Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Втім, скільки не наводь прикладів, у нашій країні дар письменника, що безумовно перевершує всі інші таланти, бо він не виключає жодного з них, завжди стоятиме на заваді політичному успіху: справді, яка користь у високому розумі? він ні на що не придатний. Французькі дурні, особлива і суто національна порода людей, мають за ніщо французьких Гроціїв, Фрідріхів, Беконів, Томасів Морів, Спенсерів, Фолклендів, Кларендонів, Болінґброків, Берків і Каннінґів.

У нашім марнославстві ми ніколи не погодимося визнати навіть за геніальною людиною різнобічної обдарованості і здатності справлятися зі справами звичайними так само добре, як справляється з ними людина звичайного розуму. Досить вам хоч на якусь дещицю вийти за межі банальності, як тисяча дурнів зчиняють галас. «Ви заноситесь у хмари!» – кричать вони, горді тим, що самі животіють на землі і не хочуть іншої долі. Таємне усвідомлення власної недосконалості змушує цих бідолашних заздрісників повставати проти таланту; вони поблажливо нагадують Верґілію, Расіну і Ламартіну, що їхній талан – вірші. Але який ваш талан, панове гордівники? – забуття: воно чатує на вас за двадцять кроків од будинку, тим часом як названих поетів двадцять віршованих рядків, написаних ними, прославлять навіки.

Книга тридцять друга

1

‹…› Піренєї. – Пригода

Я не зміг докінчити оду: мій тужливий барабан бив відбій, скликаючи мріяння минулих ночей, проте в лави відступаючих весь час вривалися мріяння нинішньої хвилини, чий сяючий вид ніяк не в’язався з боязкою міною їх старих товаришів.

І ось, віддаючись віршуванню, я побачив молоду жінку; що сиділа на березі гірського потоку; вона підвелася й пішла мені назустріч; з розмов місцевих мешканців вона знала про мій приїзд. Незнайомка виявилася таємничою Окситанкою, з якою ми вже два роки листувалися, жодного разу не бачивши одне одного; таємниця розкрилася: Patuit Dea [86].

Сповнений шанобливості, я відвідував біля струмка свою наяду. Одного разу, коли я зібрався вже йти, вона захотіла провести мене; мені довелося на руках донести її до неї додому. Ніколи ще мені не було так соромно: я гадав, що людина мого віку, здатна викликати таку пристрасну прихильність юної особи, просто смішна, і що приємнішою для мене могла виглядати ця примха, то більшого приниження я зазнавав, справедливо бачачи в ній знущання. Від сорому я ладний був утекти до ведмедів, що водилися по сусідству. Я відчував зовсім не те, що Монтень, який сказав: «Любов повернула б мені зіркість, тверезість, люб’язність, змусила б піклуватися про власну зовнішність…» Бідолахо Мішель, ти говориш про чудові речі, але на жаль, людям нашого віку любов усього цього аж ніяк не повертає. Нам залишається тільки одне: доброхіть одійти. Отже, замість того, щоб віддатися заняттям здоровим і мудрим, щоб стати гідним кохання, я постарався стерти з пам’яті швидкоплинний образ моєї Клеманси Ізор; гірський вітерець невдовзі розвіяв химеру прекрасного створіння; дотепна, рішуча і чарівна шістнадцятилітня чужоземка була вдячна мені за те, що я оцінив себе по справедливості: нині вона вже заміжня.

2

Міністерство Поліньяка. – Мій розпач. – Я повертаюся до Парижа

Чутки про падіння міністерства дійшли до наших ялицевих лісів. Досвідчені люди говорили навіть про те, що новий уряд очолив князь де Поліньяк, але я нітрохи в це не вірив. Нарешті прибули газети: я розгорнув їх і з подивом прочитав офіційне повідомлення, що підтверджувало ці чутки. З того часу, як я живу на світі, фортуна не раз підносила мені сюрпризи, але такого жорстокого розчарування мені ще не доводилося зазнавати. Доля в черговий раз змела з лиця землі всі виплекані мною химери; але цього разу разом з моїми ілюзіями вона загубила монархію. Я важко пережив цей страшний удар; розпач мій був великий, бо я відразу ухвалив рішення: я повинен покинути свою посаду. Я отримав багато листів; у всіх мені пропонували подати у відставку. Навіть ледве знайомі мені люди виявили мені повагу своїми настановами.

