Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Ось текст листа Карла X:

Карл».

Якби пан герцог Орлеанський знав, щo таке хвилювання чи каяття, хіба не повинен був уразити його в самісіньке серце цей підпис: «Люблячий вас кузен»? У Рамбуйє були такі впевнені в щасливому результаті справи, що вже збирали юного принца в дорогу: найревніші прихильники ордонансів уже виготовили триколірну кокарду, покликану бути йому захистом. Уявіть, що сталося б, якби пані герцогиня Беррійська, не гаючись, рушила в дорогу разом із сином і з’явилася перед депутатами тієї самої хвилини, коли пан герцог Орлеанський зійшов на трибуну; звичайно, ніхто не міг поручитися за успіх; матері й сину загрожувала чимала небезпека, але, якби сталося навіть найгірше, дитя потрапило б на небо і не волочило мізерне існування на чужині.

Мої поради, побажання, крики ніяк не подіяли; марно вимагав я побачення з Марією Кароліною; коли Баярд готувався покинути батьківський дім, мати його, як говорить Вірний Слуга, «слізно тужила». «Вийшла добра жінка з воріт замку і, покликавши до себе сина, мовила йому такі слова: «П’єре, друже мій, будьте добрі і чемні без будь-якої гордині; слугуйте смиренно всякому людові, ні словом, ні ділом не порушуйте клятви, допомагайте бідним вдовам і сиротам, і Господь нагородить вас…» І вийняла добра жінка з рукава маленький гаманець, де всього лише й було що шість золотих екю та одне срібне, і подала його синові».

Лицар без страху і догани, що рушив у дорогу з шістьма золотими екю в маленькому гаманці, став найвідважнішим і найславнішим з полководців. Генріха, у чиєму гаманці не знайшлося б, мабуть, і шести екю, чекали зовсім інші битви; він мав битися з нещастям, а цього ворога важко здолати. Возвеличмо матерів, які дають синам уроки ніжності і доброти! Будьте благословенні ви, матусю, – адже вам зобов’язаний я тим, що душа моя сповнилася покірності, а ім’я сподобилося пошани.

Винен: я поринув у спогади, але, можливо, тиранство моєї пам’яті, домішуючи минуле до теперішнього, хоч почасти згладжує його нікчемність.

До Карла X були послані пан де Шонен, пан Оділон Барро і маршал Мезон. Вартові перепинили їм шлях, і вони повернули назад. Натовп повернув їх у Рамбує.

4

Народ прямує до Рамбує. – Втеча короля. – Міркування

2 серпня надвечір поширилися чутки про те, що Карл X відмовляється покинути Рамбує до того часу, поки внука його не визнають королем. Вранці 3 серпня на Єлисейських Полях зібрався натовп, що голосно вимагав: «У Рамбує! У Рамбує! Жоден Бурбон не втече!» У натовпі траплялися й багаті люди, але вони у вирішальну мить дозволили простолюду рушити в дорогу; очолював похід генерал Пажоль, який узяв у начальники штабу полковника Жакміно. Комісари, що поверталися до Парижа, зустріли авангард цієї колони, повернули назад і цього разу були допущені в замок. Король розпитав їх про сили повсталих, а потім захотів поговорити віч-на-віч з Мезоном, зобов’язаним йому станом і маршальським жезлом; «Мезоне, – запитав він, – заклинаю вас вашою честю, скажіть мені, чи правду говорять комісари?» Маршал відповів: «Вони сказали тільки половину правди!»

3 серпня в Рамбує залишалися три з половиною тисячі піхотинців і дві тисячі кавалеристів, об’єднаних у чотири полки легкої кавалерії, по двадцять ескадронів кожен. Військовий почет, королівська гвардія та ін. налічували одну тисячу триста кавалеристів і піхотинців; усього в Рамбує перебувало вісім тисяч вісімсот чоловік і сім батарей із сорока двох гармат, готових до бою. О десятій вечора за сигналом сурми весь табір знявся з місця і потягнувся вбік Ментенона; Карл X і його родина рухалися посередині цієї похмурої процесії, в непевному світлі місяця, напівсхованого за хмарами.

