Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
Богдан тут-таки використав чудову нагоду й почастував капітана, що захитався на кладці, ще однією дуже дошкульною серією ударів. Капітан перехилився до води і ще міцніше вчепився в Казика. Далі трагічні події розвивалися блискавично. Врубель, забувши про поручень, кинувся на противника і… беркицьнув сторч головою просто у Вєпж, що замріяно плюскотів унизу. Супроводив його в цій короткій подорожі капітан, але для Казика то вже було мізерною втіхою.
Голосне й промовисте «ах!» вирвалося з грудей супротивників. Всі на мить завмерли, дивлячись, як Казик, занурений по шию у воду, насилу бреде до берега. Біля нього, форкаючи, наче кінь, і сварячись кулаком, бовтається у воді капітан.
І тут Казик ніби згадав про те найбільше в житті лихо, яке спіткало його. Він повернувся мокрим обличчям до Справедливих, що стояли на кладці, і розпачливо зойкнув:
— Мій новий костюм!..
Найдзвінкіша сурма, найголосніші барабани, найгучніший заклик до бою не мали б такої сили, як жалібна Казикова скарга. Справедливі раптом усвідомили, що сталася страшна річ, і одностайно кинулись на штурм. Не встиг Богдан точним ударом послати у воду власника гарної голубої сорочки, як Ягелло, Кальош, Чорний і Ластатий пригадали собі, що зробив гетьман Чарнецький [4], аби врятувати вітчизну. Гетьман Чарнецький «кинувся через море», а Справедливі, не маючи під рукою моря, кинулись через річку Вєпж. Вони так швидко подолали її, що противник навіть не встиг подумати про відступ. А тепер дорога назад була вже відтята.
Капітан марно силкувався вилізти з води. Берег був стрімкий, та ще й, на лихо, там капітана підстерігав Качур, що відступив із кладки на зручнішу позицію. Йому вже тричі вдалося зіпхнути назад у воду Антося, що, геть знесилений, аж заточувався від утоми. Чуприну капітана прикрашав очерет, за коміром стирчала зелена бадилина. Він не цікавився долею своїх солдатів, не звертав ніякісінької уваги на те, що діється в нього за спиною. Всі його думки були зайняті одним: як вибратися на берег.
Схоже, такі самі думки не давали спокою й піжонові в голубій сорочці. Але його мрії були ще нереальніші, ніж у капітана. Піжон стояв посеред річки й старався скинути із себе Ягелла та Ластатого.
— Ну що, бандите!.. — репетує Ягелло просто у вухо противникові. — Ти ще пам’ятаєш своє ім’я?! А коли народився, пам’ятаєш? Нарешті попався ти мені до рук.
Обличчя в «бандита» розгублене, погляд нестямний, бо тільки секунду тому його голова була під водою. Однак Справедливі не дають довго відпочивати. Вони знову зависли в нього на шиї, мов кровожерні стокілограмові потвори, знову занурюють його по самісіньке тім’я в розбурхану воду.
— Один, два, три, чотири, п’ять…— лічить Ластатий таким піднесеним голосом, наче декламує вірш Міцкевича «Редут Ордона». Долічив до десяти й тільки тоді відпустив голову Піжона. Ягелло неохоче зробив те саме. Спочатку з води виринуло бліде обличчя потопельника, а трохи згодом щось, що зовсім недавно було гарною голубою сорочкою. Мокра-мокрісінька, обліплена зіллям, з одірваними гудзиками шматина викликала в Ягелла й Ластатого такий захват, ніби вони все життя мріяли побачити саме таку картину.
— Глянь, Казику! — загорлав Ягелло. — Придивися до цієї ганчірки, мабуть, колись це була графська сорочка!
Казик навіть не глянув у той бік. Що йому до якоїсь там сорочки, графської чи навіть королівської! Яке йому діло до всіх сорочок на світі, разом узятих: рожевих, жовтих, білих, у крапочку, в смужку й просто гладеньких. Якби поскладати їх на одну купу, що сягала б аж до неба, і якби спалити цю купу, а потім втоптати попіл у землю, — то й тоді ні з цього вогню, ні з попелу не народився б прекрасний костюм з чудової бєльської вовни!..
Тремтяча рука Казика Врубеля повільно повзе по мокрому костюму. Вовна зараз схожа на губку. Досить ледь натиснути на неї, як поміж пальцями цвіркають струмочки трохи каламутної води.
