Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

2

Пані де Куален

Пані де Куален була жінка надзвичайно велична. Їй було під вісімдесят, у її гордовитих владних очах світилися розум та іронія. Пані де Куален не здобула ніякої освіти і тим пишалася; вона прожила свій вік, не підозрюючи, що це доба Вольтера; про свою епоху вона в кращому разі могла сказати, що це час красномовних буржуа. Не те щоб вона коли-небудь говорила про своє походження; вона була вища за цю сміхотворну слабкість: їй чудово вдавалося мати справу з маленькими людьми і не принижувати при цьому своєї дворянської гідності; але, хоч би як там було, предок її був першим маркізом Франції. Ведучи свій рід від Дрогона де Неля, вбитого в Палестині в 1096 році, від Рауля де Неля, конетабля, якого Людовік IX зробив лицарем; від Жана II де Неля, регента Франції часів останнього Хрестового походу Людовіка Святого, пані де Куален пояснювала своє походження поганою примхою долі, за яку вона не відповідає; вона народилася придворною дамою, як інші, талановитіші, народжуються вуличними дівками, й відрізнялася від цих інших, як відрізняються арабські кобили від візничих шкап: вона нічого не могла з цим удіяти, і їй доводилося терпляче зносити недугу, якою небо зволило її вразити.

Чи мала пані де Куален любовний зв’язок з Людовіком XV? Вона ніколи мені в цьому не признавалася: вона не заперечувала, що він дуже кохав її, але стверджувала, що поводилася з царственим залицяльником надзвичайно суворо. «Він був коло моїх ніг, – говорила вона, – він дивився на мене своїми чудовими очима, говорив солодкі слова. Одного разу він хотів подарувати мені порцеляновий туалетний столик з прибором, таким, як у пані де Помпадур. – «О Ваша Величносте, – вигукнула я, – мабуть, це для того, щоб я під ним ховалася!» Завдяки дивній нагоді я побачив цей туалетний столик у маркізи Конінгхем у Лондоні; то був подарунок Георга IV, яким вона похвалилася мені з кумедною простодушністю.

Покої пані де Куален виходили на колонаду, що сполучається з колонадою Королівської комори. Два морські пейзажі Верне, які Людовік Коханець подарував шляхетній господині будинку, висіли на стіні, оббитій старим зеленуватим атласом. До другої години пополудні пані де Куален лежала на подушках у великому ліжку із такою ж зеленою шовковою запоною. З-під нічного чіпця, що з’їхав набік, вибивалися сиві пасма. Діамантові підвіски у старовинній оздобі спадали на плечі капота, усипаного тютюном, як у чепурух Фронди. Навколо на ковдрі були розкидані адреси листів, одрізані од самих листів, на цих самих адресах пані де Куален криво й косо записувала свої думки: вона ніколи не купувала паперу, покладаючись щодо цього на пошту. Іноді з-під ковдри висовувала ніс маленька собачка з кличкою Лілі, гавкала на мене хвилин п’ять-шість і з гарчанням поверталася під крило господині. Так обійшовся час із предметом юнацької пристрасті Людовіка XV.

Пані де Шатору та дві її сестри доводилися кузинами пані де Куален, яка, проте, на відміну від благочестивої грішниці пані де Маї, ніколи б не промовила у відповідь на грубу лайку, почуту в церкві Святого Роха з уст незнайомого чоловіка: «Друже мій, якщо ви мене знаєте, моліться за мене».

Пані де Куален, скупа, як багато людей гострого розуму, розсовувала свої гроші по шафах. Вона жила в постійній тривозі за свої заощадження, які були їй дорожчі за життя. Слуги полегшували її муки. Коли вона поринала в заплутані розрахунки, вона нагадувала мені скупого Гермократа, який, диктуючи свій заповіт, призначив своїм спадкоємцем себе самого. Іноді, дивись, вона запрошувала на обід гостей: але вона страшенно лаяла каву, стверджуючи, що ніхто її не любить і що п’ють її лише для того, аби подовжити трапезу.

Пані де Шатобріан вирушила разом з пані де Куален і маркізом де Нелем у Віші; маркіз їхав попереду і замовляв чудові обіди. Пані де Куален приїздила слідом і просила подати півфунта вишень і нічого більше. Коли вона від’їздила, їй виставляли величезні рахунки: починався скандал. Вона й чути не хотіла ні про що, крім вишень; хазяїн вимагав грошей, бо на заїжджому дворі такий звичай: їли не їли, а якщо обід замовлено, треба платити.

