Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗

Очолює похід Казик Врубель. Він виступає, як на параді. Та це й не дивно: на ньому — елегантний костюм. Усі хлопці в сорочках, у полотняних або тикових штанях, а Казик убрався, мов на бал. Саме вчора мати принесла від кравця костюм. Це перший пристойний костюм за всі п’ятнадцять років Казикового життя. У кравця було багато роботи, і він трохи кривився, кажучи, що не любить перелицьовувати старий одяг, але Казикова мати якось зуміла підібрати ключик до його кравецької душі. «Ви гляньте лишень… крам міцний, наче, перепрошую, бляха. Чоловік купив собі цей костюм за чотири роки до війни, і хоча б одна тобі дірочка… а тепер мій Казик пішов у гімназію і треба його пристойно одягти».

Казик витирає піт із лоба й непомітним рухом розстібає гудзики піджака. Широкі штани із справжньої бєльської, довоєнної вовни зсуваються із стегон, закриваючи носки сірих від куряви черевиків. Краватка, позичена в батька, впивається в шию, як зашморг. Але знімати її зараз безглуздо: хто-хто, а Качур, чого доброго, подумає, що це через нього. Він уже кілька разів уїдливо кидав: «Казику, тобі часом не холодно? Як можна бути таким легковажним — вибиратися в похід у самому костюмі? Навіть про кашне забув. Думаєш, ця краватка врятує тебе від ангіни?»

Казик не відповідав на зачіпки й на провокації не піддавався. Він вирішив, що йому просто заздрять, бо не мають такого розкішного костюма. З усієї вісімки Справедливих тільки Ластатий і Качур носили одяганку, яку можна було лише з великою натяжкою назвати гімназичним мундирчиком. Але навіть ці двоє не мали анінайменшого уявлення про вовну, яка пережила чотири довоєнні роки, всю окупацію і славний період визволення. Костюм Ластатого, власне кажучи, годиться тільки для театрального реквізиту. Поки висить на вішалці, то ще вартий доброго слова, та тільки-но опиниться на плечах Ластатого, як зразу втрачає всі свої вартості. Кілька рухів — і вигляд у костюма такий, наче хтось прокрутив його в м’ясорубці, або наче його корова жувала. Безліч складок, згинів, рубців… зморшки, пухирі, вм’ятини… А скільки було подиву й зітхань, коли Ластатий прийшов на танцювальний вечір у синій уніформі з широкими вилогами, з плечима, в якій кравець вклав щонайменше по півкіла вати.

В костюмі Кальоша вилоги були трохи вужчі, манжети на штанях — трохи менші, та й вати в плечі не стільки напхано. Але теж муляло й пекло немилосердно, наче костюм був з паперу або з кропиви.

Казика геть захопили думки про вартості й вади чоловічого гардероба. І він дійшов висновку, що не так йому вже й жарко, що треба застебнути гудзики, бо в розстебнутому піджаку вигляд у нього не вельми ошатний, і що навіть до краватки можна потроху призвичаїтись. Ще хвилину тому вона врізалася в шию, як груба мотузка, а зараз він її зовсім не відчуває.

За Казиком лихою тінню ступає Качур. Певне, він ніяк не може погодитися з думкою, що Врубель раптом увійшов до найвишуканішого товариства, до гімназичної еліти, бо знову в’їдливо кидає:

— Казику, послухай мене, схопиш запалення легенів! Застебнися на всі гудзики і закрий рота, бо тебе вітром продме! Казику, підніми комір, роби щось, рятуйся, чоловіче, бо вмреш у розквіті сил!

Хтось хихикає, а Ластатий аж у долоні плескає. Тільки невідомо кому — чи Казикові за вихід у повному параді, чи Качурові за дотепи. І тоді з самого кінця колони лунає басовитий Богданів голос:

— Відчепися, Качуре, не зубоскаль… Якби тобі батько подарував такий смокінг, то ти б либонь і спав у ньому.

Тим часом усі знали, що коли хтось і мав заздрити, то не Качур, а Богдан. Пан Ліпка ніколи не балував сина новими костюмами. Не мав на це ні бажання, ані грошей. Богдан успадковував від батька й стоїчно носив заштопані светри, ветхі піджаки й черевики, що пам’ятали, мабуть, ще японську війну. Він часто вдавав, ніби такі буденні справи його не дуже хвилюють, бо, зрештою, не одяг прикрашає людину. Однак іноді він забував про це гарне правило й тоді мріяв уголос: «А знаєте, хлопці, що я куплю, коли одержу першу в житті зарплату? Куплю собі розкішний костюм, білу сорочку, черевики з рипами».