На кладці, на березі, в річці й досі точиться драматична боротьба. Он Адам перекидає через поручень ще одного любителя купелі, а ондечки Богдан жене по лугу, як наполоханого зайця, довганя, що під час пам’ятного футбольного матчу відзначався не стільки майстерністю гри, скільки вмінням підставляти ногу. Але Казик сидить на березі, мов на іншій планеті. Він нічого не бачить, нічого не чує… Його костюм у жалюгідному етапі; штани — як брудні мішки з-під картоплі; кожна холоша — мішок. Вилоги в піджака скидаються на прострелені крила мертвого птаха. Вони безсило звисають і волають про помсту. І коли ми вже згадали про те, що бєльська вовна ввібрала в себе кілька літрів каламутно-зеленої води, то треба також зазначити, що власник цієї вовни, Казик Врубель, ввібрав у себе чорний розпач.
Вороги відступають в дедалі більшому безладі. Капітанові нарешті вдалося видертися на берег, і зараз він тюпає в напрямку міста. З його черевиків, штанів, сорочки при кожному кроці виливається, мов з дірявої бочки, вода. Захоплений цією картиною Качур не переслідує капітана, бо, чесно кажучи, він не хотів би зустрітися з ним надто далеко від берега. Адже тут він міг би будь-якої хвилини розраховувати на підтримку, а там, поблизу міста, капітан навряд чи дав би себе скривдити. Отож Качур тільки криком доводить свою готовність битися далі:
— Почекай, руда мавпо!.. Не мчи так, бо в тебе вода із штанів дзюрчить!.. Шкода води, ти ж знаєш, що відро води коштує п’ять злотих!
Капітан, звичайно, знає ціну відра води, але, на втіху Качурові, не уповільнює бігу. Певне, вода його зараз анітрохи не цікавить, навпаки, він хоче її якнайшвидше позбутися.
Пригадалися Справедливим дні великої слави.
— Ура-а! Перемога! — горлає Ластатий і підкидає вгору знятий з ноги черевик. Черевик не дуже охоче віддаляється від землі, на якій, в силу свого призначення, почувається найпевніше. Зате назад повертається блискавично. Врізався каблуком у сухий кущик трави й зітхнув на всю широчінь надірваної підметки.
— Ура-а! Хай живуть Справедливі! — розлягаються радісні голоси. Лунають вигуки про те, що в єдності сила, що нехай начувається той, хто стане їм на дорозі.
І раптом западає тиша. Всі погляди спрямовані на Казика. На маленьку постать, обліплену мокрим костюмом. Постать здавалася майже комічною, але ніхто не сміявся. Всі рушили до Врубеля таким кроком, наче йшли за труною. Повільно, скорботно…
Першим біля нещасного Казика опинився Ластатий. Він навіть не встиг знайти підкинутого на честь перемоги черевика. Стоячи, мов чорногуз, на одній нозі, він засмучено прошепотів:
— Такий костюм!.. Така втрата!.. Щоб їх дідько вхопив!
Підійшли хлопці. Оточили Казика колом. Почали коментувати цю жахливу подію, спершу тихо, якось паче ніяково, а потім дедалі запальніше.
— Жах! Я просто не можу на це дивитися…
— Добрий крам води не боїться… Може, вдасться якось урятувати?
— Я б у міліцію пішов. Адже це злочин, а за злочин треба відповідати, і то неабияк.
— Здурів, чи що? Думаєш, у міліції немає більшого клопоту?
— Найгірше виглядають штани… Казику, а може, повісиш костюм на гілляку? Він висохне…
— Сам повісся! Де це чувано, щоб костюм сушився на такому сонці? Тут треба обережно, без фахівця не обійдешся.
— Здається мені — це вже кінець. Це вже не костюм, а сумна згадка про костюм…
— Страхітлива історія, можна навіть роман на цю тему написати! Такий чудовий костюм, війну пережив, а тепер скінчив життя у нікчемному Вєпжі.
— А я вважаю — його ще можна врятувати. Він має такий жахливий вигляд тому, що вода стікає; якби взяти праску та пройтися по ньому, а потім акуратно повісити на вішалку…
Останні слова Адама справили на Казика велике враження. Він навіть спробував підвестися… йому допомогли, бо якщо Казикова вага була десь у межах сорока п’яти кілограмів, то тепер, додавши до неї вагу мокрого костюма, Врубель важив, певно, більше, ніж знаменитий боксер Антоній Кольчинський.
— Ви вважаєте — є якась надія? — запитав Казик, напружено чекаючи на позитивну відповідь.
4
Чарнецький Стефан (1599–1665) — видатний польський полководець, учасник багатьох визвольних битв у війні зі шведами.