Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детские » Детская проза » На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗

На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗

Тут можно читать бесплатно На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗. Жанр: Детская проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Коли ми дійшли до хатини, в якій я мешкав, Ніна вже хотіла попрощатися зі мною, але я хоробро відповів, що проведу її аж додому.

То був з мого боку дещо необачний крок, на який не кожен би хлопець зважився. Адже Ніна жила не в нашому Верхньому висілкові, а в Нижньому — зовсім іншій державі, куди нам, верхівцям, і вдень небезпечно було потикатись. А вже як уночі спіймають, та ще й з дівчиною, тоді зовсім біда.

Тож я, зопалу визвавшись провести Ніну, невдовзі мав повну нагоду розкаятись. Коли вона, попрощавшись, грюкнула хвірткою, збігла на ганок і зникла в домі, мені враз здалося, що якась пастка замкнулася за мною. Темрява, лиховісна й ворожа, одразу ж поповзла з усіх завулків, і я, глибше насунувши кепку, рушив у зворотну путь.

Отак, мабуть, почувалися розвідники на чужій території. Так пробирались вони, прислухаючись до кожного шереху. Ось попереду немов хтось перебіг вулицю. Ось наче затупотіло позаду. І я, боячись оглянутись, звернув у якийсь завулок, щодуху помчав уперед.

Додому добрався аж опівночі: блукав завулками і городами, ніяк не міг вибратись із Нижнього висілка. Одчинив хвіртку, прокравсь до вікна: зачинене!

Прилипаю обличчям до темної шибки — аж сюди чутно, як сопе Федько. Тарабаню обережно у скло, гукаю:

— Федь, одчини!

Хоч би тобі писнув.

Одходжу од вікна, роздумую, що ж його робити? Гучніше стукати — хазяїв розбудиш. Почнуть розпитувати, де бродив до півночі…

Никаю подвір'ям, не знаючи, де притулитись. А спати хочеться — так у подушку і влип би!

Проходжу мимо хлівця. Хлівець — не хлівець, а маленький сарайчик на курячих ніжках. Там угорі, на тичках, сидить із десяток курей, а збоку, праворуч… Стривай, що ж збоку? Та сіно ж! Цілісінька копиця торішнього сухого сіна!

Довго не роздумуючи, забираюсь у сарайчик, лізу на сіно. Кури стривожено кудкудакають, допитуються одна в одної, кого це принесло. Одсуваюсь подалі од краю, під бантину. Це ж як прокинусь, то не треба різко підхоплюватись, а то й лоба розіб'ю…

Лежу горілиць, потихеньку дрімаю. Кури сокотять, ніяк не вгамуються, та ось озвався півень, щось сердито крикнув на них, і вони враз замовкли. Потягуюсь солодко, міцніше заплющую очі й одразу ж провалююсь у сон…

Прокинувся од несамовитого півнячого крику. Схопився мов навіжений і врізався лобом у бантину. Із стогоном сповзаю донизу. Лоб аж горить, в очах стрибають іскри, потенькує у потилиці. Намацую двері, виповзаю надвір. Чимчикую до колодязя, до широкого корита, з якого хазяйка напуває кіз. Встромляю лоба у воду, довго стою над коритом, час од часу торкаючись набитого місця, — чи не стухає гуля.

Надворі тільки світає, я знову іду до курника і лізу на сіно, може, ще засну хоч годину.

Тільки ліг, тільки вмостився, як знов озвався півень:

Ку–ку–рі–ку!

Кричить як дурний, аж хвіст опускає донизу. Ну, зажди ж, я тобі покажу!

Виходжу надвір, виламую замашну хворостину. Повертаюсь назад і, добре прицілившись, б'ю півня по одвислому хвості.

Якби це було десь надворі, то півень залетів би за хмари. А так тільки врізавсь у солом'яний дах і шаснув донизу. І вже там заволав як недорізаний. А слідом за ним закудкудакали й кури…

Так мені й не вдалося заснути. До самісінького ранку просидів на лавці під хатою. Мацав набитого лоба і думав: хай воно згорить, отаке парубкування!

Хоч ми й далі залишалися з Ніною після уроків, але успіхи мої з німецької мови були досить сумнівні. І хто знає, чи не спіткала б і мене доля Голобородька — лишитися ще на рік у восьмому класі, якби не Карацупа, не Індус і не «Пионерская правда».

В ті роки не було учня, який би не марив Карацупою — уславленим прикордонником, грозою всіх шпигунів і диверсантів. Не було піонера, який би не мріяв завести таку собаку, як Індус. Його бачили в газетах поруч із прикордонником Карацупою: найгарніший, найсильніший, найрозумніший од усіх псів у світі. Сто сорок порушників — ось бойовий рахунок Індуса!

А згодом у «Пионерской правде» стали розповідати про учнів, які взялися виховувати для прикордонників сторожових собак.

