Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗

Отож Адам і обрав луг понад лісом, поблизу півострова, на якому пліч-о-пліч ішли колись у звитяжний бій Справедливі здобувати перемогу і славу. Але сьогодні всім їм до цієї слави якось байдуже. В армії, що колись славилася залізною дисципліною, панує повна анархія.

Чорний кинув пропозицію взагалі відмовитись від зборів, а замість того гарно покупатися. Качур хоч і не підтримав Чорного, проте дозволив собі зауважити, що ноги в нього — свої, не куплені, і що він починає нудитися цією сонячною мандрівкою. Ластатий зайняв зручну вичікувальну позицію. Він примирливо усміхнувся до Адама, такою ж усмішкою обдарував Качура й філософськи заявив, що йому однаковісінько. На боці Гаєвського натомість беззастережно виступили Богдан і Ягелло. Правда, цей виступ був зумовлений винятково особистими інтересами. Богдан підтримував Адама відтоді, як звірив йому свій план втечі до Америки. Ягелло відчував щось на зразок вдячності за появу Адама в квартирі пана Теофіля в найвідповідальніший момент. Якби не Гаєвський, то справа могла б закінчитись у відділенні міліції. І хоча спочатку «письменникові» цього й хотілося (цікаво ж знати, що відчуває злодій, коли його ведуть у міліцію), одначе у вогні подій все літературне натхнепня згоріло дощенту, і з цього попелу, немов птиця Фенікс ¹ зродився потворний страх.

Ще кілька десятків метрів, і ось уже Казик, що йшов на чолі колони, зупинився над стрімким берегом річки. Тепер тільки перейти через кладку, і за п’ять хвилин вони будуть на чудовій галявині, оточеній широким вінком кленів і дубів.

На тому березі річки, зразу ж біля кладки, стовбичать, чекаючи невідомо на що й на кого, кілька здоровил. Не треба довго до них придивлятися, щоб збагнути, з ким маєш приємність зустрітися. Приємність? Прошу вас, негайно забудьте це слово, в даній ситуації воно, м’яко кажучи, дуже недоречне.

Отой рудий молодик, що насвистує мелодію партизанської пісеньки — капітан футбольної команди, яку Справедливі перемогли в славетному матчі на шкільному стадіоні. Обіч капітана, взявшись руками в боки, наче козачка зібрався танцювати, стоїть грубіян, якого вчитель Минула вивів з поля за недозволений прийом у грі проти Ластатого. А цей у голубій сорочці, який длубається сухою билинкою в зубах? Найкраще його знає Ягелло. Бо саме Ягеллу сказав він того дня таким голосом, яким говорять тільки вбивці: «Коли хоч раз іще проведеш Магду додому, я тебе так віддухопелю, що забудеш, як тебе звуть і коли народився». Така перспектива особливого захоплення у Ягелла не викликала. Що то вже за життя, коли не знатимеш ні свого імені, ні навіть дня народження. Тому він для власної безпеки вирішив обрати тактику тимчасового відступу й чекати сприятливої нагоди для помсти. Може, саме сьогодні й настав великий час розплати?

— Чого ждеш? — підштовхує Богдан Казика, який зупинився й стоїть, не наважуючись ступити на кладку. — Проходь, не заступай дороги.

Казик не обертається, але відчуває — всі Справедливі дивляться тільки на нього. Не любить він бути в центрі уваги, хоча — ніде правди діти — сяку-таку приємність від цього має. Тремтячою рукою береться він за поручень, тремтячою ногою ступає на кладку. Старається не дивитися в напрямку тієї банди з 2-Б, старається нікого не зачепити. Він задивився на швидкоплинну воду, в якій дуже добре видно зграйку пліточок і верховодок, що важко пливуть проти течії.

За Навиком на кладку ступив Богдан Ліпка, за Богданом Качур, за Качуром — Адам… Решта затримались на березі. Може боялися, що дошки тріснуть під їхньою вагою, а може, вчасно відчули, що пахне смаленим, і вирішили спостерігати розвиток подій з безпечного і зручного місця.

Другокласники на тому березі почали гарячково радитись. Ця нарада була дуже коротка. Рудий капітан підсумував її визивним сміхом і сповненою гідності ходою помарширував до Казика. Зустріч відбулася на самісінькій середині кладки, кладки вузенької, на якій не можна було розминутись.

— Доброго дня, шановні! — чемно привітався капітан і обіперся рукою об поручень.

