Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Міс Офелія рішуче сіла на щойно приборкану валізу і, поставивши в суворому військовому порядку все своє рухоме добро, наготувалася хоробро захищати його до останку.
— Понести валізу, хазяєчко?
— Чи не треба допомогти?..
— Дайте, пані, я візьму ваші речі…
— Може, знести це на берег, пані? — сипалось на неї звідусіль.
Та міс Офелія сиділа неприступна й пряма, наче встромлена в дошку циганська голка. Міцно тримаючи свої зв’язані докупи парасолі, вона відповідала так рішуче, що наганяла страх навіть на носіїв. Раз у раз вона стривожено зверталася до Єви:
— Ну що ж це собі думає твій тато? Не міг же він справді впасти у воду? Та, певне, щось таки сталося.
Аж тоді, коли її вже почав брати розпач, з’явився Сен-Клер, як завжди, безтурботний, і, даючи Єві чвертку від свого апельсина, сказав:
— Ну ПІО, моя вермонтська сестрице? Сподіваюся, ви готові?
— Я вже з годину як готова і чекаю, — відказала міс Офелія. — Навіть почала була тривожитись за вас.
— Оцей молодець нас повезе, — мовив Сен-Клер — Коляска чекає, натовпу вже нема, і тепер можна по-людському, без штовханини зійти на берег. Ну, беріть речі, — обернувся він до візника, що стояв позад нього.
— Я піду подивлюся, як він їх складатиме, — мовила міс Офелія.
— Пхе, сестрице! — Навіщо це потрібно? — відказав Сен-Клер.
— Ну все одно, я сама понесу оце, оце і це, — сказала вона, відсуваючи набік коробки та саквояж.
— Люба моя пані, не забувайте, що тут вам не Вермонт. — Доведеться вам засвоїти деякі південні звичаї і не тягати на собі своє добро, бо люди подумають, що ви служниця. Віддайте все цьому чоловікові. Він однесе й поскладає ваші речі так, наче то яєчка.
Міс Офелія скрушно дивилась, як забирають її багатство, і заспокоїлася лише в колясці, пересвідчившись, що все воно ціле.
— А де Том? — спитала Єва.
— Він поїде на передку, ясочко. Я думаю піднести його мамі як покутний дарунок, замість отого п’яниці, що перекинув нашу коляску.
— О, з Тома буде чудовий кучер, я певна, — сказала Єва. — Він ніколи не питиме.
Коляска зупинилася перед старовинним будинком, спорудженим у тому химерному іспансько-французькому стилі, зразки якого трапляються подекуди в Новому Орлеані. Все там було оздоблене на мавританський лад, з вигадливою і мальовничою пишнотою. Поминувши склеписту браму, коляска заїхала у внутрішній двір, з усіх боків обведений широкими галереями, що їх мавританські арки, стрункі підпори та візерунчасті орнаменти навіювали невиразні, мов сон, спомини про романтичну розкіш часів арабського панування в Іспанії.
Посеред двору буя фонтан; його сріблястий струмінь шугав високо вгору й спадав у мармуровий басейн, обсаджений запашними фіалками. Прозора, як кришталь, вода в басейні аж кишіла міріадами золотих і срібних рибок, що зблискували й мінилися, мов живі діаманти. Круг басейну йшла доріжка, викладена мозаїкою з різноколірних камінців; навколо неї стелився гладенький, наче оксамит, зелений моріжок, а за ним була широка під’їзна алея. Два великих апельсинових дерева, всипаних рясним цвітом, давали приємний затінок, а в різьблених мармурових вазах, що широким колом стояли на моріжку, було повно всіляких рідкісних тропічних рослин. Величезні гранатові дерева з глянсуватим листям і вогненно-червоним цвітом, темнолистий арабський жасмин з квітками, наче сріблясті зорі, пишні геранії, трояндові кущі, аж похилені під вагою розкішного цвіту, жовтий жасмин ї запашна вербена — все буяло бар вами й дихало ароматом. А серед тієї нетривкої краси й пишноти то тут, то там позасідали таємничі старі агави із своїм чудернацьким м’ясистим листям, схожі на сивобородих древніх чародіїв.
З-під даху галерей, що оточували двір, звисали зібрані у фестони завіси з яскравої східної тканини — на бажання їх можна було спускати донизу, щоб урятуватися від сліпучого, сонця. Одне слово, все кругом мало пишний та романтичний вигляд.
