Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— Няня по своєму непогана, — сказала Марі. — Вона лагідна й шаноблива, але в душі себелюбна. Ось, приміром, вона й досі тужить за своїм чоловіком і, певно, ніколи не заспокоїться. #Розумієте, коли я вийшла заміж і переїхала сюди, то, звісно, мусила забрати її з собою, а чоловіка її мій батько відпустити не міг, бо він коваль і, отже, в господарстві без нього не обійтись. Я ще тоді сказала, що їм з нянею краще забути одне одного, бо навряд чи їм колись випаде знову жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на своєму й не одружила няню з кимось іншим. А все через свою дурну поблажливість — не схотіла, бачте, її неволити. Я тільки сказала їй тоді: нехай, мовляв, не сподівається побачити свого чоловіка більше як раз чи два до кінця життя, бо повітря в батьковому маєтку шкідливе для мого здоров’я і я не зможу туди їздити. Отож я й порадила їй знайти собі іншого чоловіка, та де там — вона мене не послухалась. Няня часом буває страшенно вперта, але ніхто, крім мене, цього не помічає.
— А діти в неї є? — спитала міс Офелія.
— Так, є двоє.
— Певне, вона й за ними сумує?
— Ну, а хіба могла я привезти їх сюди? Де ж би то терпіти в дамі тих малих замазур! Крім того, вони забирали в неї надто багато часу. Одначе я певна, що няня й досі на мене ображена, ще відтоді. Вона не схотіла вийти заміж за когось іншого і хоч добре знає, яка я хвора і як мені потрібна її допомога, проте, коли б її воля, вона завтра ж подалася б назад до свого чоловіка. Я таки певна цього, бо вони геть усі себелюбні, навіть найкращій них.
— Аж страх бере, як подумаєш, — сухо мовив Сен-Клер.
Міс Офелія допитливо позирнула на нього й помітила, як в очах його майнула затамована досада і як зневажливо викривились його уста.
— Няня завжди була моя улюблениця, — провадила далі Марі. — Нехай би ваші північні служниці побачили ті сукні, що висять у неї в шафі, — усі шовкові, муслінові, ще й одна з найкращого лляного батисту. Часом я просиджую до півдня, щоб оздобити їй капелюшка, коли вона збирається в гості. Вона від мене жодного лихого слова не чула. Та й шмагали її всього раз чи два у житті. Щоранку вона п’є міцну каву або чай з білим цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен-Клерові, бачте, до вподоби, щоб його челядь розкошувала, отож вони й живуть собі, мов пани. І, як на мене, то ми й самі винні, що вони такі себелюбні і поводяться, як вередливі діти. Та я вже стільки говорила про це Сен-Клерові, що аж стомилася.
— Я теж, — озвався Сен-Клер, беручись до ранкової газети.
Єва, чарівна маленька Єва, слухала матір з отим властивим їй незбагненним виразом глибокої задуми. Тоді тихенько зайшла за материн стілець і обняла її руками за шию.
— Чого тобі, Єво? — спитала Марі.
— Мамо, можна мені доглянути тебе хоч одну ніч? Одну-одненьку. Я знаю, що не дратуватиму тебе, і я не засну. Я часто не сплю вночі і все думаю.
— Не кажи дурниць, доню! — мовила Марі. — Ти така чудна дитина!
— Ну можна, мамо?.. Бо, по-моєму, няня нездужає, — боязко додала вона. — Вона казала мені, що в неї весь час болить голова.
— Атож, оце ще одна з її химер! Няня така сама, як і всі вони, — зчиняє галас, ледве в неї заболить голова чи там палець абощо. Ніколи не можна їм потурати! Це мій твердий принцип, — сказала Марі, обертаючись до міс Офелії, — і ви самі пересвідчитесь, який він слушний. Дайте їм волю бідкатись і жалітися, ледве вних щось заболить, то вони вам натуркають повні вуха. От я сама ніколи не жаліюсь, і ніхто не знає, як мені тяжко. Я вважаю за свій обов’язок терпіти все мовчки і таки мовчу.
На це останнє твердження в круглих очах міс Офелії відбився такий неприхований подив, що Сен-Клер не витримав і голосно засміявся.
— Сен-Клер завжди сміється, коли я хоч словом обмовляюся про своє нездоров’я, — сказала Марі тоном страдниці. — От тільки щоб не довелось йому потім гірко каятись! — І вона притулила до очей хусточку.
Запала ніякова мовчанка. Нарешті Сен-Клер позирнув на годинник і сказав, що має піти в одній справі.
Єва подалась слідом за ним, і міс Офелія та Марі лишилися за столом самі.
