Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Пан Лаффіт не марнував часу: того ж ранку його посланець пан Тьєр разом з паном Шеффером поскакав у Неї, проте Його Королівської Величності вони там не застали. Відбулася велика словесна баталія між мадемуазель Орлеанською і паном Тьєром: врешті-решт вони зійшлися на тому, що панові герцогу Орлеанському буде послано листа, який умовлятиме його стати на бік революції. Пан Тьєр сам черкнув герцогу записку, а пані Аделаїда обіцяла, не чекаючи своїх рідних, вирушити до Парижа. Орлеанізм робив великі успіхи, і вже увечері того ж дня серед депутатів пішли розмови про те, щоб надати панові герцогу Орлеанському права королівського намісника.
Пан де Сюссі тим часом з’явився з новими ордонансами до Ратуші і був прийнятий там ще гірше, ніж у палаті депутатів. Заручившись розпискою пана де Лафаєта, він повернувся до пана де Мортемара, який вигукнув: «Ви врятували мені більше, ніж життя: ви врятували мені честь!»
Муніципальна комісія видала прокламацію, в якій оголошувала, що із злочинами його (Карла X) царювання покінчено і що народ отримає уряд, який буде зобов’язаний йому (народу) своїм походженням: двозначна фраза, яку можна трактувати як завгодно. Пан Лаффіт і пан Пер’є не підписали цей документ. Пан де Лафаєт, якого нарешті почала трохи хвилювати можливість піднесення орлеанської парості, послав пана Оділона Барро в палату депутатів оголосити, що народ, творець Липневої революції, не має наміру звести її до простої зміни царюючих осіб і вимагає як плату за пролиту кров хоч би деякого розширення свобод. Депутати зібрались були підписати відозву, що запрошувала Його Королівську Високість герцога Орлеанського до столиці, але після перемов із Ратушею план цей відмінили. А проте за жеребом визначили депутацію з дванадцяти чоловік, яким належало вирушити до замку Неї і запропонувати його власникові ту саму посаду королівського намісника, яку члени палати побоялися згадати у відозві.
Увечері пан пер – охоронець печатки зібрав у себе решту перів; випадково чи навмисно, але мені запрошення послали надто пізно. Я сподівався устигнути до призначеної години; мені відчинили ворота з боку Обсерваторії, я швидко перетнув Люксембурзький сад і увійшов до палацу: він був порожній. Я пішов назад по доріжці між клумбами, не зводячи очей з місяця. Я із жалем згадував про моря і гори, де він з’являвся мені, про дерева в лісовій хащі, за верхівками яких він мовчки ховався, повторюючи, здавалося, вислів Епікура: «Приховуй своє життя».
12
Сен-Клу. – Епізод: пан дофін і маршал Рагузький
29 липня увечері, як я вже говорив, війська відступили до Сен-Клу. Буржуа Шайо і Пассі атакували їх, убили капітана карабінерів і двох офіцерів, поранили дюжину солдатів. Капітан гвардії Ламот упав, убитий кулею хлопця, якого вирішив пожаліти. Цей капітан подав у відставку того самого дня, коли були опубліковані ордонанси, але 27 липня, побачивши перші збройні сутички, повернувся у свій полк, щоб розділити з товаришами небезпеку. Ніколи ще, на довершення слави Франції, не відбувалося на її землі таких прекрасних битв між свободою і честю.
Безстрашні діти-бо не усвідомлювали небезпеки, зіграли протягом трьох липневих днів роль, гідну жалю: захищені своєю слабкістю, вони упритул розстрілювали офіцерів, які вважали опір ганебним. Сучасна техніка вкладає смертоносну зброю в найнемічніші руки. Хирляві потворні мавпочки, скоростиглі вільнодумці, жорстокі і розбещені, ці юні герої революції коїли вбивства з виглядом простодушним і невинним. Остережімося заохочувати зло необдуманими похвалами. Діти спартанців полювали на ілотів.
Пан дофін зустрів солдатів у Булонському лісі, а потім повернувся у Сен-Клу.
Замок Сен-Клу охороняли чотири роти королівських гвардійців. На допомогу до них прибув батальйон вихованців Сен-Сірської військової школи: на відміну від своїх суперників з Політехнічної школи, вони залишилися вірні королю. Змучені триденними боями війська дуже здивували ситих і причепурених титулованих придворних, які остовпіло поглядали на поранених, знесилених бійців. Ніхто й не подумав припинити телеграфне сполучення; дорогами безперешкодно роз’їжджали кур’єри і мандрівці в мальпостах і диліжансах, і триколірний прапор, що маяв над ними, викликав обурення в зустрічних селах. Бунтівники вже почали вербувати собі прихильників, обіцяючи їм гроші і жінок. Тут і там з’являлися відозви комуни міста Парижа. Король і двір ніяк не хотіли повірити, що їм загрожує небезпека. Щоб виявити презирство до жменьки розбунтованих буржуа і довести, що ніякої революції не відбувається, вони нічого не робили: на все воля Божа.
