Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Нарешті я мусив признатися, що мене чекають у палаті перів. Ми вийшли з кафе; натовп знову загомонів. У дворі Лувру голоси розділилися; одні гукали: «У Тюїльрі! У Тюїльрі!», інші: «Хай живе перший консул!», бажаючи, здається, призначити мене наступником Бонапарта-республіканця. Іасент, який супроводжував мене, отримував свою частку рукостискань та обіймів. Ми перетнули міст Мистецтв і пішли вулицею Сени. Цікаві вибігали на вулицю, щоб подивитися на нас, припадали до вікон. Мені всі ці почесті були не на радість: від надмірного завзяття моїх носіїв у мене страшенно боліли руки. Раптом один з молодих людей, що підтримували мене ззаду, просунув голову між моїх ніг і посадив мене до себе на плечі. Відповіддю були нові вигуки; молодь кричала глядачам, що товпилися на вулиці і висовувалися з вікон: «Капелюхи геть! Хай живе Хартія!» – а я відповідав: «Так, панове! Хай живе Хартія, але хай живе також і король!» Цих моїх слів не повторювали, але й не заперечували проти них! І все-таки ми програли! Все ще могло уладнатися, але для цього з народом повинні були б говорити лише люди популярні: під час революцій ім’я означає більше, ніж ціла армія.
Я так наполегливо просив моїх юних друзів про милосердя, що вони врешті опустили мене на землю. На вулиці Сени один торговець меблями, сусід мого видавця пана Ленормана, запропонував молоді крісло, щоб далі нести мене в ньому, але я відмовився і з почесним ескортом прибув до воріт Люксембурзького палацу. Там мої великодушні супровідники розлучились зі мною і пішли, вигукуючи, як і раніше: «Хай живе Хартія! Хай живе Шатобріан!» – Я був зворушений почуттями цих великодушних юнаків: я гукав їм: «Хай живе король!» – і був такий же спокійний, неначе в себе вдома; вони знали мої переконання і самі доставили мене в палату перів, де, як їм було відомо, я мав намір виступити на захист свого короля, а тим часом справа відбувалася 30 липня, і за спиною у нас залишилася могила, де ховали громадян, убитих кулями Карла X!
10
Збори перів
За стінами Люксембурзького палацу гомонів народ, а всередині панувала тиша. Тиша ця була ще помітніша в темній галереї, що вела у володіння пана де Семонвіля. Моя поява збентежила присутніх там перів (їх було десь двадцять п’ять – тридцять): я завадив цим ніжним душам тремтіти від жаху і впадати у відчай. Аж ось я нарешті побачив пана де Мортемара. Я сказав йому, що, виконуючи волю короля, готовий обговорити з ним свої плани. У відповідь він, як я вже говорив, розповів мені про намуляну під час повернення із Сен-Клу п’яту і покинув мене. Він повідомив нам зміст ордонансів, який члени палати депутатів уже знали від пана де Сюссі. Пан де Брой заявив, що тільки-но об’їхав Париж, що ми сидимо на вулкані, що буржуа більше не в змозі стримувати робітників і що на першу ж згадку про Карла X нам усім переріжуть горло, а Люксембурзький палац зруйнують, як раніше зруйнували Бастилію. «Правда! Правда!» – глухо шепотіли обережні пери, похитуючи головами. Пан де Караман, піднесений до герцогської достойності, вочевидь, за те, що служив лакеєм у пана фон Меттерніха, палко переконував нас, що погодитися з новими ордонансами неможливо. «Чому ж, добродію?» – запитав я його, і це холоднокровне питання погасило його запал.