Пані де Куален створила собі ілюмінізм на свій смак.

Легковірна і недовірлива разом, вона через брак віри сміялася з релігії, а через марновірність боялася її! Вона познайомилася з пані де Крюденер; ілюмінізм потайливої француженки був досить умовним; це не сподобалося ревній російській духовидиці, яка, у свою чергу, не сподобалася пані де Куален. Пані де Крюденер з чуттям запитала її: «Добродійко, хто ваш внутрішній сповідник?» – «Добродійко, – заперечила пані де Куален, – я не знаю свого внутрішнього сповідника; я знаю тільки, що сповідник мій – усередині своєї сповідальні». На тому дві жінки розлучилися назавжди.

Пані де Куален хвалилася, що впровадила при дворі нововведення: моду на розпущене волосся – впровадила всупереч благочестивій королеві Марії Лещинській, котра противилася цьому небезпечному нововведенню. Вона запевняла, що за давніших часів вихованій особі ніколи б і на думку не спало платити своєму лікарю. Вона обурювалася проти великої кількості жіночої білизни: «Це викриває вискочку, – говорила вона. – У нас, придворних дам, було тільки по дві сорочки; коли вони зношувалися, ми надягали нові; ми носили шовкові плаття і не були схожими на гризеток, як ці теперішні панянки».

Пані Сюар, що жила на вулиці Руаяль, через кілька дворів од площі Людовіка XV, тримала півня, який своїм голосним співом докучав пані де Куален. Вона написала пані Сюар: «Добродійко, накажіть скрутити шию вашому півню». Пані Сюар відіслала гінця назад з такою запискою: «Добродійко, маю честь відповісти вам, що я не збираюся скручувати шию своєму півню». Тим діло й кінчилося. Пані де Куален сказала пані де Шатобріан: «Ах, люба моя, у який час ми живемо! Це ж бо дочка Панкука, дружина того академіка, знаєте?»

Пан Енен, колишній чиновник міністерства закордонних справ, нудний, як протокол, базграв грубезні романи. Якось він читав пані де Куален один опис: покинута коханка у сльозах сумно сидить з вудкою і ловить лосося. Пані де Куален, якій урвався терпець і яка не любила лосося, перебила автора і сказала йому із серйозним виглядом, що робив її страшенно смішною: «Пане Енен, ви не могли б підкинути цій дамі яку-небудь іншу рибку?»

Історії, які розповідала пані де Куален, неможливо переказати, тому що вони були ні про що; вся краса полягала в жестах, манерах, зовнішності оповідачки: вона ніколи не сміялася. Особливо вдавалася їй суперечка подружжя Жакміно. Коли пані Жакміно вигукувала: «Але, пане Жакміно?» – саме звучання цього імені викликало у слухачів божевільний сміх. А пані де Куален тим часом незворушно брала понюшку тютюну.

Довідавшись із газет про смерть кількох королів, вона скинула окуляри, висякалася і мовила: «Почалася пошесть на вінценосну худобу».

Біля її смертельної постелі велися розмови про те, що люди вмирають тільки якщо опускають руки, а якщо бути напоготові й ні на мить не спускати супротивника з ока, то не помреш. «Я вірю, – відповіла вона, – але боюся заґавитися». І спустила дух.

Вранці я зійшов до неї; у її покоях я застав пана і пані д’Аваре, її сестру та зятя; вони сиділи перед каміном за невеликим столиком і лічили луїдори, висипаючи їх з торбинки, знайденої за дерев’яною обшивкою стіни. Бідолашна небіжчиця лежала тут-таки поряд на своєму ліжку, за напівопущеною запоною; вона вже не чула дзвону перелічуваного руками сестер золота, який неодмінно розбудив би її, коли б вона не спала вічним сном.

Серед думок, записаних покійною на берегах книжок та адресах листів, траплялися зовсім чудові. Пані де Куален, переживши загибель Людовіка XVI і доживши до Бонапарта, показала мені, який був двір Людовіка XV, так само, як і пані д’Удето, переступивши поріг XIX сторіччя, дала мені можливість побачити, яке було товариство філософів.