На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Не гаючи часу, ми сіли до столу, взяли підручник німецької мови і взялися за справу. Жодного домашнього завдання не робили з такою запопадливістю.
Врешті працю було завершено. Я старанно переписав вірша, ще й підписавсь по–німецькому «Paraska Mychaylivna». В хід знову пішла картоплина, конверт був старанно заклеєний, але мені цього здалось мало, я ще намалював серце, пробите стрілою.
— Здорово! — похвалив Ванько. І, поморщивши лоба, додав: — А тепер підпиши: «Жду отвєта, как соловєй лєта».
Було дописано й це.
— А може, він уже знає німецьку мову? — допитувавсь по дорозі обережний Ванько.
— Звідки йому знати? Він же кінчив усього чотири класи.
Домовились, щоб даремно не ризикувати, дременути одразу ж, як тільки Іван розпечатає конверт.
Івана застали посеред клубу: розставляв саме лави перед кіносеансом.
— О, хлопці! — зрадів він. — Ану, поможіть!
— Нам ніколи. Ми тобі листа принесли.
— Якого листа?
— Од Параски Михайлівни.
Зачувши про Параску Михайлівну, Іван став ще рудіший. А коли узяв з моїх рук конверт та побачив серце, пробите стрілою, та прочитав, що Параска Михайлівна жде «отвєта, как соловєй лєта», то й зовсім загорівся. І ми, щоб не опинитися посеред пожежі, дременули з клубу.
— Хлопці! Гей, хлопці! — Іван стоїть уже на ганку, відчайдушно махає рукою. — Записку поможіть прочитати! У більярд дам пограти!
— Хай когось дурнішого кличе, — бубонить зловтішно Ванько. — А здорово ми з тобою придумали!
Я вважав, що здорово, особливо, коли Іван розшукає когось грамотнішого од себе та ознайомиться з тим, що написано в листі. Звідки ж я міг знати, що в нього таки справді не вистачало клепки у голові. Що він, так і не знайшовши серед дорослих відвідувачів клубу знавця німецької мови, дочекався Параски Михайлівни і вручив їй записку. Та якби тільки записку, а то й конверт із написом і серцем, пробитим стрілою.
Параска Михайлівна не стала читати послання. Вона тільки спитала Івана, що аж плавивсь од щастя, хто приносив листа, і подалась одразу з клубу.
Після того випадку я остаточно охолонув до німецької мови.
У восьмому ж класі викладала цей предмет Клара Карлівна. Вона й зовні була типова німкеня: світлошкіра, світловолоса, з рідкими білими віями над холодними світлими очима. Розмовляла виключно німецькою мовою і тільки зрідка давала пояснення російською. Я часто не розумів і перепитував Кононенка.
Кононенко коли перекладав, а коли верз якусь нісенітницю. Я, звісно, сердивсь, а Клара Карлівна, помітивши наше перешіптування, стукала довгим сухим пальцем по столу, строго приказуючи:
— Но! Но!
Клара Карлівна зацікавилась моєю особою в перший день нашого знайомства. Коли вона наказала мені прочитати новий текст з підручника й замало не знепритомніла од моєї «німецької» вимови.
— Генуг! Генуг! — аж стогнала вона.
Після мене викликала Олю Чровжову, у якої вимова була не краща. І тоді вона вирішила прикріпити до кожного новенького по гарному учневі з нашого ж восьмого класу.
— Как ето говорітся? Взат… Взат…
— На буксир, — догадалася першою Оля.
— Я, я, на пуксір!
Я одразу ж зацікавився: кого назве Клара Карлівна? Дуже хотілося, щоб Васька Гаврильченка. От тільки гарний він у неї учень чи ні?
Ніна прекрасна дівчина, але учитель з неї нікудишній. Можливо, їй не вистачає терпіння. Або нервів, як каже моя мама.
— Ти просто неможливий! — раз по раз вибухає Ніна і зривається з місця. Щоки її палахкотять, губи посіпуються, очі виблискують гнівними вогниками. — Дер! Розумієш: дер, а не ді!
Я теж серджуся: чому іменник чоловічого роду в німецькій мові раптом стає жіночого?..
Чим далі ми забирались з Ніною в хащі німецької граматики, тим частіше сварилися. І не раз Ніна, пожбуривши підручник, кричала, що вона більше не може. Що я своїми «чому?» кого завгодно доведу до сліз.
— Скажу завтра Кларі Карлівні, хай когось іншого прикріпляє до тебе!
