Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Виходить, ви ніколи не читали всіх цих незліченних просторікувань? У такому разі прочитайте їх, а потім перейдіть до моїх депеш із Пруссії, Англії та Рима (не будемо торкатися такої прикрої для вас війни в Іспанії, хоча вона – головна моя заслуга на державній ниві), порівняйте їх з усіма іншими депешами, які я тільки що перелічив, і, поклавши руку на серце, скажіть, які з них більше стомили вас: скажіть, чи дуже відрізняється моя робота від роботи моїх попередників, скажіть, чи поступаюся я стародавнім міністрам і покійним послам в умінні вдаватися в дрібниці істотності?
Перш за все ви побачите, що ніщо не випадає з моєї уваги: я не забуваю ні про Решид-пашу, ні про пана де Блакаса; я ревно відстоюю свої посольські права і привілеї, я тримаюся хитро і двоєдушно (а це найважливіша гідність!), і хитрість моя така велика, що я не відповідаю на лист панові Фунхалю, чиє становище ненадійне, але з підступної ввічливості роблю йому візит, щоб ублаготворити його, не залишивши, проте, в його руках жодного отриманого від мене рядка. У розмовах з кардиналами Бернетті та Альбані, двома державними секретарями, у мене не вихоплюється жодного необережного слова; я не цураюся і дрібниць: я даю лад паперам французів, що мешкають у Римі, і закладені мною основи зберігаються донині. Орлиним поглядом я прозираю протизаконність договору, укладеного в Трініте-дю-Мон між Папською областю і послами Лавалем і Блакасом – договору, який жодна зі сторін не мала права укладати. Потім я здіймаюся у сфери вищої дипломатії і, не маючи, втім, ніяких вказівок від міністра закордонних справ, беру на себе сміливість дати відвід одному з кардиналів, щоб не побачити на папському престолі ставленика Австрії. Я дістаю таємні протоколи конклаву: ніякому іншому послові це не вдалося б; день за днем я шлю на батьківщину списки кардиналів з результатами голосування. Я не забуваю і про родичів Бонапарта; я не полишаю надії вмілим поводженням добитися від кардинала Феша відмови від звання ліонського архієпископа. Досить якому-небудь карбонарію почати готувати нову змову, я негайно дізнаюся про це і визначаю, наскільки правдиві чутки про майбутній бунт; досить якому-небудь абатові почати плести інтриги, я негайно дізнаюся про це і руйную плани тих, хто хотів посварити кардиналів з французьким послом. Нарешті, я з’ясовую, що кардинал Латіль довірив головному сповіднику якусь важливу таємницю. Чи задоволені ви? Чи згодні, що перед вами людина, яка знає свою справу? У такому разі я зізнаюся вам, що ця дипломатична поденщина не коштувала мені ніяких зусиль, що я розправлявся з нею, як будь-який пересічний посол; так простак селянин у Нижній Нормандії шиє штани, пасучи овець: моїми вівцями були мої мрії.
Важливо й інше: порівняйте мої офіційні листи з донесеннями моїх попередників, і ви переконаєтеся, що я приділяю загальним питанням стільки ж уваги, скільки й приватним, що дух моєї епохи веде мене у вищі сфери людського розуму. Це найочевидніше в депеші, адресованій панові Порталісу, де я розглядаю становище Італії та виявляю презирство кабінетам, що мають хід історії за низку дрібних і великих змов. «Записка про східну війну» також містить політичні істини, які не назвеш рядовими. Я був прийнятий двома папами і розмовляв з ними не про кабінетні інтриги; я втягнув їх у розмову про релігію, про свободу, про майбутню долю світу. Тим же предметам була присвячена і моя промова перед конклавом. Я наважився порадити цим старцям йти вперед і зробити релігію рушієм суспільства.
Читачу, дочекайся закінчення моєї похвальби – адже я, подібно до філософа Платона, кружляю навколо своєї ідеї, перш ніж дійти до мети. Я став схожий на старого Сідрака – літа мій шлях подовжують. Я продовжую – і закінчу ще не скоро. Нині багато письменників зневажають свій літературний дар і готові поступитися ним заради дару політичного, незрівнянно втішнішого. Дякувати Богу, мною володіють зовсім інші почуття, я надаю дуже мало значення політиці, хоча б тому, що це – гра, в якій мені таланило. Успішному політику чесноти лише тягар. Я самовпевнено визнаю за собою практичну кмітливість, але чудово пам’ятаю про те, що добитися цілковитого успіху не дозволяю собі я сам. Справа тут не в моїй музі, але в моїй байдужості до всього на світі. З такою вадою досягти успіху в житті справді неможливо.