Пізно увечері 30 липня, приблизно в той самий час, коли посланці депутатів вирушили в Неї, ад’ютант маршала Мармона повідомив війська про скасування ордонансів. Солдати відповіли вигуками: «Хай живе король!» – і знову віддалися бівуачній веселості, проте ад’ютант не доповів про своє прибуття дофіну, і той, бувши великим любителем дисципліни, розлютився. Король сказав маршалові: «Дофін незадоволений; поговоріть з ним».
Не знайшовши дофіна в його покоях, маршал вирішив зачекати його в більярдній разом з герцогом де Гішем і герцогом де Вентадуром, ад’ютантами принца. Незабаром дофін повернувся: побачивши маршала, він почервонів і, крокуючи, як завжди, дуже широко, попрямував у свою вітальню, кинувши маршалові: «Увійдіть!» Двері зачинилися; почувся сильний галас, голоси лунали все голосніше і голосніше; стривожений герцог де Вентадур прочинив двері: маршал вийшов першим, дофін ішов за ним слідом. Вигукуючи: «Ви двічі зрадник! Віддайте шпагу! Віддайте шпагу!» – дофін кинувся на маршала і почав відбирати у нього шпагу. Ад’ютант маршала, пан Деларю, хотів розборонити їх, але пан де Монгаскон спинив його; тим часом дофін, намагаючись зламати шпагу маршала, порізав собі руку і став гукати на допомогу гвардійців: «До мене! Заарештуйте його!» Гвардійці негайно з’явилися, і, якби маршал не відхилився, їхні багнети устромилися б йому просто в обличчя. Потім герцога Рагузького попровадили до його покою, де він мав залишатися під домашнім арештом.
Король з гріхом пополам зам’яв цю пригоду, тим більш непривабливу, що великого співчуття не викликав жоден з її учасників. Заколовши Сен-Поля, маршала Ліги, син Міченого довів, що в його жилах тече горда кров Гізів, але яка користь була панові дофіну, набагато могутнішому, ніж лотаринзький принц, проштрикувати шпагою маршала Мармона? Утім, ненабагато більшу цікавість викликало б і вбивство пана дофіна маршалом. Нині навіть Цезар, нащадок Венери, і Брут, спадкоємець Юнія, якби вони з’явились на паризьких вулицях, нікого не вразили б. У нас немає нічого великого, бо немає нічого високого.
Ось на що витрачали мешканці Сен-Клу останні години існування монархії: ця бліда, скривавлена і спотворена монархія нагадувала вмираючого володаря, описаного д’Юрфе: «Глибоко запалі очі, в яких застигла туга: відвисла нижня щелепа, туго обтягнута пожовтілою шкірою; борода скуйовджена, погляд зупинився, дихання уривчасте. Уста його отверзалися нині не для людських слів, але лише для пророкувань».
13
Неї. – Пан герцог Орлеанський. – Маєток Ле Ренсі. – Герцог прямує до Парижа
Все своє життя герцог Орлеанський почував до трону той потяг, який кожна високорідна душа має до влади. Схильність ця прибирає різної подоби залежно від характеру: у людей палких і честолюбних вона безоглядна, неприхована, відверта; у людей зніжених і раболіпних – обачна, потаємна, сором’язлива і підла; перших вона може штовхнути на будь-які злочини, других – на будь-які ниці вчинки. Пан герцог Орлеанський належав до другої категорії честолюбців. Згадайте біографію цього державця, і ви побачите, що ніколи і ні в чому він не йшов до кінця, завжди залишаючи собі лазівку для втечі. Під час Реставрації він лестив двору і протегував лібералам; Неї було прихистком для незадоволених і незадоволення. Тут зітхали, потискали один одному руки, зводячи очі догори, але не промовляли жодного рішучого слова, яке могло б прогнівити вищу владу. Якщо помирав член опозиції, власник Неї посилав на похорон свою карету, проте карета ця була порожня; лівреї відкритий доступ у всі будинки і до всіх могил. Якщо, знаючи, що я в неласці, пан герцог Орлеанський зустрічав мене в Тюїльрі, він старанно вітав усіх, що були від нього по праву руку, тільки б не помітити мене, що залишився зліва. Такі речі впадають в очі і йдуть на користь.