— Геть з дороги, телепню! — вигукнув Богдан. — Раджу тобі по-доброму, щоб потім не жалкував.

За капітаном посунули на кладку його приятелі. Тепер їх було п’ятеро. Тонкі дошки вигнулися, наче лук. Навіть дивно, що все ще якось трималося купи.

— Та це ви повинні уступитися нам з дороги! — озвався хлопець у голубій сорочці, який мав давні порахунки з Ягеллом. — Ми були перші на березі. Були, чи ні?

— Зате ми перші вийшли на кладку, — заквапився з поясненням Казик. Сказав він це майже благальним тоном. Хто-хто, а він добре розумів, що коли зараз здійметься буря, він опиниться в самісінькому центрі циклону. Перед собою він мав п’ятьох другокласників, за собою трьох Справедливих, а на собі — синій костюм, тільки вчора принесений від кравця.

— Помовч, хлопчику, не твоє мелеться, — докірливо кинув капітан і зразу ж усміхнувся, наче хотів загладити гостроту своїх слів. — Помовч, рибам і дітям права голосу не дано.

— Попереджаємо востаннє! Чуєте — востаннє! — Адам уже збагнув, що вороги не поступляться, що треба прокладати собі шлях кулаками.

— Казику, дай йому у вухо, я бачу, ця руда мавпа до тебе сікається! — скипів Качур, який досі намагався вдавати найспокійнішого.

Казик оцінив моральну підтримку товариша, але коли він цієї миті про щось і думав, то не про удар у вухо, а швидше про можливість вийти неушкодженим з цієї не вельми приємної ситуації. Однак шанси на здійснення цього наміру були дуже мізерні. Бо з місця, в якому він так легковажно опинився, вороття не було.

— Я чув, що добродій Казик збирався дати мені в вухо? — в підкресленим спокоєм спитав капітан і обурено скривився. — Мені це не причулося?

Богдан швидко закліпав повіками, це було явною й перевіреною ознакою невблаганного наближення бійки. Навіть тим із Справедливих, що лишилися на березі, урвався терпець. Вони підскакували, наче півні перед бійкою, розмахували руками, голосно вигукували в обличчя ворогам:

— Хочете відігратися за той матч?

— Завидки беруть, що про нас більше говорять, ніж про вас?

— Зараз ми дамо вам урок боксу!

— Будете тікати, як щури з потопленого корабля!

— Начувайтеся, свинячі рила, мавпячі пики, тхори, мурахоїди!

— Богдане, Адаме, Качуре, покажіть цим покидькам, де раки зимують!

— Казику, не жалій кулаків, ми за тобою!

Не так жаль було Казикові своїх кулаків — часом таку-сяку користь він мав із них, — як костюма. Адже битися в новому костюмі — злочин, інакше не скажеш. Досить комусь шарпнути за вилогу… ні, навіть думати про таке страшно! Врубель затуляє очі долонею, неначе побачив цю жахливу сцену. Синій костюм з довоєнної бєльської вовни лишився без вилог… Жахливе, кошмарне видовисько… справжня катастрофа.

Та не встиг Казик відгородитись долонею від цієї моторошної картини, від цього тяжкопонівеченого костюма, як на кладці почали втілюватись у життя взаємні погрози. Капітан, безстрашно перехиляючись через поручень, стусонув Богдана кулаком у спину. Богдан завив од люті й, незважаючи на Казика, що мимоволі відігравав роль щита, за яким ховався противник, замолотив правою рукою, де тільки можна було. Зацідив ненароком у потилицю скуленого Врубеля, що обома руками вчепився у поручень.

Це була вельми дивна бійка. На кладці стояло дев’ятеро хлопців, але практично тільки двоє могли зійтися врукопаш. Усі ж ті, що стояли за спинами Богдана й капітана, брали участь у битві лише горлянками. А що горлянки були у них міцні, то над лугом, над річкою й лісом знявся такий вереск, такий галас, наче зійшлися щонайменше два полки.

— Вріж йому добряче правою, Богдане… хай у нього трохи проясніє в дурній голові!

— Навчи його поважати старших, Антосю! Постав печатку, щоб знав!..

Казик раптом відчув, що капітан Антось, очевидно, втрачаючи рівновагу після Богданового удару, міцно вхопився за рукав його піджака.

— Пусти, шакале! — В Казиковому голосі прозвучала ненависть, що межувала з розпачем. — Пусти мій рукав, бо вб’ю!