Байдужість, не сперечатимусь, личить державному мужу, але лише державному мужу, в якого немає совісті. Він байдуже поглядає на будь-які події, не відрізняє обрaзу від похвали, зневажає моральність, справедливість і співчуття, нарешті, здобуває користь навіть з революцій. Адже ці мудреці переконані, що будь-яка подія, щаслива чи нещасна, зобов’язана давати користь; вони наживаються на тронах, на домовинах, на клятвах, на образах; розцінки встановлюють новоявлені Мьонне, які колекціонують приниження і катастрофи: щодо мене, я не сильний у цій нумізматиці. На жаль, я безтурботний подвійно; власна моя доля не хвилює мене нітрохи не більше від навколишнього світу. Павло Пустинник зневажав світ, тому що вірив у Бога; я зневажаю суспільство, бо не вірю в політику. Ця невіра допомогла б мені добитися великих перемог в житті діяльному, якби я більше піклувався про свою дурну персону і вмів разом і принижувати, і улещувати її. Скільки б я не старався, я все одно залишаюся чесним простаком, неімущим дурником, що не вміє ні падлючити, ні наживатися.
Д’Андії, кажучи про себе, дав точний опис однієї сторони мого характеру: «Я ніколи не укладав честолюбних планів, – для цього я був надто честолюбний; Господь вселив у мене потяг до великих звершень в ім’я слави держави і щастя народів, і я не вмів обмежувати себе вузькими рамками особистої користі. Я міг би служити лише королю, який править сам і не прагне ні до чого, окрім безсмертної слави. Отже, королям мого часу я служити не міг».
Тепер, коли я показав вам найпотаємніші куточки своєї душі й оголив її затаєні достоїнства, коли я перелічив вам усі незвичайні довершеності своїх депеш, уподібнившись одному з побратимів по Інституту, який невпинно прославляє власну персону і привчає всіх навколо захоплюватися ним, тепер я відкрию вам, для чого затіяв усю цю похвальбу: я хотів показати, на що здатні літератори, що вступили на державну службу, і захистити їх від нападок дипломатів, фінансистів і чиновників.
Усі ці діячі вважають себе на голову вище від людей, кожен з яких, навіть найнікчемніший, вартий значно більше за них; чи личить всезнаючим панам-практикам молоти таку дурницю? Ви говорите про факти, погодьтеся ж із фактами: більшість великих письменників давнини, середніх віків, сучасної Англії були великими державними мужами, якщо тільки опускалися до політики. «Я не став пояснювати їм, – зауважує Альф’єрі, розповідаючи про свою відмову від посади посла, – що для мене їхня дипломатія і депеші означають значно менше, ніж написані мною чи навіть кимось іншим трагедії; адже людей такого роду напоумити неможливо: вони не можуть і не повинні змінити віру».
Хто з французів був кращим літератором, ніж Л’Опіталь, наступник Горація, чи спритний посол д’Осса, чи Рішельє, ця людина гострого розуму, якій мало було вирішувати спірні питання, писати записки та історії, яка тільки те й робила, що винаходила сюжети для п’єс, складала віршики в компанії Мальвіля та Буаробера і в муках народжувала Академію та «Велику пастораль»? Хіба він став великим міністром тому, що був поганим письменником? Утім, справа ж не в більшому чи меншому таланті, справа у пристрасті псувати папір; проте сам пан де л’Емпірей не виявив більше запалу й щедрості, борючись за місце на Парнасі, ніж кардинал, що витратив на постановку своєї трагікомедії «Світам» двісті тисяч екю! Якби можна було знати напевно, що кожен посередній поет, зайнявшись політикою, стане чудовим державним діячем, з цього випливало б, що кожен чудовий поет стане державним діячем середньої руки: але хіба талант поета убив талант політика в Солоні, елегійному поеті, який не поступався Симоніду; у Періклі, який зраджував муз, щоб зачаровувати афінян чудовими промовами, у Фукідіді й Демосфені, які підняли на таку недосяжну висоту славу письменника й оратора, хоча й віддавали свої сили військовому ремеслу та публічному красномовству? Хіба літературний дар знищив геній Ксенофонта, який, обмірковуючи «Кіропедію», брав участь у «Відступі десяти тисяч»; хіба завадив він двом Сципіонам – другу Лелія і покровителю Теренція, чи Цицерону, царю словесності й батькові вітчизни; нарешті Цезарю, авторові творів з граматики, астрономії, релігії, літератури, суперникові Архілоха в сатирі, Софокла в трагедії, Демосфена в красномовстві, творцеві «Записок», рівних яким не написати жодному історику?