Перед ким же вони відступали? Перед майже беззбройним натовпом, що прибував у омнібусах, фіакрах і повозах із Версаля і Сен-Клу. Силою поставлений на чолі цієї орави, що складалася щонайбільше з п’ятнадцяти тисяч чоловік, включаючи приспілих руанців, генерал Пажоль готувався попрощатися із життям. Половина його війська навіть близько не підійшла до замку. Жменька завзятих, відважних і великодушних юнаків, що опинилися серед цього наброду, принесла б себе в жертву, а решта швидше за все втекли б. Якби на рівнині поблизу Рамбує, в чистому полі, піхота і артилерія зустріли повсталих вогнем, вони напевно виграли б битву. Між народом, який здобув перемогу в Парижі, і королем, який здобув перемогу в Рамбує, могли б початися перемови.

Як! невже серед стількох офіцерів не знайшлося жодної рішучої людини, яка взяла б на себе командування від імені Генріха V? Адже, що не кажи, Карл X і дофін уже не були королями!

Можливо, захисники короля хотіли обійтися без битви? Чому ж у такому разі вони не відступили в Шартр або, ще краще, у Тур, де, не побоюючись атаки парижан, могли б заручитися підтримкою легітимістськи настроєних провінцій? Допоки Карл X залишався у Франції, армія здебільшого зберігала йому вірність. Булонський і Люневільський гарнізони знялися з місця і йшли йому на допомогу. Мій племінник, граф Луї, вів свій полк, 4-й єгерський, у Рамбує: солдати розійшлися лише після того, як дізналися про втечу короля. Панові де Шатобріану довелося проводжати монарха в Шербур верхи на поні. Якби Карл X, перечекавши бурю в якому-небудь місті, закликав до себе обидві палати, більше половини депутатів і перів підкорилися б. Казимир Пер’є, генерал Себастіані і сотня інших вичікували, опиралися владі триколірної кокарди; наслідки народного бунту страхали їх; та що там говорити? сам намісник, дізнавшись, що король викликає його до себе, і не будучи впевнений у перемозі натовпу, вислизнув би від своїх прихильників і підкорився королівській волі. Дипломатичний корпус, що зрадив свій обов’язок, зміг би спокутувати провину, знову ставши на бік монарха. Нехай би серед усього цього хаосу в Парижі була проголошена республіка – вона не протрималася б і місяця, якби одночасно в іншому місті Франції діяв законний конституційний уряд. Ніколи ще ніхто не програвав таку виграшну партію; але вже тому, хто програв, маючи на руках такі козирі, не допоможе ніщо: говори, хто хоче, громадянам про свободу, а солдатам про честь після липневих ордонансів та відступу із Сен-Клу!

Можливо, настануть часи, коли на зміну нинішньому суспільному устрою прийде нове суспільство і війна здасться жахливим, незбагненним безглуздям, але нам до цього ще далеко. Деякі розбірливі філантропи готові знепритомніти від самого тільки словосполучення громадянська війна: «Співгромадяни вбивають один одного! Брат іде на брата, син на батька, батько на сина!» Все це, звичайно, вельми сумно, проте націям доводилося загартуватися й відродитися в міжусобних чварах. Не громадянські війни, а напади чужоземців занапащали народи. Порівняйте Італію того часу, коли її роздирали усобиці, з Італією теперішньою. Необхідність грабувати сусіда і небезпека загинути від його руки сумна, але, правду кажучи, чи набагато милосердніше винищувати родину німецьких селян, яких ви раніше в очі не бачили і які не зробили вам нічого поганого? – а проте ви без найменшого каяття оббираєте і вбиваєте їх, ви зі спокійною душею ґвалтуєте іноплемінних жінок і дівчат – адже йде війна! Щоне кажи, громадянські війни менш несправедливі, менш огидні і більш природні, ніж війни з чужоземцями, якщо тільки ці останні не важать на незалежність вашої вітчизни. В усякому разі, причиною громадянських воєн є особисті образи, відверті, загальновизнані антипатії; громадянські війни – дуелі у присутності секундантів, де супротивники знають, чому взялися за шпаги. Пристрасті не виправдовують зло, але вибачають його, пояснюють, дозволяють зрозуміти, як воно виникло. А чим виправдати війну з чужоземцями? Зазвичай народи вбивають один одного з примхи нудьгуючого короля, з волі честолюбного інтригана, за наказом міністра, котрий прагне усунути суперника. Час покінчити із застарілою сентиментальщиною, яка більше личить поетам, ніж історикам. Фукідід, Цезар, Тіт Лівій промовляють скупі слова скорботи і йдуть далі.