Тільки-но коляска в’їхала у двір, як Єва в захваті стрепенулася, наче пташка, цю ж мить ладна випурхнути з клітки.
— Правда ж, він прекрасний, мій любий, милий, рідний дім? — мовила вона до міс Офелії. —Хіба не так?
— Гарно тут, — відказала міс Офелія, сходячи з коляски. — Тільки якесь воно все наче старомодне.
Том і собі спустився з передка й розглядався довкола з тихим, спокійним захопленням.
Сен-Клер, що мав десь у душі поетичну струнку, мовчки посміхнувся на зауваження Офелії і, обернувшись до Тома, чорне обличчя якого аж сяяло з утіхи, спитав:
— Ну, а тобі, мій друже Томе, все воно начебто до душі?
— Так, пане, все тут гаразд, — відказав Том.
Тим часом візник хутко позносив речі й підійшов по плату, а з усіх галерей уже збігалася челядь — чоловіки, жінки, діти, від малого до старого, з’юрмились у дворі привітати господаря. Попереду всіх був ошатний молодий мулат, з вигляду — неабияка персона. Вичепурений за останньою модою, він граціозно вимахував напахченою батистовою хусточкою і ревно умовляв юрбу розступитися.
— Ану геть! Усі гетьте! Мені соромно за вас! — промовляв він владним тоном. — Чи гоже надокучати хазяїнові о першій же годині його повернення в рідний дім?
Видимо збентежені його вишуканою мовою та значливим виразом, усі позадкували і, збившись докупи, сумирно стали оддалік. Тільки двоє кремезних негрів виступили наперед і взялися переносити речі в дім„.
Молодий мулат таки домігся свого, і, коли Сен-Клер, заплативши візникові, обернувся, перед ним не було нікого, крім самого цього джентльмени, — виряджений в атласну жилетку з золотим ланцюжком на грудях та білі штани, він навдивовижу граціозно й шанобливо. вклонявся йому.
— А, це ти, Адольфе? — мовив господар і подав йому руку. — Як живеш, друже?
Містер Адольф зайшовся нескінченною імпровізованою промовою, до якої старанно готувався протягом двох останніх тижнів.
— Добре, добре, — сказав Сен-Клер, обминаючи його із своїм звичайним насмішкуватим, недбалим виглядом. — Промовець із тебе знаменитий, Адольфе. Доглянь, щоб як слід поскладали речі, і скажи людям, що я за хвилину до них вийду.
З цими словами він повів міс Офелію до великої вітальні, що виходила на веранду.
Тим часом Єва легко, мов пташка, злетіла на ганок і вбігла до невеликої кімнати, що так само мала двері на веранду.
Ставна темноока жінка з нездоровим, жовтуватим обличчям, що спочивала на канапі, трохи підвелась їй назустріч.
— Мамо! — вигукнула Єва і, радісно кинувшись жінці на шию, почала палко її обнімати.
— Ну, годі, годі… Обережно, доню, а то в мене голова заболить, — мовила мати, мляво поцілувавши її.
До кімнати зайшов Сен-Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою двоюрідну сестру. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла дуже поважна з вигляду літня мулатка.
— Няню! — вигукнула Єва.
Швидко перебігши кімнату, дівчинка кинулась їй в обійми й почала виціловувати її.
Ця жінка не казала, що в неї заболить голова, а навпаки, міцно пригортала дівчинку до себе, сміялась і плакала, не тямлячи себе з радощів. Нарешті Єва випручалась із її обіймів і почала пурхати між слугами, тиснучи всім руки й цілуючи їх. Побачивши таке, міс Офелія, як вона сама призналася згодом, мало не зомліла з жаху.
— Ну й ну! — мовила вона. — То он на що здатні діяти на Півдні! Мені б цього нізащо не зробити.
— Про що це ви? — спитав Сен-Клер.
— Знаєте, я завжди прагну бути доброю до всіх, не покривджу нікого ані словом, ані ділом, але цілуватися…
— З неграми? — мовив Сен-Клер. — Таке вам не до душі, еге?
— Еге ж. Як вона може?
Сен-Клер засміявся і теж вийшов у передпокій.
— Ану, що це тут за вистава? Гей ви, няню, Джіммі, Поллі, Саккі, — раді бачити свого хазяїна? — мовив він, потискаючи по черзі їхні руки. — Пильнуйте малечу! — докинув він раптом, спіткнувшись на чорне, як, сажа, негреня, що рачкувало по підлозі. — Якщо я на когось наступлю, хай кажуть, не соромляться!