Ці голосні розмови, основного темою яких було червневе сонце і синій Казиків костюм, лише на мить відволікли Адама від дуже серйозних роздумів.

За кілька днів почнуться канікули, а через два тижні відбудеться цікава екскурсія. Може, у Щецін, а може, в Варшаву… Саме завтра вони мають про це дізнатися. Зустрінуться з учителем Минулою, який супроводитиме їх у цій подорожі. Вони дуже зраділи, коли дізналися, що поїдуть разом з ним. Минула — з тих небагатьох учителів, які навіть до учнів першого класу гімназії ставляться з повагою.

Іноді він розмовляв з ними на такі серйозні теми, що їм самим здавалося, ніби межу зрілості вони вже переступили кілька років тому.

Отже, завтра вони обговорюватимуть подробиці поїздки, а сьогодні Адам хоче зробити ще одну спробу відродити Спілку Справедливих. За геройський вчинок на них чекає нагорода. Але ж ідеться тут не тільки про пригоду в підземеллі, про спійманих Лисого і Ваню. Пригод і небезпек було багато. Коли ці пригоди й кінчалися щасливо, то це насамперед тому, що хлопці завжди діяли гуртом; що в скрутні хвилини кожен пригадував правило: один за всіх і всі за одного. Звісно, коли глянути прискіпливіше, то, напевне, можна знайти кілька фактів, які свого часу внесли в життя Справедливих багато сум’яття. Але, по-перше, навіть у взірцевій сім’ї бувають сварки, а, по-друге, зайва дріб’язковість у погляді на речі не в кожній ситуації доцільна. Навіщо, зрештою, вдаватися до сумних спогадів, коли сьогоднішній день для колишніх членів Спілки і так чорний. Може, не всі це відчувають, але колишній ватажок Справедливих, Адам Гаєвський, прийняв благородне рішення турбуватися про себе і про сімох своїх товаришів. Він не сумнівається — це на його особу звернено очі історії. І починає гарячково підсумовувати втрати: «Де й ділася наша солідарність, пропали спільні інтереси. Ми стали дратівливі, єхидні, і найгірше — збайдужіли один до одного. Зустрічаємось, розмовляємо, але що то за зустрічі, що то за розмови?.. Тільки й того, що помічаємо один одного. А ще ж півроку тому, так блискуче зігравши матч-реванш із задаваками із 2-Б класу, ми поклялися в дружбі до могили. Адже ще взимку всі без запізнень приходили на умовлені зустрічі… І довго не розходились… На наших зібраннях ми руйнували старі порядки цього світу, складали нові конституції, встановлювали особливі закони, які мали вберегти нещасну молодь від середньовічної дисципліни, вперто насаджуваної більшістю батьків. Розробляли плани великих спільних походів, що кінчались над річками Замбезі чи Окаванге, на острові Хоккайдо і на берегах озера Урмі… І раптом ухопила нас за горло нудьга та байдужість. Якийсь час ми ще жили ніби в кредит. У школі і в місті пам’ятали про нашу славу, але слава вже почала вивітрюватись, як нашатир із нещільно закоркованої пляшки. Аж поки лишився від неї тільки туманний спогад…

Адам розглядається по лузі. Отам ліворуч, поблизу кущів, три роки тому він люто бився з Богданом. Бився за владу. Богдан був тоді всемогутнім королем не тільки шостого класу, а чи не всієї школи. А трохи далі, он там, де звивисті береги річки утворюють чарівний півострів, зійшлись вони в смертельній битві з грізною бандою Худяка, який прагнув встановити на цьому острові свого диктатуру. Банду розбили вщент, над зеленою стіною шелюги залопотів прапор Спілки Справедливих.

«Треба все це нагадати хлопцям, — жвавішає Адам. — Видно, ще Конопніцька [3] передбачала нашу славу, коли писала: «Славних маючи синів, не загине і країна».

Спершу він хотів зібрати хлопців на горищі, бо горище було справді символічним місцем в історії Спілки. Але після досить прикрої сутички із сторожем Теофілем швидко відмовився від свого наміру. Вдвох із Ягеллом вони вирішили, що про цю історію ніхто не повинен знати. І хоч пан Теофіль, теж трохи присоромлений своїм нічним полюванням, заявив: «Можете приходити сюди, коли тільки схочете», — вони не наважились ризикувати. Бо ще, чого доброго, хто-небудь з мешканців, а може, і сам Теофіль, заведуть мову при Качурові, Ластатому чи Богданові про те непорозуміння… Був би такий цирк, що тільки боки рвали б зо сміху. Адже навіть Казикові, з його вічними халепами, не випадало такої божевільної пригоди.