— Ну й кажи. Подумаєш — учителька! Ти й сама нічого не знаєш!
— Ах, так!..
Ніна хапала підручники, сердито совала в портфель, вибігала з класу.
— Після цього я тебе й знати не хочу! — кидала з порога.
Але я знав, що погрози не будуть здійснені, що наступного дня Ніна нічого не скаже Кларі Карлівні, а знову сяде зі мною на першу парту після уроків. Бо їй, як і мені, уже чогось не вистачало б, аби раптом обірвався отой щоденний «буксир». Я, котрий спершу лишавсь після уроків на зло Олі Чровжовій, згодом відчув, що навіть німецька мова може бути привабливою. Це коли ми з Ніною схилялись над одним підручником і її волосся торкалося моєї щоки. Ніколи не думав, що може бути таке приємне, таке ніжне волосся. І, каюсь, частенько–таки казав Ніні, що забув свій підручник удома…
Тож як би там не було, а моя німецька вимова поступово виправлялась. Я вже досить пристойно читав, правильно вимовляв слова і не блукав, як у трьох соснах, в отих артиклях, в означниках однини й множини. Навіть Клара Карлівна якось сказала, що вона задоволена моїми скромними успіхами. При цьому я мимоволі оглянувсь на Ніну. Очі її сяяли, вона явно пишалася мною. Адже це був її перший успіх у педагогічній діяльності: Ніна спала й бачила себе вчителькою. Не німецької, правда, а математики…
Закінчивши черговий урок, ми збиралися додому. Нам було по дорозі, кілька кварталів ми йшли разом, і зараз, через багато років, коли я пригадую оті наші спільні прогулянки, мені чомусь здається, що ми завжди були освітлені сонцем, І в тому сонячному світлі, чистому й радісному, я бачу Ніну: від біленьких парусинових черевичків до світлого, аж золотистого волосся, що вільно спадало на плечі. Тоді була така мода, дівчата безжально чикрижили коси і якось особливо незалежно та гордо струшували розпущеним волоссям.
Всю дорогу ми розмовляли. Про що — не мало істотного значення, нам було радісно, ми весь час сміялися, часто й самі не знаючи з чого. І мені дуже хотілося, щоб дорога од школи з кожним днем ставала все довшою, а час щоб не збігав так непомітно.
Якось Ніна передала мені записку. Записки писалися у нашому класі лише під час уроків, коли не можна було розмовляти. Ці своєрідні поштові листівки передавались із парти на парту, поки доходили до адресата. Треба було лише пильнувати, щоб не помітив учитель, бо тоді могла бути неприємність і авторові, й адресатові, й листоноші.
Писалося про що завгодно. Були й ділові, наприклад: «Дай списати задачку». Й інформаційні: «А Калюжний цілував учора Ольку. Під час німецької». І знущально–лайливі: «А ти — йолоп набитий! Хі–хі–хі!» Одержиш таку хіхікалку й оглядаєшся потай, яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов'язково підроблений: хоч розбийся — не вгадаєш!
Нінину записку не можна було назвати діловою: «Толик! (Серце моє тьохнуло: ніхто ще мене так не називав). Я дістала два квитки у кіно. На «Щорса». Підемо? Н.».
Я одразу ж озирнувся, зустрівся з усміхненими Ніниними очима, закивав головою. Потім видер цілу сторінку із зошита і величезними літерами через увесь аркуш навскіс написав: «Угу. Т.»
Ще ніколи не діставалося так моїм черевикам, як у той день. Од роду нечищені, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька, щоб не допитувавсь, куди я зібрався, виніс їх на ганок, узувся і подавсь у кіно.
Ось і Палац культури. А он і Ніна. Ще здалеку побачила мене, вимахує зраділо квитками.
Сиділи у десятім ряду, посеред величезного залу. Кінофільм захопив нас, ми вже не належали собі, а тим легендарним подіям, що розгорнулися на мерехтливому екрані.
Після кіно якийсь час ідемо мовчки. Сонце давно вже сховалося, місяць іще не зійшов, і було б зовсім темно, якби не ліхтарі, порозвішувані на стовпах за півсотні метрів один від одного. Довкола кожного стовпа наче розлиті світлі озерця, ми то випливаємо на них, то знову поринаємо в темряву, я то виразно бачу Ніну, то вона раптом огортається сутінками, немов це зовсім не вона, моя співучениця, а якась таємнича істота, і те, що вона йде поруч зі мною, здається мені чудом.
