На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Він не стільки голив, скільки зчищав піну. Потім збризнув мене одеколоном, помахав перед самісіньким носом серветкою :
— Вищий клас! Готово.
На радощах, що обійшлося так добре, я оддав йому всі п'ятдесят копійок. Ідучи додому, весь час водив долонею по обличчі — ніколи шкіра моя не була такою гладенькою і приємною на дотик. Жаль тільки, що немає жодної подряпини.
Згодом нам уже було замало двох уроків на тиждень: хотіли бачити Анжеліку Михайлівну щодня, щогодини. Досить було їй з'явитись на шкільному подвір'ї, як ми стрімголов мчали назустріч:
— Анжеліко Михайлівно, здрастуйте!
— Добрий день, Анжеліко Михайлівно!
Вона, наша богиня, все розуміла, все бачила і сприймала наше захоплення з такою милою усмішкою, що ми ладні були на будь–який подвиг заради неї.
— Анжеліко Михайлівно, дайте я вам портфель піднесу!
— Анжеліко Михайлівно, я вчора над хімією до півночі просидів. Вивчив усе назубок.
Анжеліка Михайлівна кожного вислухає, кожному подарує усмішку, і наші поголені обличчя аж сяють од щастя. Відчуваємо себе лицарями молоденької хімічки, ловимо закоханими поглядами кожен її жест, кожен порух очей.
Крім уроків у класі, в нас іще були й практичні заняття в кабінеті хімії, що містився на першому поверсі, поруч з учительською. Це було просторе, добре обладнане приміщення, заставлене довгими столами з різноманітним скляним посудом: од пузатих колб до тоненьких пробірок. А в шафах під замками стояли хімічні реактиви, з якими й проводились досліди.
Ми сідали за столи, бралися змішувати один розчин з другим, щоб довідатись, що з того вийде. Анжеліка Михайлівна походжала поза нашими спинами, і її щоразу можна було підкликати, і кликали її в основному чомусь ми, хлопці, а дівчата воліли обходитись власними силами. Нам же хотілось зробити все якнайкраще, і одного разу, щоб привернути увагу Анжеліки Михайлівни, я й Мишко взяли з шафи ще один розчин та й долили до того, що вже був у колбі.
Там одразу ж закаламутилось, запінилось, забулькотіло, над киплячою поверхнею заколихалась тоненька рудувата цівочка. Вона була схожа на казкового джина, що тисячоліття просидів у закоркованому бутлі, і ми вже хотіли були гукнути Анжеліку Михайлівну, щоб і вона помилувалась разом із нами, та розчин раптом заклекотів, як вулкан, і з колби повалило таким рудим, таким ядучим димом, що ми з Мишком враз стали кашляти і терти почервонілі очі.
Потім закашляли хлопці й дівчата, які сиділи поруч, а тоді уже й ті, що були од нас подалі, а згодом зайшлася кашлем і сама Анжеліка Михайлівна. І коли вона підбігла до нас, то не могла вже нічого вдіяти: джин, вирвавшись на волю, заполонив увесь кабінет, став просочуватись у коридор. А що коридором якраз проходив директор та захотів довідатись, хто розпустив нестерпний цей сморід, то й він приєднався до нашого кашлю. А за ним уже й учителі, що їх лиха доля привела до кабінету…
Після того Анжеліка Михайлівна з певною пересторогою ставилась до мене й Мишка: завжди садовила нас подалі од шафи.
Однак навіть цей випадок не похитнув нашого палкого захоплення. Підтяло його інше.
Кость Калюжний належав до тих хлопців, що не можуть жити без якоїсь каверзи. Тож не дивно, що багато хлопців його терпіти не могло, а Мишко, так той і лік загубив, скільки разів сварився із Костем.
Цього разу Калюжний допік Кімові. На великій перерві, перед уроком хімії, підійшов до Кіма й спитав:
— Що це у тебе на щоці?
— Не знаю.
— Та не на цій, а на тій… Якась пляма, чи що? Дай–но витру. О, і на лобі! Й на підборідді…
Довірливий Кім підставляє обличчя, йому й невтямки, що Кость натер перед цим долоні об стіни.
— О, вже нема.
І Кім проходив майже всю перерву манія манією. Всі вмирали од сміху, а Кім довго не міг уторопати, чого ми сміємося. Аж поки Міля дала йому люстерко, щоб подивився, який гарний.