З’явилися п’ятеро посланців від палати депутатів. Пан генерал Себастіані почав своєю улюбленою фразою: «Панове, справа дуже серйозна!» Потім він уславив велику скромність пана герцога де Мортемара, розповів про небезпеки, що загрожують Парижу, промовив кілька приємних слів на адресу герцога Орлеанського і прийшов до висновку, що схвалити ордонанси неможливо. Протилежної думки були тільки я та пан Ід де Невіль. Я взяв слово: «Пан герцог де Брой сказав нам, панове, що він пройшов паризькими вулицями і зустрів усюди лише ворожість; я теж побував на вулицях, три тисячі юнаків принесли мене на руках до воріт цього палацу; ви могли чути їхні вигуки: хіба ці молоді люди, що виявили таку шану одному з ваших побратимів, вимагають вашої крові? Вони гукали: «Хай живе Хартія!» – я відповідав: «Хай живе король!» – і вони спокійно вислухували мене, а потім доставили до вас живим і здоровим. Чому ж ви так боїтеся громадської думки? Що до мене, то я стверджую: ніщо ще не втрачено, і ми можемо схвалити ордонанси». Питання не в тому, загрожує нам небезпека чи ні, питання в тому, щоб не порушити присягу, що її ми дали королю, якому ми зобов’язані нашими званнями, а дехто з нас – і становищем. Скасувавши ордонанси і призначивши нових міністрів, Його Величність зробив усе, що велів йому обов’язок; виконаймо ж свій обов’язок і ми. Як? вперше в нашому житті настав день, коли ми зобов’язані кинутися в бій, а ми ухилимося від битви? Покажемо Франції взірець чесності і порядності; не дамо їй упасти жертвою анархічних підступів, які позбавлять її спокою, дійсних вигод і свободи; кращий спосіб перемогти небезпеку – поглянути їй у лице».
Відповіддю мені було мовчання; пери поквапилися перервати засідання. Їх вабило порушення присяги; кожен, охоплений нездоланним страхом, піклувався про своє ганебне життя, неначе час не повинен був назавтра зірвати з нас наші старі шкури, за які жоден лихвар, що знає свою справу, не дав би й обола.
11
Республіканці. – Орлеаністи. – Пан Тьєр вирушає в Неї. – Нові збори перів у пана де Семонвіля: послана мені повістка приходить надто пізно
Поступово стало зрозуміло, що боротьба йде між трьома партіями. Захисники старовинної монархії були сильніші за інших у юридичному відношенні, вони спиралися на всіх, кому дорогий порядок; проте в моральному відношенні їхня позиція була найуразливіша: вони вагалися, вони не наважувалися висловитися: з вивертів придворних було видно, що вони готові погодитися навіть на узурпацію, тільки б не дати перемогти республіці.
Що до республіканців, то їхня відозва говорила: «Франція вільна. До того часу, поки французи не висловлять свою волю за допомогою нових виборів, тимчасовий уряд збереже за собою лише дорадчий голос. Геть королів! Ось наші вимоги: Виконавча влада в руках тимчасового президента. Прямі або багатоступінчасті вибори депутатів всіма громадянами. Свобода віросповідання».
Вимоги ці ввібрали в себе все справедливе, що було в республіканських переконаннях; нові збори депутатів покликані були вирішити, чи слід виконувати наказ: «Геть королів!»; кожен обґрунтував би свою думку, і, хоч який би уряд обрав цей конгрес усієї нації, він був би законним.
Іншу республіканську відозву, що з’явилася того ж дня, 30 липня, увінчували великі літери: «Геть Бурбонів!.. Інакше – прощавай велич, спокій, суспільний добробут і свобода».
Нарешті, до народу звернулися пани члени муніципальної комісії, що становили тимчасовий уряд; вони вимагали, щоб «ніякі прокламації не оголошували нікого головою держави доти, поки не буде остаточно визначено державний устрій; хай тимчасовий уряд залишається при владі доти, поки не виявиться воля більшості французів; усякі ж інші дії слід вважати невчасними і злочинними».
Це звернення, що виходило від членів комісії, обраної чималою кількістю громадян з різних районів Парижа, підписали пан Шевальє (голова), а також пани Трела, Тест, Лепеллетьє, Гінар, Енгре, Кошуа-Лемер та інші.
Члени цих народних зборів пропонували без голосування віддати посаду президента республіки панові де Лафаєту; вони спиралися на ті принципи, які проголосила у 1815 році, перед розпуском, палата представників. Багато друкарів відмовилися друкувати прокламації такого роду, оскільки їх заборонив герцог де Брой. Республіка скидала з трону Карла X і слухалася наказів пана де Броя, людини без характеру.
Я вже сказав, що вночі проти 30 липня пан Лаффіт разом з панами Тьєром і Міньє вжили всіх заходів, щоб привернути увагу публіки до пана герцога Орлеанського. 30 липня побачили світ плоди цієї таємної змови – прокламації і звернення, що попереджали: «Тільки не республіка!» Далі народу нагадували про подвиги в битвах під Жемаппе і Вальмі, а також запевняли, що пан герцог Орлеанський походить не з роду Капетів, а з роду Валуа.