Мене неприємно вразила ця догідлива турбота про моє добре ім’я. Дякувати Богу, щодо честі я ніколи не мав потреби в порадниках; життя моє було низкою самопожертвувань, зроблених з власної волі; коли йдеться про обов’язок, я не марную час на роздуми. Відставка згубна для мене – адже все моє багатство завжди складається із самих боргів, які я ніколи не встигаю заплатити, бо дуже скоро втрачаю чергове місце; тож у відставці мені щоразу доводиться жити на доходи від моїх книжок. Дехто з люб’язних гордівників, що письмово і усно розводилися мені про честь і свободу, відмовилися від звання державного радника, проте вони володіли солідним статком або залишили за собою дрібні посади, що давали засоби для існування. Вони вчинили як протестанти, які, відкидаючи деякі з католицьких догматів, зберігають вірність решті, таким же неправдоподібним. Ні послідовності, ні щирості: звичайно, вони втрачали з власної волі дванадцять чи п’ятнадцять тисяч ліврів ренти, але вдома їх чекав багатий маєток або принаймні передбачливо припасений шматок хліба. Що ж до мене, то зі мною не церемонилися і дуже охоче поступалися від мого імені всім, що у мене ще залишалося: «Вперед, Жорже Данден, сміливіше; чорт забирай, друзяко, не ганьбіть себе, роздягайтесь! Викиньте у віконце двісті тисяч ліврів ренти, посаду, що вам подобається, посаду почесну і високу, попрощайтеся з римським царством красних мистецтв і з щасливою можливістю отримати довгождану нагороду за невтомну і нелегку працю. Нам так хочеться. Тільки такою ціною ви збережете нашу повагу. Ми скинули каптан і залишилися в теплому фланелевому жилеті, а ви скиньте оксамитовий плащ і йдіть голяка. Наш девіз – абсолютна рівність, рівноправ’я вівтаря і жертви».

Причому – дивна річ! – люди, що з таким великодушним запалом виштовхували мене втришия, люди, що виявляли мені свою волю, не були ні моїми справжніми друзями, ні моїми соратниками по політичній боротьбі. Мене прирікали на заклання в ім’я лібералізму – доктрини, прихильники якої невпинно нападали на мене; я зобов’язаний був поставити на карту долю законної монархії ради того, щоб заслужити похвалу жменьки боязких недругів, яким бракувало мужності померти з голоду.

Я готувався до довгої посольської кар’єри; святкування, які я влаштував, розорили мене, я ще не заплатив за перше своє житло. Але найбільше пригнічувала мене необхідність розлучитися з містом, де я сподівався провести решту життя, втішаючись щастям.

Сам я ніколи нікому не докучав порадами в дусі Катона, дотримання яких укидає в убозтво не того, хто їх дає, а того, хто їх отримує; я переконаний, що подібні поради марні, якщо розходяться з внутрішнім голосом людини. Я ж, як уже було сказано, з першої хвилини знав, як мені вчинити: мені легко було ухвалити рішення, але болісно було його виконати. Коли в Лурді замість того, щоб повернути на південь, до Італії, я рушив убік По, очі мої наповнилися сльозами. Я не соромлюся признатися в цьому: адже, хоч би як там було, я прийняв виклик, посланий мені долею, і став з нею на прю. Повертатися не хотілось, і я зволікав час. Повільно розмотував я нитку тієї дороги, якою так бадьоро мчався ще кілька тижнів тому.

Князь де Поліньяк боявся моєї відставки. Він розумів, що, коли я залишу посаду, це відбере в нього голоси депутатів-роялістів і зробить сумнівною долю його уряду. Йому порадили послати в Піренеї гінця з листом від короля, де мені наказувалось негайно виїхати до Рима, щоб прийняти неаполітанського короля і королеву, котрі прямували до Мадрида у зв’язку з одруженням їх дочки – нареченої іспанського короля. Якби я отримав цей наказ, то потрапив би у досить скрутне становище. Можливо, я визнав би за свій обов’язок виконати його і лише потім подати у відставку. Але як повернулася б справа, якби я опинився в Римі? Можливо, я затримався б там; фатальні дні застали б мене на Капітолії. Можливо також, що моя нерішучість зберегла б панові де Поліньяку ті декілька голосів у палаті депутатів, яких йому бракувало. У цьому разі адреса не була б прийнята, і автори ордонансів, що стали відповіддю на нього, можливо, не вдавалися б до цього фатального засобу: Dis aliter visum [87]…