Кім, звісно, запалився віддячити Калюжному. А що той вибіг з класу, то Кім, ухопивши білу од крейди ганчірку, яка лежала на дошці, причаївся за дверима, щоб ударити нею Костя, як той тільки з'явиться.
Одлунав дзвоник. Ми сидимо за партами і дух зачаїли. Де ж той Калюжний?
Аж ось, чутно, і він іде. Ну, зараз буде!
Двері відчиняються, замість Калюжного з'являється Анжеліка Михайлівна. Кім уже не може затримати руку, хоч теж бачить, що це зовсім не Калюжний…
Все сталося так несподівано, що ми не встигли й охнути.
Затуливши обличчя долонями, Анжеліка Михайлівна вибігла з класу. А ми, приголомшені, навіть не здогадались побігти слідом за нею.
Першою отямилась Ніна. Вона майже ніколи не втрачала самовладання, недаремно ж другий рік підряд була старостою нашого неспокійного класу. Тож і зараз вискочила з–за парти, підбігла до занімілого Кіма, видерла ганчірку і скомандувала:
— Бігом за парту! — І до дівчини, що сиділа поруч із Кімом: — Витри йому руки! — А тоді до всього класу: — Ніхто нічого не чув і не бачив!
І тільки встигла знову сісти за парту, як двері широко відчинились і до класу вкотився директор. А слідом за ним, напевно йому на підмогу, — завуч, високий і страшенно худий Свирид Остапович, якого ми називали Дон–Кіхотом.
Директор зупинивсь біля столу. Коли б не стіл, він, мабуть, проскочив би наш клас і вилетів надвір, такий був розгніваний.
— Хто?! — грюкнув кулаком об стіл.
Мовчимо, наче німі. Адже якщо дізнаються, хто це зробив, Кіма обов'язково виженуть із школу. І розмовляти не будуть.
— Я питаю вас: хто?!
Знову мовчанка. Сидимо, пригнічені лихом, що неждано–негадано звалилося на нас.
— Староста класу!
Ніна зводиться, бліда й рішуча.
— Назвіть хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну!
— Іване Корнійовичу, я нічого не бачила.
— Ви що: не були в цей час у класі?
— Була.
— І нічого не бачили?
— Нічого…
Нінин голос тремтить, але вона стоїть на своєму. Ми потай милуємось нею і думаємо, яка вона хоробра: таку хоч до стінки став, хоч з нагана стріляй — не признається!
— Сідайте, ми з вами поговоримо потім! — каже їй гнівно директор. І знову звертається до всього класу: — Хто бачив хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну? Піднесіть руку!
Хулігана?.. Ну, який же Кім хуліган! Он він сидить ні живий ні мертвий, і немає зараз у цілому світі нещаснішої од нього людини.
В нас наростає протест. Протест і образа. Ми зараз не те що Кіма, — нікого не видали б! Он і дівчина, яка сидить поруч із Кімом, пильнує, щоб він себе чимось не зрадив.
Не дочекавшись піднятої руки, Іван Корнійович починає нас лаяти. Ми дізнаємося, що такого нестерпного класу, як наш, не було і не буде. Що всі ми без винятку злісні порушники дисципліни. Нас давно уже треба було вигнати зі школи, і тільки його доброта заважала йому це зробити. Але тепер терпець його увірвався. Він дає нам останній шанс доказати, що в нас іще лишилась якась крихта порядності: до кінця уроку подумати, а на перерві підійти і назвати злочинця.
— Це зробить староста.
Директор виходить. За ним рушає й Дон–Кіхот, який не зронив жодного слова, тільки похитував докірливо головою.
Ми лишаємось наодинці з власним сумлінням. З отією крихтою порядності, про яку говорив щойно директор.
Раптом підхоплюється Кім, вибігає з–за парти.
— Ти куди?!
Добрий десяток рук одразу ловить його за поли.
— Пустіть! Я до директора!
Але його ще міцніше тримають. Обступають з усіх боків, умовляють не робити дурниці.
— Я не хочу, щоб весь клас через мене… — упирається Кім.
Його голос зривається, він от–от заплаче. Ми ж його умовляємо, щоб не смів іти, що директор усьому класові нічого не зробить, його ж витурить запросто…
— Ну й хай, — упирається й далі Кім. — Хай виганяє!
Тоді Васько Гаврильченко спокійно запитує:
— А ти про свою матір подумав?
Кім одразу ж знічується, перестає видиратись із рук.
— Що з його матір'ю? — питаю тихо Мишка.
— Вона сердечниця. Як узнає, що його вигнали зі школи, обов'язково помре…