— Ось бачите, який він! — мовила Марі, рвучким рухом забравши від очей хусточку, тільки-но лиходій, якого вона мала вразити, зник з очей. — Він ніколи нерозумів і не розуміє, як тяжко я страждаю ось уже скільки років. Воно б не дивно, якби я жалілася чи взагалі докучала комусь своїми недугами. Чоловікам, звичайно, обридає, коли дружина завжди бідкається. Але ж я терплю мовчки, отож Сен-Клер і гадає собі, що я все можу знести.
Міс Офелія не знала, що вона має на це відповісти.
Поки вона думала, що сказати, Марі помалу втерла сльози, стріпнулася, мов горлиця після дощу, й завела розмову про всілякі господарські справи, що їх мала перебрати на себе міс Офелія: про посуд, одяг, білизну, харчі та про безліч інших речей. Міс Офелія дістала стільки застережень, порад і настанов, що людині менш пунктуальній та діловій аж голова пішла б обертом.
— Ну от, — мовила Марі, — тепер я вам начебто про все розказала, і, коли мене знову звалить хвороба, ви зможете впоратись з усім самі. Оце ще тільки Єва… За нею потрібне пильне око.
— Вона, здається, хороша дівчинка, дуже хороша, — озвалась міс Офелія. — Милішої дитини я не бачила.
— Єва — дивна дитина, — сказала Марі, — дуже дивна. У неї стільки химер. Вона зовсім не схожа на мене, анітрохи… — І Марі скрушно зітхнула, наче то була страх яка сумна істина.
«От і добре», — подумала міс Офелія, але обачно визнала за краще не висловити цього вголос.
— Єва завжди хилилася до прислуги. Як на мене, то деяким дітям воно й не вадить. От і сама я в дитинстві залюбки водила товариство з негренятами, що були в батьківському домі, і це ніколи не йшло мені на шкоду. Але Єва до кожного негра ставиться як до рівні. Ця дитина мене просто дивує. І я ніяк не можу її відучити. А Сен-Клер тільки потурає їй у цьому. Мушу вам сказати, Сен-Клер надто поблажливий до всіх у домі, за винятком власної дружини.
Міс Офелія знову промовчала.
— Слуг треба держати в покор і, — невгавала Марі, — інакше з ними не можна. Я засвоїла це правило ще змалку. А Єва своєю поведінкою розбещує мені всю челядь. Не уявляю собі навіть, як вона житиме, (шли сама стане господинею в домі. Я вважаю, що до слуг треба бути по-доброму, і завжди так і чиню, але вони повинні знати своє місце. А от Єва цього ніяк не дотямить, хоч би скільки їй казати, що слуги нижчі від нас. Ви ж оце самі чули, як вона просилася доглядати мене вночі, щоб няня могла собі спати! Отак би вона й робила, коли б полишити її на саму себе.
— Але ж, я сподіваюсь, ви все-таки вважаєте своїх слуг за людей і розумієте, що їм потрібен відпочинок, коли вони стомлюються? — несподівано різко запитала міс Офелія.
— Ну звісно, аякже! Я завжди дбаю про те, щоб вони мали все належне, але це зовсім не означає, що треба давати комусь особливі привілеї. Нехай собі няня висипляється в інший час, ніхто їй і слова не скаже. Такого сонливого створіння, як вона, я ще ніколи не бачила. Вона ладна заснути і над шитвом, і сидячи, і стоячи, і де ви тільки хочете. Тож нема чого боятися, що няня не доспить. Але поводитись із слугами так, наче з якимись ніжними квітами чи порцеляною, просто смішно, — сказала Марі, поринаючи в пухкі подушки м’якого крісла й присуваючи до себе вишуканий гранчастий флакон з нюхальною сіллю.
— Ви ж бачите, — провадила вона далі млосним голосом, слабким, мов передсмертне зітхання жасминової квітки, — ви ж бачите, сестро Офеліє, я не люблю багато говорити про себе. Не маю такого звичаю і взагалі вважаю за негоже. Та, правду сказати, й несила мені. Але є речі, щодо яких ми з Сен-Клером не дійдемо згоди. Сен-Клер ніколи не розумів і не цінував мене. Мабуть, саме в цьому й причина всіх моїх недуг. Я хочу вірити, що він бажає мені добра, але всі чоловіки від природи себелюбні й нечулі до жінок. Таке принаймні моє переконання.
Міс Офелія з притаманною їй новоанглійською обачністю завжди боялася бути втягнута в чужі сімейні незгоди, а тут вона відчула, що йдеться саме до цього. Отож, прибравши похмурого й безстороннього вигляду, вона видобула з кишені довжелезну панчоху і ревно заходилась її доплітати. Уста її були міцно стулені, і цей вираз не гірше від слів говорив: «Не сподівайтесь зрушити мене на розмову. Мені байдуже до ваших справ». Шукати в неї співчуття було однаково, що в кам’яного лева. Одначе Марі це не бентежило. Досить і того, що її слухали, а говорити вона вважала за свій обов’язок. Отож, підкріпившись новим понюхом із гранчастого флакона, вона провадила далі:
