перепишу всю промову, окрім фіналу, звідки слід вилучити всього кілька слів, виступ мій буде зустрінутий вельми прихильно. У замку з мого рукопису зняли копію, викинувши декілька абзаців і вставивши декілька нових. У такому вигляді він через деякий час був надрукований у провінції.

Промова ця – один з кращих доказів незалежності моїх переконань і сталості моїх принципів. Пан Сюар, людина вільна і непідкупна, говорив, що якби промову мою було прочитано в Академії, стіни впали б від бурі оплесків. Насправді, важко навіть уявити, який вплив мало б палке славослів’я свободі, якби пролунало воно серед загального раболіпства Імперії. Я зберігав покреслений рукопис як реліквію; на лихо, зовсім недавно, коли я покидав богадільню Марії Терези, його спалили разом з багатьма іншими паперами. Але читачі цих «Записок» зможуть познайомитися з промовою; один з моїх побратимів-літераторів був такий ласкавий, що зняв з неї копію; ось вона:

«Коли Мільтон видав «Втрачений рай», жоден підданий трьох королівств Великої Британії не підніс голосу на захист твору, який, незважаючи на численні огріхи, належить до найкращих творів людського духу. Англійський Гомер помер у невідомості, і сучасники його надали нащадкам піклуватися про безсмертну славу співака Едему. Можливо, це одна з тих жорстоких несправедливостей, приклади яких неважко відшукати в історії літератури чи не кожного сторіччя? Ні, панове; ледве покінчивши з громадянськими війнами, англійці не зважилися прославляти людину, яка в лихоліття висловлювала переконання аж надто палкі. Чим же, говорили вони, пошануємо ми пам’ять громадянина, який віддав життя ради порятунку вітчизни, якщо віддаватимемо шану прахові того, хто може розраховувати щонайбільше на нашу великодушну ласку? Нащадки оцінять Мільтона по заслузі, ми ж зобов’язані дати урок синам; мовчанням нашим ми зобов’язані переконати їх, що талант, якому сприяють пристрасті, – фатальний дар і що краще приректи себе на невідомість, аніж прославитися, завдаючи горя вітчизні.