Ми з братом теж вирішили допомогти прикордонникам. Уявляли, як виростимо схожого на Індуса собаку, як навчимо його брати слід і обеззброювати порушників, як поїдемо потім на кордон, щоб з рук у руки передати нашого вихованця якомусь прикордонникові. Ми навіть придумали кличку — Дік, тож лишалося тільки дістати цуценя.

Це була не така проста справа, як здавалося на перший погляд. Адже для служби на кордоні була придатна тільки німецька вівчарка, отож і цуценя мало бути цієї породи. Тим міським піонерам, що про них писала газета, було, звісно, легше — в нашому селі вівчаркою і не пахло. Було повно Бровків, Полканів, Котьків, вони чесно несли свою собачу службу і брали участь у наших розвагах, але жоден не мав щонайменшого шансу потрапити в прикордонні війська, бо всі вони були безпорідні.

Ми довго розпитували хлопців, чи немає у кого німецької вівчарки, і вже почали втрачати надію, як одного разу наш товариш Микола сказав, що в сусіднім селі у його рідного дядька є потрібна нам вівчарка, яка от–от приведе цуценят.

Микола міг вигадати будь–яку історію, тому ми поставились до його розповіді з деяким сумнівом:

— А звідки ти знаєш, що то німецька вівчарка?

— Бо мій дядько сам служив на кордоні. Думаєте, він мало шпигунів там затримав?.. А як вертався додому, то й собаку з ним одпустили.

Наші сумніви розвіялись. Але як дістати цуценя?

— А що мені за те буде? — став торгуватись Микола. — Ви як собі гадаєте: дядько задарма оддасть?

Ми запевнили, що не постоїмо за ціною: віддамо все, що маємо.

І ось настав довгожданий день: Микола сказав, що сьогодні принесе цуценя. Тільки попередив, щоб не виходили його стрічати, а чекали вдома. І ми годин чотири висіли на воротях, виглядаючи.

Нарешті!

Миколина пазуха оддималась, там щось ворушилося, тихенько поскімлювало.

— Тримайте вашу вівчарку! — каже Микола і суне руку ва пазуху.

Наші нетерпляче наставлені руки враз опускаються. Те, що дістав з–за пазухи Микола, ніскільки не скидалося на вівчарку. Це було попелясте, капловухе й неймовірно закудлане цуценя. Воно тремтіло й жалісно скімлило.

— Оце вівчарка?

— А то хто ж!

— А чого воно сіре?

— Бо ще мале. Виросте — враз порудішає… Та ви будете брати, чи односити дядькові?

Так відбулося наше знайомство.

Передусім ми вирішили цуценя скупати: в нас іще жевріла надія, що як одмиється бруд, воно стане рудіше. Коли ми витягли цуценя із миски і витерли, до кімнати зайшла мама.

Я вже давно переконався, що дорослі мають звичку з'являтися саме тоді, коли їх найменше чекаєш.

— Що це таке? — запитала підозріло мама.

— Вівчарка…

— Це для кордону…

— Ми його щойно скупали…

— Не сліпа: бачу, що скупали, — зауважила мама. — Чим ви його витирали?

Ми всі: я, Сергійко, мама і навіть щеня — глянули на рушник.

— Так, — сказала по важкій паузі мама, — не вистачало ще мені цуценяти. Давно я вас лікувала од лишаїв?

Ми пригнічено мовчали: я, Сергійко і цуценя. Якась спільна ниточка поснувалась між нами, од серця до серця, і цуценя раптом стало нам таке дороге, таке рідне, що нас уже могла розлучити хіба що служба в прикордонних військах. Це відчула й мама, тому натомлено мовила:

— Ви й дня не проживете, щоб не притягти якусь капость до хати… Хай уже цей, — красномовний кивок у бік Сергійка, що з усіх сил притис до грудей: цуценя,— а ти?.. Ти ж уже у восьмому класі! Чи є в тебе щось у голові: витерти цуценя рушником, яким самі утираємось!

Я був згоден з мамою. Тут я, звичайно, не подумав. Треба було дістати чистий рушник з комода, витерти ним, акуратно згорнути і сховати назад.

Росли ми, підростало і цуценя. Ми з нетерпінням приглядались до нього: коли його сіра шерсть почне, набувати рудуватого відтінку, вуха піднімуться вгору і хвіст, що закручувавсь бубликом, стане рівний, як палиця. Однак нас ждало жорстоке розчарування: Микола нас підло обдурив. У нього не було ніякого дядька, що служив на кордоні, а той неіснуючий дядько ніколи не тримав німецької, вівчарки.

Перейти на страницу:

Димаров Анатолий читать все книги автора по порядку

Димаров Анатолий - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


На коні й під конем отзывы

Отзывы читателей о книге На коні й під конем, автор: Димаров Анатолий. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*